Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 pp-коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України. Основними причинами, що зумовили необхідність радикальних змін, були:
1.Невідповідність існуючої форми правління вимогам часу і новим реаліям українського суспільства.
2.Зниження ефективності взаємодії вищих органів законодавчої та виконавчої
влади.
3.Відсутність умов, за яких виборці могли б чітко ідентифікувати політичні сили, відповідальні за державну політику.
4.Несформованість механізму реалізації партіями своїх представницьких функцій у парламенті.
5.Обмеження права доступу опозиційних сил до реальних важелів влади відповідно до результатів парламентських виборів, помітне звуження їх можливості відігравати конструктивну роль у суспільному житті.
6.Підрив економічної основи існування опозиційних сил шляхом втручання державних органів у приватизаційні конкурси, надання пільг і переваг для політично лояльних режиму підприємців.
В умовах наростаючої кризи довіри до влади, симптоми якої засвідчили наслідки голосування на парламентських виборах, президент змушений був виступити прибічником політичної реформи. її стратегічною метою було проголошено посилення дієздатності держави, забезпечення узгодженої та відповідальної діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади, демократизацію всіх сфер суспільного життя й утвердження громадянського суспільства, створення необхідних умов для поступальної інтеграції України в європейське співтовариство. Радикальних змін повинна була зазнати форма правління держави: президентсько-парламентська республіка мала трансформуватися у парламентсько-президентську.
Помітною віхою на шляху політичного реформування суспільства став законопроект «Про внесення змін та доповнень у Конституцію України», внесений восени 2002 р. на розгляд Конституційного Суду народними депутатами С. Головатим, А. Матвієнком, О. Морозом, П. Симоненком та ін. Суть його полягала в обмеженні прав і повноважень президента. Законопроект передбачав: формування парламентської більшості на основі партії або виборчого блоку, який переміг на виборах; помітне розширення повноважень Верховної Ради та її спікера; посилення впливу законодавчої влади на виконавчу; розширення прав і підвищення ролі Кабінету Міністрів; спрощення процедури імпічменту президента. Йшлося не так про перетворення України на парламентську республіку, як про наближення Конституційної практики до вимог офіційного тексту Конституції 1996 р.
Відповіддю Л. Кучми на цю ініціативу стало винесення на всенародне обговорення у березні 2003 р. проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Його лейтмотивом було перетворення України з президентсько-
парламентської республіки на парламентсько-президентську. З цією метою
пропонувалося: запровадження пропорційної системи виборів; створення двопалатного парламенту з одночасним зменшенням кількості депутатів; формування Кабінету Міністрів парламентською більшістю; розширення повноважень президента щодо розпуску парламенту; прийняття законів за допомогою референдумів; проведення президентських, парламентських і місцевих виборів протягом одного календарного року. За оцінками експертів, ця модель суспільних змін могла спричинити різке поглиблення (на основі протистояння двох палат парламенту та поляризованої багатопартійності) конфронтації у суспільстві, посилення відцентрових тенденцій і тим самим створювала передумови для відтворення та зміцнення президентської республіки. Кардинальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла помаранчева революція. Після другого туру президентських виборів, як відомо, країна опинилася у глибокій політичній кризі, а наприкінці листопада — на початку грудня 2004 р. — перед загрозою громадянської війни. Тривалі переговори влади та опозиції щодо виходу країни з політичної кризи завершились компромісом — «пакетним голосуванням» 8 грудня, яке частково інтегрувало та узгоджувало інтереси протидіючих сторін. Цей компроміс був своєрідною платою за врегулювання кризи без застосування сили, а також свідченням занепокоєння певних політичних еліт України ймовірними ризиками для себе після приходу до влади нового президента. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у закон про вибори президента (розпуск чинного і формування нового складу ЦВК, територіальних і дільничних виборчих комісій, помітне скорочення кількості відкріпних талонів, перевірка та упорядкування списків виборців, відкритий доступ до виборчих комісій офіційних спостерігачів та представників ЗМІ тощо) і двох проектів поправок до Конституції України (уряд призначається Верховною Радою; президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем´єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем´єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депутати позбавляються його в разі невходження до фракції цієї партії або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін). Запровадження нововведень передбачалось 1 вересня 2005 року, якщо до того часу будуть прийняті зміни до Конституції стосовно місцевого самоврядування. У разі неприйняття їх до 1 січня 2006 року, схвалений парламентом закон вступає в силу самостійно.
Після голосування 8 грудня 2004 року за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його нелегітимним.
Основними аргументами ініціаторів перегляду поправок до Конституції були: система розподілу повноважень між органами влади, яку передбачає політреформа, призведе до порушення балансу сил, розосередження влади і приховує в собі ризики послабити керівництво державою; з юридичної точки зору процедура внесення змін до Конституції була не зовсім коректною тощо; поправки приймалися в екстремальних умовах і тому належно не опрацьовані; при голосуванні змін до Конституції в пакеті з іншими рішеннями багато їх положень не були обговорені і доведені до громадян; не всі політичні сили влаштовує запровадження імперативного мандата для народних
депутатів; політична реформа повинна бути комплексною і проводитися одночасно з адміністративно-територіальною і судовою.
Інструментом корекції політичної реформи, на погляд багатьох її опонентів, повинен стати референдум, який би легітимізував потрібні зміни до Конституції. У травні 2005 р. Президент України висловив думку про те, що допускає можливість ініціювання окремими політичними силами перегляду прийнятих у грудні 2004 р. поправок до Конституції, але сам заради громадянського спокою не буде цього робити.
Наприкінці літа 2005 р. питання про практичну реалізацію політичної реформи залишалося відкритим.
Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991—2005 pp. стало прийняття нової Конституції України (1996 р.) — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їх відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов´язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.
Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв´язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.
Сучасна політична партія — це спільність людей, об´єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави1.
Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови».
Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:
I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):
—виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої
опозиції;
—активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;
—розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;
—виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.
II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 —
серпень 1991 p.):
—поява парламентської опозиції;
—ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;
—збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об´єднань).
III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):
—розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);
—посилення розколів та дроблення політичних сил;
—активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;
—підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;
—зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними
колами;
—періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).
Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що
їївихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.
Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш
організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.
Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об´єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об´єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар´єр і потрапити до Верховної Ради.
Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:
1.Мультипартійність. Йдеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше
100.
2.Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.
3.Невизначеність соціальної бази. Більшість партій У своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.
4.Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.
5.Локальність партійного впливу. Спостерігається обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.
6.Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.
7.Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні. До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.
Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.
Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх