Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом.
Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об´єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922 p.). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв´язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.»
Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об´єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, Щ° сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об´єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров´я і соцзабезпечення. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально,
ареальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація. III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною
незалежності. 30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).
Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з´їзду його не підтримали, а
в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України
іпризначено повпредом до Великобританії.
Уцей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.
Отже, остаточна ліквідація державного суверенітет України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов´язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам, що компактно проживають та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.
На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з´їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).
Важливе місце у здійсненні накресленого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На IX з´їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошували на принципово важливій
ролі важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.
Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на об´єктивні труднощі. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, поперше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.
На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування накреслених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов´єв, Л. Каменев
іЛ. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Цю ідею «надіндустріалізації» піддавали гострій критиці голова ВУЦВК Г. Петровський, голова РНК УСРР В. Чубарь та ін. і було засуджено на XV з´їзді ВКП(б) (грудень 1927 p.). Цей же з´їзд затвердив директиви першого п´ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).
План готували ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У підсумку було запропоновано вибрати із двох варіантів: відправного й оптимального, що майже на 20% перевищував показники відправного.
Певною політичною наївністю відзначалась робота над п´ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 pp.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий Рік... Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на найближчий рік». У середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була застосована і до перспективного планування. Так, стосовно п´ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом об´єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних прагнень державної влади»). На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім´яло під себе науковість, об´єктивність.
Уквітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так
ізалишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з´являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування
індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.
Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:
1)перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;
2)податки з населення (для села «надподаток» — постійне зростання цін на промислові товари);
3)внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб;
4)випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п´ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.);
5)розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;
6)збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;
7)режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.;
8)небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в´язнів ГУЛАГу.
Процес індустріалізації в Україні в основному збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості.
Особливості процесу індустріалізації в Україні. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщення продуктивних сил.
1.Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів. У 1926—1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п´ятирічки на промислову модернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.
2.Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих промислових об´єктів. У період технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості СРСР основними вважалися 35 об´єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об´єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).
3.Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п´ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися
в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п´ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для розгортання процесу модернізації. Робилося це, як правило, там, де були найсприятливіші для цього умови, а згодом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з´їзді ВКП(б) (червень 1930 p.), Сталін акцентував: «Зараз... наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі почати... створювати другу вугільно-металургійну базу на Уралі».
4.Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли у 1932 р. став до ладу завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР з´явилася також кольорова металургія.
5.Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. Відповідно до планів першої п´ятирічки, у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5%.
6.Вищі темпи витіснення приватного сектору в економіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий період непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю припадало лише 12% (по СРСР — 17%).
Незважаючи на те що жодна з перших довоєнних п´ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією.
Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п´ятий житель України, то перед Другою світовою війною — кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція.
Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво