Військові походи союзів германських племен на територію Західно-Римської імперії супроводжувалось не тільки спустошенням і пограбуванням римських поселень, а й захопленням її території та створення так званих варварських королівств, до яких належали Вестготське, Вандальське, Бургунське, Лангобардське і Франкське.
Наймогутнішим союзом германських племен був франкський. Франки жили на правому березі нижньої течії р. Рейну і біля побережжя Північного моря. Вони поділялись на дві групи. Племена, які займали землі біля побережжя Північного моря, називалися салічними (кельт. sal - море, тобто приморські) франками, а племена, розміщені біля р. Рейн, - рипуарськими.
Наприкінці V ст. салічні франки, підкоривши рипуарських і декілька інших германських племен, а також скориставшись розпадом Римської імперії в 486 р., захопили всю Галію. Очолювали франкські володіння вожді колишніх племен. З-поміж вождів франків цього періоду був відомим легендарний Меровей, від імені котрого започаткувалася назва королівського роду Меровінгів. Франську державу започаткував Хлодвіг (з роду Меровінгів). Він особливо дбав про те, щоб усунути від влади дрібних князів і утворити єдину та сильну германську державу [21, с. 37].
В 496 р. він прийняв християнство за католицьким обрядом. Це забезпечило йому прихильність християнського світу, і духовенство допомагало йому в організації держави та зміцненні влади. Проводив політику розширення земель.
Після смерті Хлодвіга правили його сини. В 613 р. королем став Хлотар ІІ, який був змушений піти на поступки місцевій знаті. Едиктом 614 р. він зобов’язувався зберегти за земельною аристократією всі отримані ними за період міжусобних війн помість і дав обіцянку призначити графів тільки зі середовища місцевих землевласників. Це підривало владу Хлотаря ІІ, тому вона не була достатньо сильною [11, с. 81].
В подальший період влада династії Меровінгів ще більше занепадає. З 639 р. у франків почали появлятися “ліниві королі”, які хоч і очолювали державу, але замість них реально правили державою їх майордоми. Тому вже з середини УІІ ст. верховна влада в королівстві фактично опинилась у майордомів.
Послаблення королівської влади супроводжувалось відокремленням окремих територій королівства і посилення міжусобних війн за владу світської та духовної знаті.
Майордома Карл Мартелла (715-741 рр.) прийняв владу, коли держава перебувала на межі розпаду. Провів реформу, за якою припинив дарування земель у повну власність, а почав надавати їх разом із селянами, котрі на них проживали, в умовне пожиттєве держання - бенефіцію. Для здійснення цієї реформи він конфіскував землі у непокірних магнатів і в монастирів [18, с. 76].
Держатель бенефіцій зобов‘язаний був нести переважно військову службу на користь особи, яка давала землю. Термін служби визначався розмірами бенефіцій, а відмова від служби позбавляла права на бенефіцію. Між бенефіціаром та особою, що давала землю встановлювались договірні відносини як між васалом і сеньйором. Окрім глави держави, бенефіції роздавали і найбільші феодали, запроваджуючи своїх васалів. Так створювалась соціальна піраміда взаємозалежних людей. Внаслідок бенефіцій за Карла Мартелла виник новий вид війська - феодальне ополчення, яке залежало лише від короля, оскільки бенефіціарії були зобов‘язані за першою вимогою короля йти на військову службу.
Водночас починали значно збільшуватися імунітетні права сеньойорів, які зводили нанівець зусилля, спрямовані на централізацію держави. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду над населенням маєтку, втсановлював самостійно податки та повинності.
б) монархія Каролінгів
Каролінги (лат. Carolingi, фр. Carolingiens) - королівська династія у державах франків. Каролінги були династією голів палаців (мажордомів), потім франкських королів. Вони успадкували владу від Меровінгів і продовжували керувати в деяких королівствах до 987. Ім'я Каролінгів походить від Карла Мартела (лат. Carolus Martellus), який переміг маврів в битві при Турі в 732. Найвидатніший член династії - Карл Великий, (фр. Carolus Magnus), коронований імператором у 800.
Карл Великий, представник династії Каролінгів
Вважають, що династія заснована Арнульфом Мецським, впливовим єпископом Меца на початку VII сторіччя. Його син Ансежісел (Ansegisel) одружився зі Святою Беггі (Saint Begga), дочкою голови палацу Австразії Піпіна Ланденського (Pepin Landen). Їхнім сином був Піпін Херістальський (Pepin Heristal), також голова палацу Австразії.
Піпін Херістальський- завоював Нейстрію (Neustria) в Битві при Тертрі (Tertry) в 687 і обрав владу Арнулфінгів над усіма франками.
Карл Мартел, син Пепіна Херістальського. Був батьком Піпіна Короткого [11, с. 82].
Піпін Короткий став королем в 751 році за підтримки франкських дворян і римського Папи Захарія (Zachary). Останнього короля династії Меровінгів, Хілдеріка III (Childeric III) було пострижено і заслано в монастир.
Карл Великий, син Пепіна, став королем франків в 768 і був коронованим на імператора римським Папою Левом III у 800 [8, с. 43].
Людовик I Благочестивий, син Карла, був єдиним наступником, але після смерті Людовіка проходила трирічна громадянська війна між його синами: Лотарем, Людовиком II Німецьким і Карлом II Лисим.
Після поділу імперії між трьома онуками Карла Великого згідно з Верденським Договором 843, Каролінги продовжували тримати трон у всіх трьох країнах, які були створені: Західній Франкії, Середній Франкії і Східній Франкії:
У Західній Франкії, яка стала Францією, вони далі були керівною династією, допоки Капетинги не одержали трон у 987.
У Середній Франкії, (королівства Лотарингія, Прованс і Ломбардія), сім'я правила до 875, але подальше розділення відбувалося згідно з Мерсенським Договором 870 року.
У Східній Франкії, ядрі Священної Римської Імперії, Каролінги правили до смерті Людовика IV Дитини в 911. Герцоги племінних герцогств визнали Саксонську династію (Оттонів (Ottonians) або Людольфінґерів (Liudolfinger), які свідомо виставляли себе наступниками Каролінгів. Ззв'язок Карла з Римом був слабким.
В 741р. майордомом став син Карла Мартелла - Піпін Короткий. Він усунув з престолу останнього Меровінга і заснував нову королівську династію Каролінгів. Піпін відразу ж намагався встановити дружні стосунки з Папою Римським. Саме тому він відмовився від секуляризації церковних земель, як робили його попередники [15, с. 56].
В 751р. на зборах світської та духовної знаті Піпін був проголошений королем. На знак вдячності за підтримку в усуненні Меровінгів від влади військо Піпіна в 755-756 рр. здійснило два походи проти лангобардів і завоювало для Папи Римську область та інші території Італії.
Найбільшого розквіту держава франків досягла при синові Піпіна Карлі Великому (768-814 рр.). Він вів тривалі війни з метою захоплення нових земель і насильного закріпачення населення підкорених племен. Йому, зокрема, вдалося підкорити плем‘я саксів, розбити королівство лангабардів у Північній Італії, германське плем’я бавар, кочівників аварів та ін. В кінцевому підсумку була створена величезна імперія, що охоплювала майже всю територію Західної Європи, а Карл Великий проголосив себе першим імператором. У 800 р. Папа Римський Лев ІІІ, намагаючись поширити владу Римської Церкви, коронував його імператорською короною [21, с. 38].
Однак імперія Карла Великого вже довго не проіснувала, оскільки: 1) охоплювала великі території, на яких проживали народи, які належали до різних племен, володіли різними мовами, вели власну незалежну економіку та ін. (вони розвивалися окремо); 2) відбуваються суперечки між правителем і крупними феодалами; 3) боротьба підкорених народів за самостійність; 4) VІІІ- поч. ІХ ст. набіги норманів.
Після смерті Людовика
Благочистивого між його трьома синами розпочалася міжусобна війна за владу, що
завершилась 843 р. підписанням Верденського договору. За умовами цього договору
імперія була поділена на три частини, котрі пізніше становили основу майбутніх
держав Західної Європи: Франції, Італії та Німеччини. Найстарший син Лотар
отримав Італію, Бургундію та Лотарингію, Людовик - Німеччину, а Карл Лисий -
Францію. Так завершила існування держава франків.
. Центральні органи
державного управління
Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищого розквіту вона досягає за Карла Великого (друга половина VIII-IX століття), в результаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані території сучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьох інших земель.
Показником могутності держави стало проголошення Карла імператором, у руках якого зосереджувалася значна влада, що свідчило про перетворення його на абсолютного монарха. Та глава держави змушений був ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодне важливе рішення. Найвпливовіші світські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові.
Важливою складовою частиною державної систем й були так звані "травневі поля" (у стародавні часи - збори всього дорослого вільного чоловічого населення, на яких радилися щодо вирішення важливих справ). У часи Карла так називалися з'їзди впливової церковної та світської знаті. Та на них тільки обговорювалися питання, а остаточне рішення приймав глава держави. На цих з'їздах Карл видавав укази й особливі збірники розпоряджень - капітуляції (від лат. глава, розділ). Саме тоді вперше стали надавати важливого значення поширенню указів у письмовій формі, щоби влада короля проявлялася по всій імперії [15, с. 57].
З посиленням центральної влади формуються органи державного управління, особливості яких були такі:
посадові особи, призначені королем для господарського управління, одночасно здійснювали й адміністративно-судову владу над населенням;
винагородою за службу на користь держави були земельні наділи, а також право залишати на власну користь частину податків;
не існувало розмежування між деякими сферами управління та суду.
Лише в системі органів центрального управління того часу намітилося певне розмежування в компетенції. Однак спеціального відомчого апарату ще не було.
Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Саме вони, | фактично, очолювали державне управління та суд. До найважливіших міністеріалів належали: майордом (керуючий королівським і двором); пфальцграф (юридичний радник короля, очолював королівський суд, стежив за королівськими слугами); тезаурарій (державний скарбник); референдарій (керівник королівської канцелярії); маршал (керівник військових формувань); архікапеяан (духівник короля).
Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті) [18, с. 77].
За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.
У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем.
Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.
Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).
Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:
посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;
нагородою за службу були земельні пожалування, а також право залишати собі частину зборів з населення;
було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було [21, с. 39].
Центральні органи державного управління
Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб - міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання розглядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. Поступово вони стають власниками великих латифундій.
До найбільш важливих міністеріалів відносились:
майордом - керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;
пфальцграф - спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;
тезаурарій - королівський скарбник;
маршал - спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;
архіканелан - духовник
короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської
ради.
. Місцеві органи державного управління
меровінг франки держава
З утвердженням приватної власності на землю (шілод) відбувається прискорене розмежування общини, наслідком якого було зростання кількості безземельних селян і посилення наступу феодалів на їхню особисту свободу. Найпоширенішим способом, за допомогою якого здійснювалося закабалення знеземелених селян, був прекарій (прохання). Його варіанти були різні:
прекарій даний-передбачав надання селянинові ділянки панської землі в користування (своєрідна оренда) на умовах виконання певних повинностей (робота в полі, віддавання частини врожаю тощо);
прекарій подарований - збіднілий селянин, який віддавав свою земельну ділянку (вважалося, що він її дарував) феодалові, котрий повертав йому її назад, але вже як утримання з обов'язком виконувати певні повинності й отримував за це від феодала необхідний захист;
прекарій відшкодувальний - передавав земельну ділянку на погашення боргу, а потім повертав свою ділянку.
Значного поширення набуває і система патронату (заступництва), котра зводилася до того, що в умовах постійних утисків і зловживань з боку землевласників, селяни змушені були вдаватися до захисту найсильніших із них. Віддання себе під "заступництво" ("комендація") було надзвичайно поширеним явищем. До цього вдавалися не тільки слабкі та безземельні, але іноді - й сильні та багатоземельні, стаючи під захист сильніших за себе [15, с. 58].
Комендація передбачала:
• передання феодалові права власності на землю, а потім по вернення її як утримання;
встановлення особистої залежності "слабкого" від впливового патрона;
виконання на користь феодала певних повинностей або віддання йому частини свого врожаю.
Цей процес зумовив концентрацію земельних володінь, які отримали назву "феоди", в руках деяких осіб. Селяни потрапляють у повну економічну залежність від феодалів.