Другою за численністю була канадська діаспора. Центром українства вважався Едмонтон, Вініпег, а особливо Торонто – осередок Всесвітнього конгресу вільних українців. Важливу роль для розвитку української культури відігравали музеї, зокрема, «Село української спадщини», Український музей у Саскатуні, Парк української писанки у Вегревілли, де встановлена 20 - метрова писанка, що крутиться на металевій опорі (автор проекту Павло Цимбалюк). Писанка стала окрасою Канади, символом української громади.
На відміну від американської діаспори канадській притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Дуже популярним у Канаді було існування значної кількості українських танцювальних та співочих ансамблів. Взагалі україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, як наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали українською та англійською мовами життя перших українських переселенців у Канаді. Архітектор Радислав Жук поєднував у проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Часто використовував у своїй творчості українські мотиви художник Вільям Курилюк, який здобув світову славу.
У 1970–1980 рр. у Канаді активізувалися українознавчі дослідження в університетах, був заснований інститут українських студій (1976 р.), опублікована «Енциклопедія України». В пам’ять 50-ї річниці голодомору 1932–1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про цю страшну для українського народу трагедію. Українці Канади, які становили 3% населення країни, боролися за офіційне визнання української культури, були у перших рядах тих, хто примусив канадський уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. увести відповідні положення до Конституції Канади.
Притулком для помітної частини українських політичних та культурних діячів у роки радянського свавілля стала Франція. У Парижі вони створили бібліотеку ім. Симона Петлюри, в якій зберігалося чимало цінних творів української літератури та історії. У м. Сарселі (неподалік Парижа) почало працювати Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, що представляло європейське відділення цієї організації. У Франції плідно працював відомий український історик Ілля Борщак. Його праці, написані з використанням багатої джерельної бази, присвячені українсько - французьким зв’язкам, які у XVIII ст. підтримували гетьман на еміграції Пилип Орлик та його син Григорій.
У Франції під керівництвом учасника Української Національної революції 1917 – 1921 рр. В. Кубійовича побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства». А в 1967 р. у Сорбонському університеті була захищена перша дисертація з україніки – «Драй – Хмара» і українська «неокласична школа». Її авторка Оксана Драй - Хмара згодом опублікувала й листи свого батька і заслання у Лук’янівській в’язниці, що відкрили світові одну із драматичних сторінок в історії української культури.
Італія стала духовним осередком українців за кордоном. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив в Україні діяльність греко-католицької церкви, чимало її інституцій було переміщено до Риму. Італійська столиця була місцем осідку такого чернечого ордену, як василіани. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. у Римі був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору св. Софії, значну частину коштів на яке виділив кардинал Й. Сліпий.
Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», філіал НТШ, а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.
Отже, українська культура в діаспорі – це творче продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку XX ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені комуністичним тоталітарним режимом. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала ґрунт для подальшого піднесення української культури.
70. Передумови укладення Люблінської унії. 60-ті рр. XVI ст. стали періодом важливих змін для українських земель. Вони були пов’язані з об’єднанням Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдине державне утворення.
Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні в 1659 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав. Гострі суперечки щодо форми об’єднання точилися півроку. Литовська сторона виступала за створення федеративної держави, а польська — за інкорпорацію (включення) Литви до складу Польщі.
Переконавшись, що польська сторона не збирається зважати на її пропозиції, литовська делегація залишила сейм, щоб зірвати його роботу. У відповідь на це польський сенат закликав готуватися до війни з Литвою і зажадав від короля Сиґізмунда ІІ Авґуста ухвалити рішення про включення до Польщі Волині й Підляшшя. Оголосивши про приєднання цих земель, польський король зажадав від шляхти, яка мала там маєтки, прибути до Любліна і присягнути Польщі, погрожуючи тим, хто цього не зробить, конфіскацією володінь. Пізніше король видав привілей про повернення під свою владу Брацлавщини й Київщини, стверджуючи, що «вся Руська земля з давніх часів, починаючи від предків наших королів польських, була приєднана разом з іншими першими частинами до Польської корони».
Литовська делегація змушена була підкоритися польській стороні, повернутися на сейм і погодитися на вилучення зі складу своєї держави зазначених українських земель.
На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністративнотериторіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очолювані призначеними урядом воєводами. Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.
Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Так, більшість українських земель були об’єднані в межах однієї держави, що сприяло національнокультурному розвитку українського народу. На приєднаних до Польського королівства українських землях було збережено судочинство за нормами Литовських статутів, існуючий адміністративний устрій та ведення діловодства руською мовою. Представники українських князів і шляхти отримали виключне право обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання. Завдяки Люблінській унії українські землі залучилися до нових форм суспільного життя: шляхетської демократії, місцевого самоврядування, станового судочинства тощо. Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів.
Водночас необхідність брати участь у роботі сеймиків, Вального сейму, спілкування з польськими урядовцями спричиняли полонізацію й денаціоналізацію української шляхти. Це призвело до втрати українським суспільством його еліти. Для українських селян і міщан зросли повинності й податки. Люблінська унія відкрила перед Польським королівством можливість використовувати природні багатства українських земель для збільшення своєї економічної та воєнної могутності та наділяти маєтками на новоприєднаних територіях представників польського шляхетства. Виникнення на українських землях володінь польських магнатів спричинило закріпачення селянства і значне посилення його визиску. Водночас переважна більшість українського населення стала дедалі більше зазнавати національнорелігійних утисків унаслідок полонізації й покатоличення. Не виправдалися також розрахунки на те, що в новій державі українські землі будуть захищені від турецько-татарських нападів і шляхетських наїздів.
71.
72. Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича.Народився він у м, Києві у сім´ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов´ю. Там він івиховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ´я. З 1705 р. читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи гуманізму на Україні.У своїх лекціях Ф.Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Ротердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від´їзду (1715) до Петербурга. У Росії він був активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав´я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718), архієпископ (1724), віце-президент 1721) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду "Епінікіон» де оспівував Полтавську перемогу.Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф.Прокопович може іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, він може висловити жаль, що "ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології", бо на "божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку". Ідеалізуючи Петра І, активного душителя України, підтримуючи його реформи, Ф.Прокопович з теплотою пише про "нашу Батьківщину" -Україну, проголошує похвалу Дніпрові: "Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий...Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих....О, славо і гордосте наша одвіку", присвячує вірші Києву ("Опис Києва").Суперечливість відчутна і в його наукових творах.Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф.Прокопович був енциклопедичне обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.У "Духовному регламенті"(1721) для Синоду Ф.Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. За цим регламентом Прокопович пропонував три типи навчальних закладів: архірейські школи, семінарії та академії. На жаль за його життя регламент так і не був зреалізований у межах російської імперії. Слід зазначити також, що його буквар "Перше учіння отрока» витримав 12 видань за перші 5 років.Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.
Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин — аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє «колесо» — духовенство, а четверте — це «люди простонародні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і з «колісницею» — йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці. Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами». С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.
74. Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. Поняття “серця” є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному “наслідуванню природи” творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця. Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника – М.Гоголя. Він, як і Г.Сковорода, називає душу “серцем”, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М.Гоголем, – це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю “сродної праці” Г.Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що “порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею”. У творчості М.Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ. Можна віднайти в його роботах і думки про внутрішнє життя серця.
75.
76. Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільше ктиторсько-епітафіальними, тобто посмертними, зображеннями. Це портрет Адама Киселя з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були, та ін. Однак з другої половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем поширеним. До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляниць-кого, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність стафажу таких зображень — шапку з аграфом і перами.Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина.У козацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічна глибина, що передає, чи принаймні, натякає на складність козацької душі. П. Куліш писав про козаків: "добродії ці... якось припадали до душі кожному. Може тим, що вони безпечно та разом якось і смутно дивилися на Божий мир". Дійсно, на портретах козаки вродливі, дужі, але засмучені — не лише Іван Гуляницький, а й Іван Сулима, й брати Шияни, йЛеонтій Свічка. І класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. З того часу, як козацька старшина бере на себе роль опікуна культури та освіти, оскільки фундаторами церков та їх попечителями були гетьмани, полковники, сотники, їх пишні портрети ставали й домовинними зображеннями, бо церкви служили усипальницями своїх ктиторів. Художники при цьому прагнуть бути правдивими й неулесливими. Домовинний ктиторський портрет чернігівського полковника, а згодом — генерального обозного Василя Дуніна-Борковського показує, що маска статечності й побожності не прикриває суті цієї кон'юнктурної людини — сина польського шляхтича, який, прийшовши на козацьку службу, досяг високого становища і багатства
Інтерес до портретів козацької верхівки поширився у XIX ст., при перших спробах реконструювати історію України козацької доби. Залишки родових портретних галерей збираються у колекції, експонуються, проводяться перші дослідження і атрибуції. Особливу
роль у цьому процесі відігравав Олександр Лазаревський. Він розпочав цілу низкупублікацій про портрети на сторінках журналу «Киевская старина». Хоча стилістичного аналізу творів ці публікації не містили, вони включали в себе історичний матеріал про знаходження пам’яток та історичні відомості про деяких портретованих.
Праці відомих мистецтвознавців В. Овсійчука [13], П. Жолтовського [9], П. Білецького [6] були викликані новим спалахом інтересу суспільства до історичної минувшини, пошуку феномена давнього українського малярства.
Дослідження цих авторів і сьогодні є найповнішими викладами історії розвитку українського малярства XVI-XVIII ст. Але окремим портретам, у тому числі портретам Павла Полуботка, приділено небагато уваги.
Дослідник В. Александрович приводить історичні відомості з і збереженого опису майна П. Полуботка, в якому називалися портрети з його маєтку— чотири портрети самого господаря, два його батька, один дружини та одного з синів та імператора і імператриці [1, 904].
І. Пархоменко опублікувала історичні відомості про Павла Полуботка та його портрети на сторінках журналу «Людина і світ». Дослідник спростовує погрішності у виданнях, в яких під портретом батька — Леонтія стоїть підпис Павло Полуботок. Вона приводить факти ранішого існування багатьох портретів Полуботка і копій з них. На думкуІ. Пархоменко, єдиною справжньою збереженою станковою пам’яткою є портрет Павла Полуботка, який зараз знаходиться у Національному художньому музеї України (Київ). Цікавим в контексті дослідження є свідоцтво І. Пархоменко про прижиттєве зображення Павла у іконі „Успіння Богоматері” (1716 р.) з міста Ропська Стародубського повітуна Чернігівщині.
Отже, зіставлення портретних зображень в сакральних творах з цілком світськими портретами як складових українськогомалярства та їх взаємовплив недостатньо розглядався в наукових джерелах.
77. Типологія культури - учення про видові відмінності культур, основні типи світової культури. Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу культури. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони культури. Типологія виокремлює й поєднує культурні об’єкти на основі узагальненої ідеальної моделі. Зазначимо, і про це слід пам'ятати, що не існує усталеного погляду в проблематиці типологізації культури, зокрема, відкритими залишаються питання щодо видів, форм, типів, галузей культури. Концептуальна схема типологізації ( за А.І.Кравченко)
Галузі культури – сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, які утворюють відносно замкнену цілісність у складі цілого. Типи культури – це такі сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, котрі утворюють відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого.
Будь-яка національна або етнічна культура відноситься до культурних типів. До культурних типів належать регіонально-етнічні утворення, а також історичні та господарські феномени.
Форми культури – це такі сукупності правил, норм, моделей поведінки людей, котрі не є автономними утвореннями; вони також не є складовою частиною якого-небудь цілого. Висока або елітарна культура, народна культура і масова культура- це форми культури, особливий спосіб виявлення художнього змісту.
Види культури - сукупності правил, норм, моделей поведінки, котрі є різновидамикультури загалом. До основних видів культури можна віднести: а)домінуючу (загальнонаціональну)культуру,субкультуру й контркультуру; б) сільську, міську культури;
в) побутову й спеціалізовану (професійну) культури.
Загальноприйнятим є поділ культури на духовну та матеріальну. Разом з тим, духовну й матеріальну культуру не можна повністю віднести до галузей, форм, типів або видів культури, бо ці явища поєднують у собі різною мірою всі чотири класифікаційних ознаки. Ймовірно, більш вірно буде духовну і матеріальну культури рахувати комбінованими або комплексними утвореннями, які не вписуються у запропоновану концептуальну схему. Цей приклад унаочнює істину про обмеженість будь-якої типологізації або класифікації, бо розуміння – світоглядна інтерпретація, а у теоретичній площині - інтерпретація під кутом зору обраної методології.
Загальний недолік типологічних схем полягає в тому, що вони часто побудовані на основі формальних ознак, які нерідко є довільно обраними в залежності від різного роду обставин. Наголос на тих або інших „одиницях аналізу” залежить від пошукових завдань, які ставить перед собою дослідник. Проте варто пам’ятати, що типології повинні відповідати трьом основним вимогам: 1)вичерпність і повнота емпіричного матеріалу; 2) послідовність аналізу референтної групи; 3) можливість застосування запропонованої типології в інших дослідженнях. Легітимними сьогодні є різні моделі культурологічних досліджень, зокрема, класичні, некласичні, постмодерністські інтерпретації, а це зумовлює рівноправність співіснування взаємодоповнювальних основ для типології культури. Сучасне культурологічне знання є позначеним різними типологіями, класифікаціями культур. У науковій літературі можна знайти доволі широкий спектр критеріїв щодо класифікації культури, поділу її на типи, рівні та види.
Різні критерії можуть покладатися в основу типології культур, зокрема: зв’язок з релігією; регіональна належність культури; регіонально-етнічна особливість; належність до історичного типу суспільства; господарювання ; сфера суспільства або вид діяльності; зв’язок з територією; спеціалізація; рівень майстерності й тип аудиторії тощо. Це не означає, що одні з них є більш вірними, а інші – ні, питання оцінювання тут не може виникати, бо йдеться про плюралізм знання, можливість інтерпретацій з різних перспектив. Дослідник мірою своєї компетентності залишає за собою право вибору основ для типології, а пошукові завдання визначають необхідний набір показників, котрі і постають основою для тієї або іншої типології культури.