протиріччя, пов´язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо вбивства журналіста Г. Гонгадзе та «касетний» скандал, пов´язаний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15— 26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку президента. У межах опозиції організаційно оформилися три осередки — Форум національного порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!» , які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, баченням завдань, формами та методами діяльності.
Випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 року, які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про політичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опозиційних об´єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого °толу». За тих обставин радикальна частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.
Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В. Ющенка 26 квітня 2001 року, засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем´єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і підприємців України. Тоді ж Указом Президента було запроваджено інститут державного секретаря, що суттєво змінило конфігурацію виконавчої влади в Україні.
Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес мав суперечливий і неоднозначний характер. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення: запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили України, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; загострення протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протисто-яння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків.
Помаранчева революція Суперечливість і неоднозначність перебігу державотворчих процесів протягом
перших років незалежності, дійшовши критичної точки, вилилися у потужний вибух масового невдоволення під час президентських виборів 2004 року, названого
помаранчевою революцією. Суспільствознавці, політики суть і зміст подій листопада
— грудня 2004 р. характеризують по-різному: акція громадської непокори; соціальний рух, спрямований на захист громадянських прав; політтехнологічна операція, провокація західних спецслужб з метою недопущення зближення України та Росії, блокування реставрації імперії на пострадянському просторі; державний переворот; партнерство мислячого суспільства, середньої буржуазії Ук раїни; пік боротьби між регіональними фінансово-політичними елітами; транзитний конфлікт (конфлікт між старою і молодою елітами); «війна мільйонерів проти мільярдерів»; завершальний етап національно-визвольної революції 1991 p.; «оксамитова» революція; «фестивальна» революція. Загалом події листопада — грудня 2004 р. стали логічним результатом системної політичної кризи і були зумовлені комплексом таких взаємопов´язаних суспільних чинників у різних сферах суспільного життя, які зробили революцію необхідною і можливою:
1.Тривала відсутність у зовнішній політиці України чіткого геополітичного вектора дії, що породжувало хитання, непослідовність і невизначеність зовнішньополітичного курсу держави, підривало її авторитет на міжнародній арені, загострювало міжрегіональні проблеми всередині країни.
2.Досвід «оксамитових» революцій у східноєвропейських країнах і на пострадянському просторі, які зумовили трансформацію існуючих у них політичних систем, формування їх нової ідентичності та радикальну переорієнтацію внутрішньої і зовнішньої політики держав.
3.Некоректне втручання окремих російських політиків, політтехнологів у виборчий процес 2004 р.
4.Масовий протест демократичної світової спільноти проти фальсифікацій президентських виборів в Україні.
5.Різнопланова самодискредитація вітчизняних владних структур (порушення законів, корупція, тінізація і криміналізація економічних процесів, незаконна приватизація, формування кланово-олігархічного режиму тощо), різке зниження рівня довіри до влади.
6.Загострення кризи управління, зумовлене відсутністю політично відповідальної системи влади, яка забезпечувала б ефективну і постійну взаємодію владних структур і народу, формувала б громадський консенсус.
7.Ігнорування владою потреб суспільства в інформуванні його про перебіг суспільних процесів, обмеження права громадян на висловлення власних думок і реалізацію інтересів, блокування процесу формування громадянського суспільства.
8.Сформованість потужної, збагаченої досвідом проведення масових акцій («Україна без Кучми» та ін.), здатної виступити єдиним фронтом опозиції, наявність в опозиційних сил ресурсів для масштабної президентської кампанії та масових акцій протесту. Поява в лавах опозиції яскравих політичних лідерів.
9.Посилення боротьби фінансово-олігархічних кланів за життєвий простір в економічній сфері України.
10.Поглиблення диференціації у соціальній сфері.
11.Усвідомлення за роки незалежності значною частиною громадян України національної ідентичності, корінних політичних та економічних інтересів, набуття
ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю. Саме ці громадяни і стали опорою політичної опозиції, суттєво вплинули на поведінку багатьох політиків, держчиновників, ЗМІ.
Своєрідними каталізаторами подій стали «справа Гонгадзе», публікація «плівок Мельниченка», акція «Україна без Кучми», демонстрація 9 березня 2001 року. Приводом для вибуху народного невдоволення стала масова фальсифікація владою результатів президентських виборів 2004 р. Рушійними силами революції були сформований у роки незалежності середній клас, молодь, інтелігенція. За характером вона була буржуазно-демократичною, оскільки засвідчила намагання завершити кардинальні трансформації, розпочаті у добу перебудови, які призвели наприкінці 80- х — на початку 90-х років XX ст. до радикальних змін форми власності на засоби виробництва, але супроводжувалися не зміною, а перегрупуванням владних еліт.
Помаранчева революція мала певні особливості. По-перше, підтримка кандидата
впрезиденти від опозиції В. Ющенка стала формою масового протесту проти діючої влади громадян, які не лише усвідомили власні інтереси, а й набули здатності їх захищати, спробою шляхом обстоювання власного вибору вирішити системні протиріччя у суспільстві. По-друге, українське суспільство під час революції продемонструвало значно вищий рівень політичної і загальної культури порівняно з протидіючими політичними силами, проявами якої були ненасильницький характер дій, толерантність, виваженість. По-третє, революція відбувалася не на фоні економічної кризи, а у період певного економічного піднесення.
Прологом до подій стало розгортання у 2004 р. кампанії виборів Президента України. У процесі її влада зробила ставку на два варіанти розвитку подій: а) здійснення політичної реформи, яка б забезпечила перерозподіл повноважень між президентом і урядом на користь прем´єр-міністра, що дало б змогу обмежити повноваження потенційного нового президента, обраного з лав опозиції; б) реалізація «російського» сценарію, що передбачав «прихід до влади спадкоємця», внаслідок чого вдалося б зберегти більшість владних важелів і повноважень в руках політикоолігархічних груп, що підтримували чинну владу.
Багатоаспектність помаранчевої революції, на думку фахівців, полягає в тому, що
вній зійшлися кілька політичних процесів: масовий протест проти олігархічного режиму; реалізація політтехнологічного проекту сучасної революції на основі мережі неурядових організацій; загострення геополітичного протистояння на лінії СІЛА — Росія; вибух молодіжної енергії, політичне самовизначення молодого покоління; завершальний етап консолідації української нації.
14 квітня 2004 року лідери депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, що входили в парламентсько-урядову коаліцію, на засіданні за участю президента Л. Кучми ухвалили рішення про висування прем´єр-міністра В. Януковича єдиним кандидатом у президенти на виборах 2004 р. Дещо пізніше (4 липня) на Співочому полі в Києві відбулася акція самовисування кандидата від опозиції В. Ющенка.
Уже на початку виборчої кампанії помітні були масові факти незаконного втручання органів влади у виборчий процес, найпоширенішими серед яких були: використання адміністративного тиску на виборців; обман або підкуп громадян;
фальсифікація підписних листів; використання у ЗМІ тенденційної, неправдивої інформації про кандидата від опозиції та перебіг виборчої кампанії; використання адміністративних працівників для організації агітаційних заходів на підтримку провладного кандидата (громадських форумів, мітингів, зборів громадян) або інформування виборців про його діяльність; застосування брудних виборчих технологій (розповсюдження фальшивих підписних листів, вивішування оголошень з недостовірною інформацією, поширення наглядної агітації без вихідних даних тощо).
Особливістю агітаційної кампанії стали непоодинокі випадки розпалювання міжнаціональної ворожнечі та кримінального втручання у виборчий процес, на які правоохоронні органи реагували вибірково.
31 жовтня 2004 року в Україні розпочалося голосування на виборах президента. На цю посаду претендували 24 кандидати. У процесі виборів були зафіксовані численні випадки порушень і фальсифікацій (грубі помилки у списках виборців, масове голосування за відкріпними талонами, відсторонення напередодні виборів членів виборчих комісій, які належали до опозиційних сил, тощо). Лише на Десятий день (останній, відведений законом) Центральна виборча комісія України оприлюднила остаточні результати першого туру: В. Ющенко — 39,87%, В. Янукович — 39,32%, О. Мороз — 5,81%. Більше половини претендентів (13 кандидатів) набрали менше 0,1% голосів виборців.
Отже, перший тур продемонстрував безпрецедентну концентрацію електорату навколо фаворитів, яка зазвичай характерна лише для другого туру виборів.
21 листопада відбувся другий тур президентських перегонів, в якому взяли участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього дня на заклик лідера «Нашої України» на майдані Незалежності зібралися тисячі людей, щоб безпосередньо, прямо з виборчих дільниць, дізнаватися про результати виборчого процесу. Пізно вночі, спираючись на дані екзитполів і паралельний підрахунок голосів, штаб В. Ющенка констатував масові фальсифікації під час виборів та висловив недовіру ЦВК.
Наступного ранку на майдані Незалежності зібралося до двохсот тисяч прихильників опозиційного кандидата. Виступаючи перед ними, В. Ющенко зазначив: «Ми виграли вибори, але зараз настав час захистити наш вибір. Ми розпочинаємо громадянський рух опору "За чесні вибори"». Влада вдалася до безпрецедентних навіть для України засобів тиску на виборців і фальсифікацій (відкріпні талони, за якими проводилося голосування по декілька разів; різко збільшилася кількість людей, які голосували вдома, а не на дільницях — у деяких областях кількість їх сягала майже третини виборців; членів комісій, спостерігачів від опозиції виганяли з комісій та не давали змоги бути присутніми при підрахунку голосів; маніпулювання явкою виборців
— навіть на третю годину ночі ЦВК не могла повідомити остаточних даних щодо явки виборців; погроми виборчих дільниць, напади на журналістів і спостерігачів тощо). За інформацією опозиції, у другому турі президентських виборів спостерігачі і члени виборчих комісій зафіксували понад 11 тис. порушень (у першому турі — 2 тис). У відповідь на ці порушення опозиція оголосила загальнонаціональний страйк і закликала людей захистити свій вибір.
Епіцентром політичного життя України став київський майдан Незалежності. Тут було розташоване наметове містечко опозиції, вирував велелюдний мітинг протесту.
23 листопада ініціатива мітингуючих на майдані Незалежності, які виступили проти визнання оголошених ЦВК попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіонах України. За деякими підрахунками, того дня в акціях протесту взяли участь понад мільйон громадян. Київська міська рада прийняла рішення висловити недовіру ЦВК і підтримала волевиявлення киян. У Львові в акціях протесту взяло участь 100 тис. осіб, Івано-Франківську — 60 тис, Харкові — 80 тис, Житомирі — 40 тис, Тернополі — 30 тис. Багатотисячні мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися у Луцьку, Ужгороді, Сумах, Чернівцях, Кіровограді, Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах, Вінниці та інших містах України. Понад 150 українських дипломатів закликали у своїй заяві визнати опозиційного кандидата на посаду глави держави В. Ющенка законно обраним Президентом України. Тоді зк під гаслами підтримки В. Януковича відбулися масові мітинги у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Макіївці, Горлівці та інших містах.
На Майдані народилося головне гасло революції — «Нас багато, нас не подолати!», з яким колона демонстрантів вирушила до парламенту, де відбувалося позачергове засідання. У цей день В. Ющенко здійснив акт політичного тиску на владу, склавши на трибуні Верховної Ради президентську присягу на вірність Україні. На засіданні Верховної Ради опозиційні депутати планували виразити недовіру ЦВК у зв´язку з масштабними фальсифікаціями результатів президентських виборів. Однак вона була нездатною прийняти рішення, оскільки у засіданні через відсутність депутатів провладних фракцій і фракції комуністів не було кворуму.
24 листопада масштаби акції стали ще ширшими. Майдан Незалежності та Хрещатик уже не здатні були вмістити всіх, хто прийшов висловити свою громадянську позицію. Маніфестанти почали облогу приміщення Адміністрації Президента. Не дочекавшись судового розгляду всіх заяв повноважних представників штабів обох кандидатів стосовно порушень і фальсифікацій на виборах, Центрвиборчком пізно ввечері оголосив їх результати: за його даними, В. Янукович набрав 49, 46% голосів, В. Ющенко — 46,61%.
Відповіддю опозиції на такі дії ЦВК стало утворення Комітету національного порятунку та оголошення 25 листопада загальнодержавного політичного страйку.
Під тиском опозиції 26 листопада Верховний суд України заборонив ЦВК до прийняття свого рішення офіційно оприлюднювати результати виборів президента. Розпочався непростий процес політичного врегулювання конфлікту. У переговорах, крім обох кандидатів у президенти, взяли Участь Президент України Л. Кучма, Президент Польщі О. Кваснєвський, Президент Литви В. Адамкус, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики X. Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов. У схваленій після тригодинної дискусії підсумковій заяві зазначалося: сторони виступають проти застосування сили, визнають нагальну потребу почати політичні переговори.
Тим часом сформований опозицією для керівництва акцією непокори Комітет національного порятунку видав декрети щодо створення комендатури, національної гвардії, структур правоохоронної діяльності. Про це на майдані Незалежності було оголошено в присутності екс-президента Польщі Л. Валенси, який, за його словами, приїхав підтримати демократію в Україні.