Кейнс поставив перед собою завдання довести можливість досягнення стабільності розвитку економіки. Він розробляє макроекономічну модель. У ній встановлюється функціональна залежність між інвестиціями, зайнятістю, споживанням і доходом. Важлива роль у цій моделі приділяється державі.
Держава повинна робити все можливе, щоб підняти граничну ефективність капітальних вкладень за рахунок дотацій, держзакупівель та ін. У свою чергу Центральний банк повинен знижувати ставку позичкового відсотка й проводити помірну інфляцію. Остання повинна забезпечити систематичний помірний ріст цін, що буде стимулювати ріст капіталовкладень. У результаті будуть створені нові робочі місця. Це приведе до досягнення повної зайнятості.
. Розвиток ідей Д.М. Кейнса: принцип акселерації
В 50-60 роках кейнсіанство широко поширилося в західних країнах. Основні положення Кейнса піддалися певній модифікації в роботах західних економістів. Послідовники Кейнса американські економісти Е. Хансен (1887-1975), Е. Домар (род. в 1914 р.), П. Самуельсон (род. в 1915 р., лауреат Нобелівської премії по економші в 1970 р. за "розробки й поглиблення наукового аналізу в економічних науках", а також англійські економісти Р. Харрод (1890-1978), Дж. Хікс (1904-1989), лауреат Нобелівської премії по економіці за "дослідження з теорії загальної економічної рівноваги й теорії добробуту" в 1972 р. й інші вказували, що в його (Кейнса) концепції не враховується зворотний вплив росту доходу на процес відтворення. Зазначені залежності пояснюються ними дією принципу акселерації.
"Принцип акселерації" висунув французький економіст Альберт Афтальйон (1874-1956) в 1913 р. Згодом цей принцип більш детально був розроблений Р. Харродом, Дж. Хіксом і П. Самуельсоном і включений в неокейнсіанські моделі економічного росту.
Автори цієї теорії стверджують, що зміна в попиті на готову продукцію, у тому числі на споживчі товари, викликає більш різкі зміни у величині капіталу, необхідного для виробництва цієї продукції. Інакше кажучи, зростання попиту на споживчі товари викликає прискорюваний ріст капіталовкладень у виробництво засобів виробництва.
Причини явища "акселерації" автори теорії бачать у наступному: 1) у тривалості строку виготовлення устаткування, внаслідок чого в період часу між виникненням попиту на нього і його випуск незадоволений попит штовхає до надмірного виробництва устаткування; 2) у тривалості строку використання устаткування, внаслідок чого воно зношується поступово й відшкодовується вроздріб, а процентне відношення нових інвестицій до цих відновлюючих інвестицій виявляється більшим за відсоток приросту продукції, що визвав нової інвестиції. Якщо, наприклад, при основному капіталі в 500 млн. дол., що зношується й відшкодовується щорічно на 10% (50 млн. дол.), попит на готові вироби зростає щорічно на 10%, то до інвестицій на відшкодування в 50 млн. дол. додаються нові (чисті) інвестиції в 50 млн. дол., і, таким чином, збільшення попиту на продукцію на 10% викличе подвоєння виробництва устаткування.
Внаслідок цих причин навіть незначні коливання попиту на готову продукцію й насамперед на предмети споживання можуть (згідно "принципу акселерації") викликати різкі зміни в попиті на засоби виробництва. При цьому чим довше термін дії устаткування, тобто чим відносно менша щорічна величина його відшкодування, тим різкіше будуть коливання загальноготрозміру інвестицій.
Багато західних економістів надають "принципу акселерації" велике значення. Вони вважають, що він дає пояснення причин "кумулятивного процесу" - швидкого росту економіки на фазі підйому, а разом із цим і причині утворення диспропорцій, порушень і навіть "вибухів" на певній стадії цього "кумулятивного процесу".
Отже, акселератор-прискорювач - це коефіцієнт відношення приросту інвестицій до визвавшого його відносного приросту доходу, споживчого попиту або готової продукції.
25. Неокласичний синтез
Теорія неокласичного напряму пов'язана з іменами англійського економіста Дж. Хікса (1904-1989) і американського економіста П. Самуельсона (нар. 1915 р.).
Джон Хікса (1904-1989) - входить в число найбільш видатних теоретиків XX ст.: його ранні дослідження з теорії розподілу на основі граничної продуктивності, його пізні дослідження в економіці добробуту, створення моделі ІБ-ЬМ, що роз'яснює теорію Кейнса, його твір "Вартість і капітал", що навчив ціле покоління економістів застосовувати криві байдужості і теорію загальної рівноваги, і його синтетичні дослідження теорії росту стали стандартними інструментами в арсеналі сучасних економістів.
Книга Джона Хікса "Вартість і капітал", яка вийшла у 1939 р., вважається класикою XX століття. У центрі уваги дослідника - вартість і ціна товарів. Хікс використовує як інструментарій аналізу криві байдужості. Відмовляючись від кількісного виміру корисності, Хікс вводить поняття "гранична норма заміщення". Гранична норма заміщення товару X товаром У виражає співвідношення товару У, яке компенсує споживачеві втрату граничної одиниці товару X. Норма заміщення виводиться з нахилу кривої байдужості. Оскільки самі криві байдужості, за Хіксом, будуються на підставі емпіричних спостережень, норми заміщення зовсім не потребують вимірювання абсолютного рівня корисності товарів X і У. Тезу про спадну граничну корисність, що приймалася раніше маржиналістами, Хікс замінює тезою про спадання граничної норми заміщення.
Ціни в концепції Хікса залежать не тільки від попиту, а Й від витрат різноманітних чинників виробництва, що впливають на пропозицію.
Хікс розробляє теорію динамічної рівноваги. Він виділяє чотири групи взаємозалежних ринків: готових товарів, чинників виробництва, послуг і проміжних продуктів. Головним джерелом порушення рівноваги, на його думку, є вплив ефекту прибутку на ринок чинників виробництва. Хікс аналізує чинники, які стабілізують і дестабілізують економічні процеси. Так, він вважає стабілізатором високоеластичні очікування відсоткової ставки. Навпаки, висока еластичність цінових очікувань - десгабілізатор:
Самуельсон Поль Ентоні (р. 1915)- американський економіст, один з перших лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки, яка була йому вручена в 1970 р. за його підручник "Економікс". Його без перебільшення можна назвати економістом усіх часів і народів, оскільки серед його досягнень значну частину складають докази фундаментальних принципів і теорій практично із усіх розділів економічної науки: міжнародної торгівлі, теорії виробництва, теорії капіталу, аналізу фінансового стану, теорії економічного росту, макроекономіки та історії економічної думки.
Як і Дж. Хікс, Поль Самуельсон, стояв на позиціях ординалізму - але він розвиває інший варіант теорії ціни. Замість кривих байдужості Самуельсон пропонує користуватися статистичними показниками, які виявляють переваги споживачів, і на їх підставі будувати функції попиту.
. Теорії економічного зростання
Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел - теорії факторів виробництва, що бере початок від Ж.Б. Сея, У. Сеніора, Дж.С. Мілля, Дж.Б. Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів - праці і капіталу.
У центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак, немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки це співвідношення визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.
Механізм чинників економічного зростання досліджується у моделях економічного зростання. До моделей зростання належать і виробничі функції, які відображають взаємозв'язок між обсягом національного продукту і чинниками зростання та їх функціональними залежностями.
Зокрема, функціональна залежність обсягу ВВП (У) від капіталу (К), праці (Ь) і природних ресурсів (М) має такий вигляд: У-/(К, Ь, И).
У теорії виробничих функцій, як правило, припускається, що основними факторами економічного зростання є праця і капітал. При цьому ВВП/ВНП розглядається як спільна функція цих факторів. Обсяг капіталу обчислюється через вартість капітальних благ (основних виробничих фондів), а обсяг праці - через суму загального фонду заробітної плати.
Серед багатьох виробничих функцій першою була виробнича функція Кобба-Дугласа (американських дослідників - математика Ч. Кобба й економіста П. Дугласа), побудована у 1928 р., де враховувались дані розвитку промисловості США за 1899-1922 рр.
Подальший розвиток теорії виробничих функцій відбувався шляхом виявлення нових факторів інтенсифікації виробництва. Характерною в цьому плані є виробнича функція Солоу (розроблена у 1956 р. Нобелівським лауреатом, сучасним американським дослідником Р. Солоу). Модель зростання Солоу є складною теоретичною конструкцією. У ній враховано вплив трьох чинників: запасу капіталу, кількості населення і технологічного прогресу.
Останнім часом широкої популярності набула модель економічного зростання Денісона (Е. Денісон - сучасний американський дослідник), відображена у відповідній виробничій функції. Остання показує усі якісні зміни в економіці завдяки позаінвестищйним витратам - на "людський капітал" (підвищення кваліфікації праці, рівня освіти тощо), а також на чинники, що не піддаються безпосередній кількісній оцінці: підприємництво, спеціалізацію праці структурні зміни в економіці. За розрахунками Е. Денісона, підприємництво, спеціалізація виробництва, наукова організація праці, структурна перебудова економіки забезпечують 12% приросту ВВП; інша частина загального приросту одержується за рахунок прогресу технології і знань з управління.
. Неолібералізм: фрайбургзька шкала
Неолібиралізм як один з напрямків в економічній науці сформувався на стику 20-30-х років XX ст., у період кризи філософії вільного підприємництва. Цей напрямок отримав ряд різновидів: неолібиралізм (неомаржиналізм) в Австрії й Швейцарії, неоліберальний дирижизм у Франції, неолібиралізм (ордолібералізм) у ФРН. Останній заслуговує на особливу увагу, тому що саме у ФРН сформувалися умови для найбільш повного втілення цього напрямку як у теорії, так і в практиці.
Всередині самої Німеччини неолібералізм виник в 30-і роки XX ст. у Фрайбургському університеті (південний захід ФРН). Кафедру політичної економії цього університету очолював Вальтер Ойкен (1891-1950).
Центральним пунктом системи поглядів "школи Ойкена" є вчення про "ідеальні типи господарства". Його крайніми елементами є, з одного боку, вільне ринкове господарство, а з іншого боку - централізовано-кероване господарство. Ці крайні елементи є ідеальними або чистими типами господарств і розрізняються способами керівництва. У першому типі господарства ніхто не вправі нічого диктувати. У другому - всі рішення приймаються нагорі, отже, немає ніяких елементів спонтанності.
Далі, по Ойкену, у реальній дійсності таких ідеальних типів господарств не існує. Тому поряд з поняттям "ідеальний тип господарства" він вводить поняття "реальний тип господарства", у якому завжди існують "домішки".
По Ойкену, для людства природні два типи економіки; централізовано-кероване господарство має навіть більш глибокі коріння свого існування. Тому, коли народ стоїть перед вибором типу господарства, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти в створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Після цього держава повинна відійти убік і стежити за правилами гри ринкових сил. Як приклад неоліберали приводять футбольну команду. З їхнього погляду, держава - це футбольний арбітр, а неокласики порівнюють державу із двірською футбольною командою без арбітра. .
Неоліберальний напрямок перебуває посередині між неокласичним напрямком і кейнсіанством. Неолібералізм - це один з варіантів регульованої економіки, але з більшим, ніж в кейнсіанстві акцентом на підтримку природного ринкового механізму. Вважається, що неолібералізм - це синтез школи маржиналізма й молодої історичної школи.
На думку неолібералів, вони сформулювали вчення про економічний вибір систем. Вони критикували радянську систему. Якщо неокласики вважали соціалістичну систему короткочасним вивихом історії, як систему із зав'язаними очами, що однаково впаде в яму, то неоліберали вважають централізовано-кероване господарство природним варіантом економіки. Вона, мов, вийшла з деспотичного режиму (у Росії - царі, у східних народів хани Й т.д.). Тому, на думку неолібералів, централізовано-кероване господарство є не вивихом історії, а закономірним процесом, що має глибоке історичне коріння, що обов'язково містить у собі елементи вільного підприємництва.
На основі ордоліберальних ідей була розроблена концепція "соціального ринкового господарства". її творцями є професори економіки Альфред Мюллер-Армак, Александер Рюстов, Вільгельм Репке й Людвіг Ерхард.
28. Представники суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст.
Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст. були Р.М. Орженцький та О.Д. Білимович.
Р. Орженцький свою працю "Корисність і ціна. Політико-економічний нарис" (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації "Учення про цінності у класиків і каноністів" (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних гфинципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як "об'єктивна суспільна цінність", "споживні" та "продуктивні блага".
Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається "величиною чуттєвого стану", який) породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.
На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.
Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса - положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість - як і вся "теорія ексшіуатації зависла у повітрі". У О. Білимовича цінність є продуктом "оцінної діяльності суб'єкта". Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття "гра нична корисність", зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль кістю благ.