2. Започатковану Петром І політику централізації та русифікації України закріпила Катерина II. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію, метою діяльності якої була поступова, але неухильна ліквідація автономії України. У 1775 р. російськими військами була зруйнована Запорозька Січ. Розсіяні запорожці подалися на Кубань та за Дунай, де створили козацтво та нову Задунайську Січ.
У 1781 р. було знищено полковий (десять полків) адміністративний устрій України, а Гетьманщину реорганізовано у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, частина українських земель відійшла до утвореної в 1763 р. Новоросійської губернії. У 1780 р. більшість Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 р. перетворено на губернію. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні, судові та податкові установи. У 1783 р. козацькі війська реорганізовано у десять кавалерійських полків російської армії. Того ж року в Україні було запроваджено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Українська шляхта підтримала зміни, бо вони гарантували їй привілеї та права російського дворянства. Ці права були зафіксовані в «Жалованій грамоті» 1785 р. Українська Церква теж зазнала важкого удару: її землі та селяни були секуляризовані, а 1786 р. закрито багато монастирів. Одночасно завдано рішучого удару тим культурним установам, якими опікувалася церква.
Гетьманщина та козацький політичний і соціальний устрій перестали існувати. Так було ліквідовано останні залишки автономії України. Починаючи з середини XVII ст., Україна опинилася відлученою від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура слабо проникала у свідомість неписьменних народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередніх століттях.
3.Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем.
Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768— 1774 рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р. приєднаний до Росії. Під час війни Росії і Туреччини у 1787—1791 pp. Росія завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р.
Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на основі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста: Херсон — 1778 p., Олександрівськ (Запоріжжя) — 70-ті роки XVIII ст,, Маріуполь — 1784 p., Катеринослав (нині Дніпропетровськ)— 1789 р., Миколаїв — 1789 р., Хаджибей (Одеса) — 1794 р. Водночас із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам'яного вугілля, залізних руд, кольорових металів тощо.
Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні, що ослабила і виснажила Польщу, тому в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.
Поміркуємо разом: * За яких обставин було відновлено гетьманство в 1750р.?
**Оцінить діяльність К.Розумовського.
*** Чи мала Українська козацька держава – Гетьманщина шанси на збереження своїх автономних прав у складі Російської імперії.
**У чому полягає історичне значення Української козацької держави?
До наступного заняття: - підготувати повідомлення про долю запорожців після
ліквідації Запорозької Січі ;
- знайти цікаві факти,інформацію про особливості розвитку
культури та освіти ХVІІІ ст..
Бойко О. Д. Історія України. – К., 1999.
Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.
Давня історія України. – К., 1994.
Довідник з історії України (А - Я). – К., 2001.
Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.
Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.
Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.
Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1992.
Тема: Україна в Іпол. ХІХ ст.. Процеси національного відродження.
Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:
на основі історичних фактів висвітлити основні ознаки занепаду, кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в І половині ХІХ ст.;
розкривати колоніальну політику Росії та Австрійської імперії на території українських земель;
аналізувати соціально-економічне становище українських земель у складі Австрійської імперії.
характеризувати особливості суспільного життя українців в І пол..ХІХст.
План.
1. Загарбання українських земель Австрією і Росією внаслідок поділів Польщі. Становище цих земель в складі імперій.
2. Соціально – економічне становище українських земель в І пол.ХІХ ст.
3. Початок національного відродження. Суспільно-політичне життя українців в І пол..ХІХст.
В ІІ половині ХVІІІ ст. відбувається спершу занепад, а потім і руйнування Польської держави.
У 1772р. Росія, Австрія і Пруссія скориставшись ослабленням Польщі, ділять її. За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії . Австрія захопила Галичину, а в 1774р. окупувала Буковину.
У1793р. Пруссія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Пруссія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данії. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.
У1795р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині і Литви, Пруссія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.
В результаті трьох поділів Речі Посполитої 62% території і 45% населення колишньої Польщі дісталися Росії, 18% земель і 32% населення – Австрії, відповідно 20% та 30% відійшли до Пруссії.
Українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією і Австрією. В той же час відбулося їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина і Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.
Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.
Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.
«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.
Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
В жодній країні світу правителі не мали такої необмеженої влади, як у Росії. Царизм здійснював в Україні колоніальну політику, зокрема: національний гніт (русифікація), зміцнення кріпосницької системи, політичне безправ’я, рекрутська повинність, ліквідація на Правобережжі греко-католицької церкви.
Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
розвиток товарно-грошових відносин і поширення капіталістичних елементів у сільському хазяйстві;
руйнування сільського хазяйства шляхом скорочення наділів або переведення селян на місячину;
занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.
Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, розшарування поміщицьких господарств, спеціалізації вирощування сільськогосподарських культур. У І половині ХІХ ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова (у Києві, Сумах, Бердичеві та інш.).
Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії.
Посилення експлуатації спричинило деградацію та розорення селянських господарств.
Зате віденські й будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини — німецьких і румунських, до Закарпаття — угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.
Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини і дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських і німецьких областях імперії. Підприємства мануфактурно-ремісничого типу діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.
Найрозвинутішими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь тощо). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак загалом Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найвідсталішою провінцією Австрії.
3.Національна самосвідомість – це певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.
Процес формування української самосвідомості проходив у важких умовах панування великодержавної імперської ідеології. Носієм української самосвідомості була українська інтелігенція, яка відображала загальнонаціональні інтереси (І. Котляревський «Енеїда», В. Капніст «Оди про рабство»).
Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало ґрунт для створення для створення в Україні таємних політичних товариств.
Масони – члени релігійно-античних організацій «вільних каменярів», які зародилися в Західній Європі. Мета:
удосконалення людини, її внутрішнього світу як спосіб удосконалення суспільства;
об'єднання всіх народів світу в розумне суспільство на основі братства, рівності, взаємодопомоги.
В 1818р. масонські ложі виникли в Києві («з’єднаних слов'ян») та у Полтаві («Любов до істини»). Серед їхніх членів: І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич та інші.
В 1821р. у м. Тульчині на Поділлі утворилося «Південне товариство» декабристів, головою якого був полковник П. Пестель («Північне товариство» виникло у Петербурзі в 1822р.). Крім Тульчина, «Південне товариство» мало свої осередки в Кам’янці і Василькові. У 1823р. у Новгороді-Волинському виникло «Товариство з’єднаних слов'ян», очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю. Люблінським. Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблеми України. Проте Конституції «Руська Правда» П. Пестеля не визначає за народами Російської імперії право на самовизначення, а українці розглядалися як «корінний російський народ». Восени 1825р. «Товариство з’єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством». Після повстання 14 грудня у Петербурзі та виступу Васильківського піхотного полку під проводом С. Муравйова-Апостола декабристський рух було розгромлено.