4.Недостатній рівень необхідної допомоги продовольством з центру. Обсяг продовольчої допомоги, наданої союзним керівництвом Україні у червні 1932 p., становив 57,6 тис. т. Вона могла забезпечити нормальний хлібний раціон для 8 млн. осіб, які перебували в республіці на централізованому постачанні, лише впродовж тижня. Однак реальні можливості для такої допомоги були. За офіційними даними Комітету Заготівель СРСР (липень 1932 р.) загалом у Радянському Союзі завдяки значним врожаям на Північному Кавказі, у Татарії, Криму, Далекосхідному краї та інших районах у 1932 р. було зібрано хліба на 3% більше порівняно з 1931 р.
5.Радикальні кадрові зміни. З метою втримання України під своїм цілковитим контролем Сталін направив у республіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, використовуючи інструмент політичних «чисток», масштабні кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури. Наприкінці 1932 р. в Україну було направлено І. Акулова, С Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького, які обійняли ключові посади в партійному і державному апаратах, органах безпеки. У січні 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про зміцнення парторганізацій ЦК КП(б)У», рекомендувавши обрати другим секретарем ЦК КП(б) і першим секретарем Харківського обкому тодішнього секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева. На його прохання лише протягом першої половини 1933 р. в Україну було направлено понад 100 відповідальних партійних працівників з різних регіонів СРСР, спираючись на яких Москва здійснила масштабні кадрові зміни у республіці. У 1933 р. в результаті «чистки» було замінено понад 53% голів колгоспів, понад 70 % секретарів райкомів, 60% голів райвиконкомів і 60% голів сільрад.
6.Активне включення у процес колективізації та хлібозаготівель органів безпеки. Лише в листопаді 1932 — січні 1933 р. ДПУ УСРР знешкодило 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У лютому 1933 р. було видано наказ «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ДПУ УСРР», у якому йшлося про існування плану організації збройного повстання в Україні до весни 1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлення «Української незалежної республіки». У цей же час ДПУ оголосило про викриття великої «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР».
7.Масштабні репресії. Найпоширенішими формами їх здійснення були: а) судове переслідування, розстріли (на початок 1933 р. лише на підставі закону про «п´ять колосків» було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно 2 тис; б) «чорні дошки» (на початку грудня 1932 р. на «чорну дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгоспів); в) «товарні репресії» — санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей). Крім того, активно використовувалися розкуркулювання та депортації.
8.Заборона виїзду за межі України, запровадження внутрішнього паспорта. Коли під загрозою голодної смерті почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах республіки було виставлено загороджувальні загони. 27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постанови ЦБК та РНК СРСР було запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Цим документом, селяни були позбавлені
права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування та працевлаштування. Українських селян це позбавляло не лише законних юридичних прав, а й останніх шансів врятуватися від голодної смерті, оскільки не давало їм змоги переїхати в інші регіони країни. У січні 1933 р. партійним і радянським структурам, органам безпеки УСРР, Північного Кавказу було надіслано директиву, суть якої зводилась до недопущення масового виїзду селян в інші регіони. Аналогічні вказівки отримали і транспортні відділи ДПУ СРСР.
9. Блокування інформації про голод. В партійних і державних документах (протоколах, резолюціях, стенограмах з´їздів та конференцій) термін «голод» не вживався. Вся документація, пов´язана з проблемою голоду, зберігалась під грифом «Таємно», відправлялась на місця зашифрованою. За кордоном вперше інформація про голод в СРСР була опублікована у березні 1933 р. в газеті «Манчестер гардіан». Відповіддю радянської сторони на цю публікацію стала заборона іноземним журналістам відвідувати місцевості, які постраждали від голодомору. Така офіційна лінія не лише приховувала масштаби голоду, а й унеможливлювала будь-яку допомогу міжнародної спільноти. Лише з грудня 1987 р. в СРСР почали відкрито обговорювати і вивчати проблему голодомору.
Однак загальна кількість жертв катастрофи 1932— 1933 pp. в Україні досі не відома. Історики лише наближаються до її реальної статистики. Тільки протягом 1933 p., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні демографічних втрат України від голодомору: Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб.
Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено.
Отже, акція голодомору була результатом таких системних заходів і дій керівників тоталітарного режиму СРСР: нав´язування нереальних планів хлібозаготівель; надмірний експорт Радянським Союзом зерна, значну частку якого давала Україна; відсутність у критичній момент необхідної допомоги союзного центру; створення владою законодавчої бази для розгортання терору голодом; радикальні кадрові зміни в Україні, що мали на меті забезпечити максимальну лояльність стосовно офіційної лінії, орієнтованої на форсовану модернізацію економіки; включення в економічні процеси органів безпеки, які повинні були шляхом масових репресій ліквідувати навіть потенційну опозицію панівному режиму, посилити «фактор страху», втримати під жорстким контролем розвиток суспільних процесів; перетворення сільської місцевості в результаті запровадження внутрішнього паспорта на своєрідні резервації, розгортання чергового («модернізованого») закріпачення селян; блокування інформації на союзному та міжнародному рівнях про голод.
Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом».
Наслідки суцільної колективізації
Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектору на початку 30-х років. За період 1929—1932 pp. в Україні поголів´я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8% , коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.)
У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозкладки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло
1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р. — 496 млн. пудів. У 1935 р.
в містах було скасовано запроваджену в 1928 р. карткову систему.
Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить значними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг зерна, 1927 р. — 615 кг, а 1940 р. — 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40- х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934—1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії — 702 кг, у США — 719 кг, в Аргентині — 1233 кг, у Канаді
— 1298 кг зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20—30-ті роки відставало від раціональної норми — 1000 кг на рік на людину.
Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектору полягала в «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.
Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». За короткий термін планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.
Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в
історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-ті роки. Характерними ознаками духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.
Для розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). їх мережа швидко розросталася. Якщо в 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то в 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.
До середини 30-х років, після серії експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов´язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школу стали поділяти на початкову, середню спеціальну і вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932/33 навчальному році в школах республіки навчалося понад 4,5 млн. осіб — майже вдвічі більше, ніж у 1928/29 навчальному році.
Наприкінці 30-х років система обов´язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.
Поряд із цими значними успіхами в системі народної освіти визрівали проблеми, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що суттєво знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді — ремісництва. На посилення цих негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930): «Ми маємо багато пропозицій про звуження загальноосвітніх дисциплін: на практиці в багатьох випадках усі загальноосвітні дисципліни зводять нанівець. Тут т. Бубнов зачитав програми наших шкіл ФЗУ, 3% припадає на загальноосвітні політичні дисципліни. Це що таке? Це є недозволений перегин. Що виносить молодий робітник з такої школи? Знання виробництва, загальнотеоретичне знання виробництва, та чи набуває він, хоч трохи, знань про суспільство..?»
Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний і громадський діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім´ї
службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. З 1901 р. займався революційною діяльністю, за що неодноразово переслідувався, засуджувався до ув´язнення і заслання. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з організаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918). З квітня 1920 р. — нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, з липня 1921 р. — нарком внутрішніх справ УСРР. У1922—1927 pp. — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 192 7—1933 pp. — нарком освіти УСРР. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. В 1925—1929 і 1931-1933 pp. — член ЦБК СРСР, у 1927— 1929 pp. — голова Ради Національностей СРСР. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у «націоналістичних збоченнях» і помилках теоретичного й практичного характеру, що підштовхнуло його до самогубства.
Таке становище в освіті пояснюється не тільки терміновими потребами індустрії
увеликій кількості кваліфікованої робочої сили, суть проблеми набагато глибша. У 20 -30-ті роки міцніюча тоталітарна система формувала модель нової людини — «людини-гвинтика», тобто виконавця планів керівництва. У цьому процесі саме освіті було відведено роль одного з основних інструментів нівелювання людської свідомості. Мета досягалася шляхом витіснення з навчальних закладів гуманітарних предметів, на яких базуються мораль, ідеали, погляди на життя; вони почали формуватися не на основі глибокого знання здобутків суспільної думки та надбань світової цивілізації, а на основі офіційно проголошуваних і активно пропагованих програм та гасел.
Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції. Основну роль
уцьому процесі відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1914/15 навчальному році в Україні налічувалося 88 середніх спеціальних навчальних закладів (12,5 тис. учнів), то в 1940/41 навчальному році їх стало 693, а кількість учнів збільшилася до 196,3 тис. осіб. Внаслідок цих дій на 1 січня 1941 року в народному господарстві УРСР було зайнято вже 294,5 тис. спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Подібні тенденції були характерними і для вищої школи республіки. У 1920 р. в Україні ліквідовано університети, а на їх базі утворено інститути народної освіти та інші вузи, кількість яких невпинно зростала. Якщо до революції в Україні діяло 19 вищих навчальних закладів, то в 1927/28 навчальному році — 39 (29,1 тис. студентів), а в 1938/39 навчальному році — вже 129 (124,4 тис. студентів). Проте кількісні показники не були підкріплені якісними.
Процес формування нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу. Нещадно винищуючи найяскравіших і непокірних інтелектуалів, залякавши і приручивши решту старої інтелігенції, невпинно продукуючи низькоякісну, але свою інтелігенцію, режим створював умови для тотального контролю за розвитком не тільки суспільної думки, а й суспільного життя в цілому.
Культура в 20—30-ті роки Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та
мистецтві. Художнє осмислення суспільних процесів помітно впливало на їх перебіг. 20—30-ті роки в радянській історії — доба суперечлива. З одного боку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав