Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — «усе життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості?
Інша іпостась художнього оспівування митця — праця. Просто і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».
Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу. При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно.
І ще О.Довженко — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.
57. Смерть Сталіна (1953 р.) та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву «відлиги». Розпочався новий виток опозиційного руху в Україні, внутрішніми передумовами якого були утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення (з кінця 50-х рр. ХХ ст. російська мова була обов’язковою для навчання, а українська вивчалася лише за бажанням). У 1958 році була прийнята партійна постанова «Про зміцнення зв’язку школи з життям», яка фактично проголосила політику «злиття націй» і русифікації. Цю інтернаціоналістичну комуністичну ідею підтримували партійні функціонери в Україні. Політиці русифікації організується спротив у легальній та нелегальній площинах.
Національно-культурну боротьбу з кінця 50-х рр. ХХ ст. продовжила молода генерація так званих «шістдесятників» –українських інтелектуалів, насамперед письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української радянської культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи.
Осередком духовного становлення багатьох «шістдесятників» був київський Клуб творчої молоді «Сучасник». Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою художниці Алли Горської до них прилучилася велика група живописців. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, став творчою лабораторією молодих представників української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, знайомство із спадщиною «розстріляного українського Відродження» сформували світогляд незалежних духом митців.
Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав у Львові. Його президентом обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.
«Шістдесятників» репрезентували – поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.
У зв’язку з реабілітацією жертв сталінських репресій повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману «Людолови», відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані й повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори «розстріляного відродження», розпочалося друкування їхніх творів, з’являються наукові дослідження їх творчості.
У 1962 р. з’являється стаття І. Дзюби «Перший розум наш», присвячена викриттю прислужницької ролі тієї частини української інтелігенції, яка в ім’я корисливих благ зреклася власного народу. На конференції з питань культури української мови у Київському університеті (лютий 1963 р.) «шістдесятники» вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. У 1964 р. вони поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, коли назавжди загинули унікальні рукописи та рідкісні книги. А в 1965 р. І. Дзюба у своїй статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» говорив про необхідність розширення прав національної культури.
«Шістдесятники» намагалися відродити у людських душах віру у найсвятіші ідеали, пробудити інтерес до рідного слова та культури. Своєрідною формою опору тоталітарному режимові була поява позацензурних видань «самовидавів». Перший самвидав з’явився у 1964 р. Це – «Воля і Батьківщина» – машинописний журнал Українського національного фронту, а також «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Ці опозиційні журнали популяризували і друкували твори І. Дзюби, В. Мороза, Е. Сверстюка, І. Світличного, а також вірші В. Симоненка, який, звертаючись з надією до молодого покоління українців, підкреслював, що «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Частина цього твору була покладена на музику В. Пашкевичем і стала визнаною піснею-гімном синівській любові.
Ідеями самоутвердження та героїки пройнята поезія Ліни Костенко, яка порушувала проблеми марнотності життя, засуджувала намагання позбутися своєї національної самобутності. Хвилювали твори поета Василя Стуса, глибоко патріотичні за своєю сутністю. Він зробив спробу синтезувати національну догматику із загальнолюдськими цінностями, боровся за виповнення і реалізацію людини, і лише через неї – нації і народу.
Принципи «шістдесятництва» знайшли своє виявлення у мистецькій творчості. Так, у 1965 р. талановита київська художниця Т. Яблонська створила картину «Травень». У цьому творі давня традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації у професійне мистецтво, впроваджувалася образно-символічна система відображення світу.
Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф. Миронера «Весна на Зарічній вулиці» (1956 р.), «Жага» Є. Ташкова (1959 р.), а також «Іванна» В. Івченко (1960 р.), «Сон» В. Денисенко (1964 р.).
Спадкоємці традицій О. Довженка в кінематографії – Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко та ін. у середині 60-х рр. ХХ ст. започаткували новий напрям, який отримав назву українського поетичного кіно. Естетична платформа поетичних фільмів ґрунтувалася на традиціях народної культури. Твори цього напрямку стали живим втіленням національної своєрідності кінематографу України.
Серед особливостей поетичного кіно треба виділити його тісний зв’язок із літературою, звертання до української класики. «Тіні забутих предків» (1964 р.) С. Параджанов створив за однойменною повістю М. Коцюбинського, «Камінний хрест» (1968 р.) Л. Осика – за В. Стефаником, «Вечір напередодні Івана Купала» Ю. Іллєнко (1966 р.) зняв за М. Гоголем. Проте зв’язок з літературою не обмежувався звертанням до першоджерел. До кінематографічного процесу долучилися інші письменники – автори сценарію І. Чендей, І. Драч, Д. Павличко, які збагатили твори новими засобами, творчо підійшли до прочитання прози, впровадили жанр притчі, внутрішній монолог поєднали з художністю й документалізмом.
Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки ХХ ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових творів (представники: В. Губаренко, К. Данькевич, В. Кирейко, Є. Станкович; пісенна творчість: А. Малишко, М. Ткач, М. Сингаївський, П. Майборода, О. Білаш, І. Шамо; оперні співаки: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко).
58. Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошукушляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку.Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:
— формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;
— реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;
— реорганізаціяю майнових та фінансово_господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;
— заохочення недержавних, незалежних культурно_мистецьких організацій (спілок,фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;
— гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;
— створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України.Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку українськоїкультури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду,розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стаєзрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу,
включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни.Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у
загальнолюдській цивілізації.
59. В останні роки посилились міжнародні контакти укр..митців. Численні виступи укр..виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних укр.. музеїв, експозиції укр..художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Укр..митці брали участь у багатьох міжнародних кіно та театральних фестивалях, зокрема, Венеціанському бієнале, Берлінському кінофестивалі. Співробітництво в галузі культури з іноземними державами здійснюється не тільки на двосторонній, але й на багатосторонній основі – в рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна – СНД, ГУУАМ, Ради Европи, ЮНЕСКО. Мінкультури бере участь у розробці Конвенції ЮНЕСКО про захист культурного різноманіття. Представники України постійно беруть участь у різноманітних міжнародних заходах з обговорення питань культурного розвитку, зокрема, у зустрічах міністрів культури, у проведенні симпозіумів, колоквіумів, конференцій. Більшу роль у міжнародних культурних зв’язках України нині відіграють сучасна популярна культура, шоу-бізнес. Перемога на «Євробаченні-2004» укр.. співачки Руслани показала важливість успіхів на міжнародних музичних форумах не лише підвищення позитивного іміджу України та й для зростання престижності національної культури.
60. Культурне відродження українського народу зараз звучить досить актуально. Однак існує чимало проблем на цьому шляху. Спробуємо зясувати їх характер та походження. Сьогоднiшнiй день характеризується продовженням господарчої кризи, бiльш та менш успiшними спробами реформ, i водночас - дальшим перебiгом процесiв глибинної трансформацiї господарчого та суспільного життя на нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефiцит, приховане та явне безробiття - все це має й iншу сторону: змiцнення ефективних виробникiв при "вимираннi" неперспективних, зростання дiлової iнiцiативностi та господарчої самостiйнiстi дедалi бiльшої частини населення, дедалi вiдкритiший характер нашого суспiльства щодо зовнiшнього свiту. Подiбнi суперечливi явища спостерiгаються й у культурнiй сферi. Фактично держава та органи мiсцевого самоврядування й нинi керуються переважно засадами адмiнiстративного управлiння та бюджетного утримання тих її закладiв, що перебувають у державнiй та комунальнiй власностi. Одначе стара система правових, фiнансово-господарчих, адмiнiстративних механiзмiв, побудована на цих засадах, нинi фактично зруйнована, а нову ще тільки належить сформувати. Останнє десятилiття (горбачовська "пребудова" та першi роки української нзалежностi) характеризувалися, з одного боку, застоєм i навiть симптомами розкладу традицiйної централiзованої, одержавленої "галузi культури", спричиненими глибокою економiчною кризою (держава уже не в змозi утримувати iнфраструктуру культури хоча б на колишньому рiвнi, не кажучи про її розвиток) та помiтним збайдужiнням посткомунiстичних правлячих елiт до культури як полiтичного чинника, як засоба iдеологiчної обробки населення. Отже, як видно, існує чимало проблем культурного відродження України, однак це ні в якому разі не має стояти на перешкоді культурного розвитку українського народу та народів, які мешкають на території України.
61. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладнішихперіодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільствовтрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. Алітература, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовбиопинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислитикризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшогорозвитку культури. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явищезагальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес змінитипів художнього мислення, методів, стилів, який визначаєісторико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі йслов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ -на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналосястановленнямодернізму – художньої системи, принципово відмінної відхудожньої системи критичного реалізму. Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів — або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф — більше ста років тому, комп'ютерна графіка — в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв. Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених). На початку XX ст. в сфері художньої творчості — у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві — виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм» (модерн — новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису — очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм — розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого — тон і спрямованість протесту. Переворот, який відбувся в ХХ столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стоялизавдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найбільш раціональне вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів
62. Невід’ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних край Європи, Американського та Австралійського континентів.
Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався впродовж наступних періодів. Українці осідали у Відні, Варшаві, Парижі, Берліні, Белграді, Софії та інших європейських центрах. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Були створені українські науково дослідні заклади, просвітницькі організації, засновано чимало газет та видавництв.
Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками – юрист, професор С. Дністрянський та професор М. Грушевський. Після закінчення Другої світової війни університет відновив свою діяльність у Мюнхені (Німеччина), де проводилися ґрунтовні українознавчі дослідження.
Великим центром міжвоєнної еміграції була Чехія, особливо Прага та курорти містечко Подебради. В історії української діаспори чеський період називають «золотим» віком. У Празі, де зібралися кращі мистецькі та наукові сили, був створений Музей визвольної боротьби України, що функціонував під керівництвом Дмитра Антоновича. Музей став визнаним загальноукраїнським центром музейних та архівних пам’яток, пов’язаних із українським еміграційним та політичним рухом XX століття. А сам Д. Антонович створив і видавав на еміграції універсально-оглядовий збірник «Українська культура», – жанр якої – академічні лекції. У Празі діяла Українська студія пластичного мистецтва, зі стін якої вийшло чимало талановитих митців. У 1926 р. науковець і мистецтвознавець В. Щербаківський здійснив у чеській столиці видання другого випуску «Українського мистецтва», присвяченого буковинським і галицьким дерев’яним церквам, надгробним і придорожнім хрестам, скульптурам і каплицям.
У Празі жили і працювали видатні українські поети –Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк, поетеса Олена Теліга. З Чехією пов’язані також імена Наталени Королевої та Василя Королева - Старого – забутих сьогодні письменників.
У 1939 р., коли німецькі війська окупували Чехословаччину, майже всі українські установи припинили свою роботу. У 1945 р. деякі з них були перенесені до Берліну, Парижа та на Американський континент.
Найбільш численна українська діаспора у післявоєнний період сформувалася у США. Вона була найбільш політизованою. Українці в Америці заснували Українську національну асоціацію, яка почала видавати найпопулярнішу на Заході українську газету «Свобода», а також інформативний англомовний «Український тижневик». У США було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка і Українську академію мистецтв та науки, що продовжували в імміграції традиції своїх львівських та київських прототипів. У 1964 р. у Вашингтоні було встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку, на відкритті якого побувало майже 100 тис. українців. Автором монументу став всесвітньовідомий скульптор і живописець Леонід Молоджанин (Лео Мол). На американському континенті були також установлені пам’ятники В. Великому, М. Шашкевичу, В. Стефанику, Лесі Українці та іншим діячам української культури. Америка стала притулком для багатьох дисидентів. У 70-х рр. ХХ ст. сюди прибули В. Мороз, П. Григоренко, С. Караванський, Н. Світлична, Раїса та Микола Руденки, уникаючи від переслідувань радянського режиму.
«Батьком» українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю він пропагував українську культуру за кордоном, знайомив із мистецтвом українського хорового співу.
Важливе значення для збереження української культурної спадщини мало відкриття у 1970 р. трьох українських кафедр у Гарвардському університеті. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут під керівництвом Омеляна Пріцака. Українська католицька шкільна система у США, крім релігії та вивчення української мови, забезпечувала ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України.
З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув у США ще в 1923 році. Він увійшов в історію мистецтва як один із основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну мистецьку школу.
Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 р. створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання приблизно 5 тисяч доларів.
Селом української культурної спадщини називають заповідник-музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.
У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів – українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпезі, св. Йосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Йосафата в Едмонтоні і «степова катедра» в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Беї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-ті роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертикалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986 р.), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.