25. Період ХVІІ–ХVІІІ ст. став для України часом небувалих змін. Козацтво, що як політична сила виходить на історичну арену, започаткувало цю епоху козацько-селянськими повстаннями. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького привела до відновлення і утвердження Української держави – війська Запорізького.
Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Козацтво впродовж півтора століття вiдiгравало не тільки значну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва.
Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким».
Доля української культури в XVIII ст. складалася суперечливо.
Доба Руїни та Гетьманщини призвела до занепаду цієї державності і до поділу України спочатку між Росією та Польщею, а згодом (після поділів Польщі) між Росією та Австрією. Тому культурний розвиток проходив значною мірою в несприятливій атмосфері, продиктованій імперськими амбіціями могутніх сусідів.
Певний рубіж між хаотичним станом Руїни та подальшою відносною стабілізацією поклало майже чвертьвікове правління гетьмана Івана Мазепи, меценатська діяльність якого на благо української культури загальновідома.
Після гетьманування Мазепи посилився імперський тиск на українську культуру і відносна стабілізація настала тільки з відновленням гетьманства (1727 р.), але і тут розвиток української культури залежав від несподіваних змін великодержавної політики.
Україна поступово втрачала значення культурного провідника між Росією й країнами Західної Європи, яке вона мала у XVII ст. Росія ж, зацікавлена у зміцненні держави, прагнула обмежити, а відтак і знищити політичну самостійність України (від скасування гетьманства в 1722 р. при Петрі І до знищення Січі при Катерині II у 1775 р.). Істотні зміни відбулися й у соціальній структурі українського суспільства: з одного боку, поступове покріпачення селян за російським взірцем, з іншого – розшарування козацької старшини, частина якої розчинилася в міщанстві, селянстві, а частина зберегла свій соціальний статус, піддавшись неминучій за таких історичних умов русифікації.
Переміщення центра культурного розвитку на північ від України викликало відтік інтелектуальних і культурних сил із української території. Вихідцями з України були чудові художники-портретисти Д. Левицький і В. Боровиковський, що жили й творили в Росії. На традиціях української музичної культури базувалася співоча школа в Глухові, створена за спеціальним імператорським указом. У ній училися композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, чия творчість суттєво вплинула на становлення музичної культури в Росії. 1700 р. з Київської академії викликали в Москву й Петербург українських учених ченців, які займали в Росії всі архієрейські кафедри.
Унаслідок специфічних історичних умов, що склалися на Україні у XVIII ст., тут не створилося ні соціальної, ні культурної основи для широкого розвитку Просвітництва: в офіційній культурі, орієнтованій на російську державність, складався стереотип другосортності всього українського; «низова» ж культура, де національні традиції зберігалися, не могла бути тим ґрунтом, у якому вкоренилися б інтелектуальні, «головні» ідеали Просвітництва.
Маючи спільні для всіх країн риси, в кожній із держав бароко утверджувало і свої національні особливості. Мало такі національні особливості і бароко в Україні.
Бароко (італ. bагоссо) – напрям та історико-стилістична доба у європейському мистецтві й літературі ХVІІ–ХVІІІ століть. Поняття бароко як художньої системи постренесансної епохи спершу виникло в мистецтвознавстві, а в ХХ столітті було перенесене й на літературу.
Існує кулька версій походження терміна «бароко»: від португальського «baruecco» – перлина неправильної форми; від італійського «bагоссо» – незграбний, грубий, фальшивий; «bагосо» – одна з форм схоластичного (релігійно-догматичного) силогізму (міркування, в якому два посилання об'єднані спільним визначенням).
Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живописі. Визначною його рисою були використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.
Якщо в Наддніпрянщині майже не відчувалися ренесансні впливи, а основні центри ренесансної культури зосереджувалися на західних теренах, то осередок розвитку барокової культури переноситься на Лівобережжя.
Пов’язаний з Лівобережжям більшою мірою духовно, розвиток барокового стилю на західноукраїнських землях проходив під відчутним західноєвропейським впливом. Ця обставина зумовила своєрідність барокової культури в цій частині України.
В архітектурі ХVІІ–ХVІІІ ст. спостерігається співіснування та переплетення різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм. В архітектурі стиль бароко породжує форми, що відбивають нескінченну рухливість світу: нерівномірно розподілені колони, стіни, що немовби «дихають» за рахунок гри опуклостей та западин, безліч завитків-волют, пластичний декор і т. п. Деталі занадто перевантажують. В оформленні архітектурних споруд активно залучаються різновиди різьби по каменю, металу та дереву. З’являються величні архітектурні ансамблі.
Українське бароко XVII ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку і замовником мистецьких творів.
Пов’язане воно також і з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний образ людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродного. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу.
На відміну від католицької еліти, козацькі гетьмани і полковники не будували собі пишних гробниць. Пам’ятниками по них мали залишитися храми, в яких віруючі щодня молитимуться «за будівничих, жертвователей храму сього».
Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668–1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків.
У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слобожанщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679 р.), Михайлівський собор (1690–1694 рр.) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695 р.), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682 р.), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.
Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.), Вознесенський Собор у Переяславі-Хмельницькому.
Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п’ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного.
У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.
Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев’яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.
Його коштом зведено Богоявленську церкву Києво-Могилянської академії (1690–1693 рр.), розпочаті роботи з реставрації Софійської церкви – оновлюється по-бароковому зовнішній вигляд собору. З 1690 р. поряд із Лаврою будується Миколаївський собор. Одним із блискучих досягнень української архітектури доби «мазепинського бароко» дослідники називають церкву Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.
З провінційних Мазепиних будов можна назвати Троїцький собор у Чернігові, Вознесенський – у Переяславі і найзагадковіша – Покровська церква у селі Дігтярівці над Десною, де восени 1708 р. був осідок шведського короля Карла XII і гетьмана Мазепи.
За часів Мазепи активно займається будівництвом і його оточення: полковник Миклашевський будує Георгіївський собор у Видубичах, полковник Мокієвський – Феодосіївську церкву, полковник Герцик – церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Продовжують, хоча й не так активно, справу церковного будівництва наступники Мазепи. Іван Скоропадський залишив після себе сімейний монастир у селі Гамалії біля Глухова.
Стилю європейської барокової архітектури відповідають блискучі праці Йогана Готфріда Шеделя, який у 1731–1752 рр. працював у Києві. Він будував Велику дзвіницю у Лаврі (1731–1745 рр.), митрополичі палати та в’їзну браму Софіївського монастиря, здійснив реконструкцію старого корпусу Київської академії.
Близькими до європейської стилістики є й самобутні споруди вихованця Києво-Могилянської академії Г. Григоровича-Барського (1713–1785 рр.). За його проектами споруджено, зокрема, полкову канцелярію в Козельці (1760–1767 рр.), собор Красногорського монастиря у Золотоноші (1757 р.), церкву в с. Лемешах (1761 р.), а в Києві надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750–1760 рр.), Покровську церкву (1766 р.), церкву Миколи Набережного на Подолі.
У Г. Григоровича-Барського та Й. Шеделя вчився кріпак Печерської лаври Степан Ковнір. За його участю споруджено житловий (ковнірівський) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, церкву Антонія і Феодосія у Василькові (звідки він був родом) та ін.
За проектом В. Растреллі у 1747–1753 рр. уже у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац.
У Львові будується перша споруда у стилі бароко – костьол Петра і Павла ордена єзуїтів. Ця споруда італійського архітектора Джакомо Бріано була зведена під впливом художнього образу костелу Іль Джезу в Римі. Подібною до римського твору архітекторів Д. Б. Да Вінтом та Д. делла Порте створені й інші сакральні пам’ятки – це костьоли Казимира (1656 – 1664 рр.), францісканців (1702 р.), Антонія (1718 р.) та ін.
Чисті форми римського бароко відрізняють костьол Стрітення монастиря Босих кармеліток. Збудована в 1642 – 1644 рр. за проектом італійського архітектора Д. Б. Джизлені, ця споруда має в плані форму латинського хреста. Риси, характерні для культової європейської барокової архітектури, мають костьол Михайла (заснований 1634 р.) та костьол Марії-Магдалини (вул. Степана Бандери, 10).
Вершиною львівського бароко дослідники називають пам’ятки, пов’язані з іменами архітекторів Бернарда Меретина і Яна де Вітте – кафедральний собор св. Юра та домініканський костьол. Скульптури святих, виконані найвизначнішим скульптором доби українського бароко І. Пінзелем, а також кінна композиція «Юрій – змієборець» належать до шедеврів барокової пластики.
29. У філософії Г. С. Сковороди виділяють такі основні ідеї: про «дві природи», про «три світи», про нерівну рівність, про необхідність пізнання людиною себе, про «сродну» (споріднену) працю, про «сродне» виховання. Філософ-митець розкриває їх найчастіше в канві художніх творів, використовуючи алегорії, символи, метафори.
На думку Г. С. Сковороди, усе, що існує в цьому світі, має дві природи – видиму й невидиму. Видима природа (або матерія, тінь, тіло) є лише зовнішньою оболонкою, за якою ховається невидима природа (або ідея, єство, дух, душа). У всьому ці дві природи існують у нерозривній єдності. Однак, на відміну від одвічного й довічного буття невидимої природи, буття видиме, як тінь від дерева: то з’являється, то зникає. Невидима природа є в кожній людині як частка неперехідної божественної присутності, тоді як видима природа, або тіло, яким також наділена кожна людина, лише тимчасове вмістилище.
Ідея «трьох світів» частково випливає з попередньої й криється в тому, що Бог оприявнив себе у трьох світах: природі, людині та Святому Письмі, або Біблії. У кожному з цих світів можна шукати Бога й пізнати Божественну присутність. Звідси у творчості Г. С. Сковороди мотиви єднання з природою як шляху пізнання високості Господньої, мотиви пізнання себе передусім як внутрішньої, невидимої людини, що нерозривно поєднана з Богом, як безпосередній шлях пізнання вищих істин і досягнення щастя, мотиви глибинного розумння Біблії, у якій в символіко-алегоричному значенні подані ключі до пізнання й розумння вишнього світу Бога й людини.
Ідею «нерівної рівності» Г. С. Сковорода розгорнув на прикладі такого символічного образу, як фонтан, побіля якого розташовані ємності різної форми. У кожну з таких посудин із фонтану наливається стільки води, скільки ця ємність може помістити. Відтак, кожна «амфора» наливається «по вінця»: об’єм в кожній посудині нерівний, але наповнені вони однаково, бо всі повні, отже, наповнені порівну, бо саме стільки кожна з них здатна в себе вмістити й не більше. Фонтан – це Божий дух і промисел, а різні амфори – люди, яких Бог наділяє «по вінця» внутрішнім, невидимим, незважаючи на їхні форми (видиму природу).
Налита «по вінця» з Божого фонтану кожна людина апріорі, від початку долучена до Бога й може пізнати його в собі. Задля цього вона має займатися самопізнанням, через яке їй відкриється сенс і призначення її існування в цьому світі. Це знання зробить людину щасливою, бо тоді «згине» неістинне і марнотне, а відкриється неминуще й споріднене її душі.
Ідея про самопізнання як принцип існування людини в цьому світі визначає появу іншої важливої для українського мислителя думки – про існування в цьому світі того, що є «спорідненим» для душі кожної окремої людини відповідно до того, чим наповнив цю душу Бог. Звідси міркування філософа про «сродну» працю як запоруку щастя, про душевну спорідненість як засаду дружби, про споріднене виховання як грунт для розвитку гармонійної особистості. Ідея спорідненої праці стала однією з центральних для осмислення в збірці «Байки харківські» («Старий і молодий жайворонок», «Орел і Сорока», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень» та ін.)
Г. С. Сковорода гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Г. С. Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».