виборів в нашій країні 1994 р. розпочався новий етап українсько-німецьких відносин, які стають більш динамічними та дієвішими. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце після СІЛА серед іноземних інвесторів України. На початок 1997 р. договірно-правова база українсько-німецьких відносин налічувала 49 міждержавних, урядових та міжвідомчих документів. Про позитивні зрушення у двосторонніх відносинах свідчить відкриття в Києві представництв чотирьох впливових німецьких банків, Бюро делегата німецької економіки і представництва, Бюро товариства зовнішньоторговельної інформації, зростання кількості спільних підприємств.
Останнім часом активізуються українсько-британські економічні відносини. За часткою в загальному обсязі приватних іноземних інвестицій в економіку Україна Велика Британія разом із США, Німеччиною, Голландією та Росією перебуває в п´ятірці найбільших зовнішніх інвесторів. Співробітництво з Британією в економічній сфері потребує подальшого розвитку, поглиблення та спеціалізації, адже Україна серед держав, у які надходять британські інвестиції, посідає лише 120-те місце. Наприкінці XX ст. помітно активізувалися контакти та співробітництво України з Італією, Францією, Австрією, Канадою.
Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми європейськими державами. Активно розвиваються контакти з Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 року). У травні наступного року було укладено українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сільському господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польські відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційного комітету президентів України і Польщі, покликаною врегулювати проблеми не тільки двостороннього співробітництва, а й міжнародних питань, насамперед у Центрально-Східноєвропейському регіоні. Плідно розвиваються міжпарламентські контакти, які стимулює діяльність польськоукраїнської (у Польщі) та українсько-польської (в Україні) парламентських груп. Польща намагається сприяти реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ України до Ради Європи, її прагнення стати повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).
Починаючи з 1994 р. вищого рівня досягли українсько-польські економічні відносини. Лише в 1994 та 1995 pp. торговельний оборот між ними щороку подвоювався, і вже в 1997 р. Польща посіла 4—5-те місця серед економічних партнерів України. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. Помітні зрушення в економічному співробітництві стали передумовою для відповідних політичних рішень — у 1997 р. було підписано спільну польсько-українську заяву «До порозуміння і єднання». Втім на українсько-польські відносини впливає і багатовікова історія відносин двох народів, на психологічному рівні яких залишилися елементи недовіри. Крім того, вступ Польщі до НАТО та ЄЄ змушує її виконувати нові обов´язки та підкорятись новим правилам, що може вступити в протиріччя з польсько-українськими угодами (наприклад, безвізовий в´їзд з України до Польщі).
За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти і з іншими сусідніми європейськими державами, зокрема зі Словаччиною. За десять років українсько-словацьких відносин було укладено до 50 державних угод, які відкривають перспективи для співпраці, взаємних капіталовкладень, створення спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі.
Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою уклала з Україною Договір про основи добросусідства та співробітництва (6 грудня 1991 року). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги, зобов´язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних та релігійних прав і свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Наприкінці XX ст. в Україні функціонувало до 180 спільних українсько-угорських підприємств, переважно у вугільній, машинобудівній, металообробній галузях, у внутрішній торгівлі.
Неоднозначно розвивались протягом певного часу українсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула територіальні претензії стосовно Північної Буковини і Бессарабії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 року було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який розв´язав більшість проблем.
Протягом останнього десятиріччя динамічно і складно розвивалася ситуація ще на одному з магістральних напрямів української зовнішньої політики — американському. Після проголошення незалежності України протягом двох з половиною років США дотримувались політики блокування американськоукраїнських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої країни на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. З часом ці відносини розвинулися на рівні партнерських. 19 вересня 1996 року вперше в офіційному українсько-американському комюніке, присвяченому створенню Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною та США, було вжито формулу «стратегічне партнерство», яка передбачає більш міцну взаємодію країн у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо.
Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти, схвалення Палатою представників Конгресу США резолюції на підтримку України, в якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України в 1996/97 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США.
За оцінками експертів, увага західних держав, передусім США, до України визначається не стільки її партнерським потенціалом, скільки їх своєрідним місцем у суперництві між Росією та Заходом. Саме в цьому аспекті роль України досить помітна. Водночас політологи зазначають, Що за цих обставин Україна наражається на загрозу перетворення на об´єкт маніпулювання, а задеклароване стратегічне партнерство може трансформуватися в стратегічну залежність від набагато потужніших держав.
Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та розв´язання проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв´язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об´єкта на активний суб´єкт міжнародних відносин.
8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв´язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:
—вихід із соціально-економічної кризи;
—проведення ефективних ринкових реформ;
—реструктуризація та модернізація економіки;
—збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;
—досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.
Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об´єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв´язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.
В економіці це призвело до катастрофічного спаду виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв´язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.
Уполітиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи прийшло об´єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз´єднаність і слабка керованість.
Усоціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.
Удуховно-етичній сфері на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, зокрема гордості за належність до великої країни, ще не прийшла нова система духовно-моральних орієнтирів.
Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.
Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.
Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об´єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об´єднаних збройних сил СНД.
Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкента 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об´єднання Молдови та Грузії.
Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 року. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об´єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції
увоєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об´єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД-Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства
України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військовотехнічного співробітництва.
Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.
Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.
Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв´язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційованого члена (як Туркменістан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.
Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв´язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та
55,8% експорту в 1995 р.
Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.