Комуністичний терор 30-х років ХХ ст., що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років ХХ ст., зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.
Про масштаби репресій свідчать такі факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, «очистили» від 2 тисяч співробітників.
У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР, Головні обвинувачення були висунуті проти віце-президента Всеукраїнської академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.
Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.
Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням у участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.
Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника – старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту М. Скрипник застрелився.
На межі 1920–1930-х рр. була заборонена Українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.
Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдали нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.
Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені, крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. «Соціалістичний реалізм» (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики.
У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став радянський (сталінський) псевдокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві (1935–1936 рр.).
Отже, внаслідок національної революції 1917–1920 рр., за діяльності українських національних урядів розпочався новий етап національного відродження в Україні. Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак з початку 30-х років ХХ ст. розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в «Розстріляне Відродження».
54. 20_ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляхуйого, однак, постійно виникали все міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремленняцеркви від держави та школи від церкви» (1919 р.), в основу якого було покладено ленінський декрет 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльностірізних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності української православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковномусоборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної (тобто самоврядної) православної церкви (УАПЦ). Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний для традиційного православ’я спосіб висвячення єпископів (хіротонії): покладання віруючими рук на голови один одному, а, врешті-решт, на голову тому, кого висвячували.Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви. Хіротонія відбулася в Софійському соборі наприкінці 1921 р.; першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Липківський. Інших єпископів висвячував уже він сам, одержавши від собору повноваження. Порушення автокефалістами традиції архієрейського рукоположення зазнало різкої критики з боку служителів та віруючих інших церков, передусім, Російської православної. Але з середини 20_х рр. приріст кількості прихильників УАПЦ та її вага почализменшуватися. Це було пов’язано з масованою атеїстичною пропагандою, ідеологічнимтиском з боку влади. Водночас, панівні кола побоювались, що УАПЦ зможе стати чинником загальнонаціональної консолідації на антибільшовицьких засадах. Ці події стали початком кінця автокефальної церкви в УРСР.
55. Оскільки основна маса населення, перш за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.
Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.
Українізація сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса.
Освіта й виховання переводилися виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження.
Національне відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво.
Перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти довідтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери.Угруповання, що виступали підпрапором пролеткульту, відкидали принципи спадкоємності в культурі. 9 березня 1919 р. тимчасовий робітничо_селянський уряд України прийняв постано_
ву «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії
України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності вреспубліці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розуміннікласовому. «Напівукраїнізація», і без того досить куца, нейтралізувалася негативнимставленням до національної інтелігенції, яка характеризувалася як «українська контрреволюція».Надрукована в 1920 р. стаття М. Скрипника «Донбас і Україна» поклала початокширокомасштабному здійсненню українізації. З’являлися наукові видання українською мовою; поприперешкоди, діяли «Просвіти», в школах викладалася українська мова. Політика українізації давала певні позитивні наслідки. Існували національна преса,книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20_х р. було відкрито інститути єврейської культури, польської, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20_х р.
українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна дляапарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно_культурне відродження України вона не справляла, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури. Під час літературної дискусії 1925_1928 рр. з надр агітпропвідділу ЦК КП(б)У,очолюваного А. Хвилею, виринув так званий «хвильовізм». Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури імистецтва в умовах НЕПу. Під впливом далеких від літератури чинників дискусіядедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали вній за жорстку регламентацію і партійний контроль, створення єдиної, спільної для всіхписьменницької організації. Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізаціїкультурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя.
Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця.
Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.
У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту. З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання.
Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.
У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.
У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.
На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара.
Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.
Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.
Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя. На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград».
Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.
У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін».
На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?
Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.
О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.
Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.
В одному з ліричних відступів у «Зачарованій Десні» письменник так казав про той незабутній період життя: «Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний».
О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.
«Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».
І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. «Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.
У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О.Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які «нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».