Материал: Європейська валютна інтеграція та її сучасні проблеми

У цей час Бреттон-Вудська валютна система у світі забезпечувала міжнародну валютну стабільність. Тому стимулів для значного валютного співробітництва було не так багато. Але струс на фінансових ринках у 1968-69 рр. призвів до девальвації французького франка і ревальвації дойчмарки (німецької марки). Це вже загрожувало стабільності й інших валют, а також системи цін у рамках Спільної аграрної політики [13].

Переломним моментом в історії валютної інтеграції стала зустріч представників держав Європейського економічного співтовариства на саміті в Гаазі 1-2 грудня 1969 р. Саме з цього року бере відлік перший знаковий період монетарних інтеграційних процесів в Європі. На саміті було прийнято рішення про створення Європейського економічного і валютного союзу, розробка стадій формування якого була покладена на прем'єр міністра Люксембургу П'єра Вернера. В 1970 р. було представлено «план Вернера» - десятирічний план створення економічного і валютного союзу. «План Вернера» припускав координацію економічної, податкової, валютної політики і лібералізацію ринку капіталу з метою створення єдиного простору, в рамках якого товари, послуги, люди і капітал оберталися б вільно без перешкод для вільної конкуренції. валюти.

Загалом «план Вернера» не був реалізований, так як був прийнятий частково (домовленість була досягнута тільки щодо реалізації першої стадії) і в невдалий час, оскільки крах Бреттон-Вудської валютної системи та рішення США відмінити фіксований курс долара у серпні 1971 р. супроводжувалися значною нестабільністю на валютних ринках. Це підірвало впевненість у існуючих фіксованих курсах між європейськими валютами. Погіршила ситуацію енергетична криза, що викликала високі інфляційні очікування і дестабілізацію проведення узгодженої економічної політики. Водночас «план Вернера» сприяв зрушенням в інтеграційному процесі.

Одним з основних результатів здійснення «плану Вернера» стало підписання Базельської угоди в 1972 р., що передбачає створення «європейської валютної змії» («змії в тунелі»), з метою скорочення амплітуди коливання курсів валют, що входять в європейське економічне співтовариство, і тим самим узгодження їхніх валютних інтервенцій. Межі коливань курсів валют країн ЄС по відношенню до долара США встановлювалися в діапазоні ± 2,25 %. Водночас функціонувала «валютна змія» не цілком ефективно, так як країни то приєднувалися, то виходили з неї. Даний режим також був підкріплений координацією валютно-економічної політики країн ЄС.

Наступний знаковий період валютної інтеграції в Європі починається в березні 1979 р., коли була створена європейська валютна система (ЄВС). Основою Європейської валютної системи була прив’язка курсів валют до ЕКЮ (Європейська валютна одиниця - ECU), штучно створеної валюти, курс якої базувався на зваженій середній курсів валют-учасниць цієї системи. Допустимі межі коливання становили +/-2,25 % (для італійської ліри +/-6 %). Механізм Європейської валютної системи включав три елементи:

валютна корзина - ЕКЮ (European currency unit - ECU);

механізм стабілізації курсів валют - Механізм валютних курсів (МВК - Exchange Rate Mechanism (ERM));

механізм фінансування валютних інтервенцій у рамках Європейського фонду валютного співробітництва [5].

Європейська валютна система в той період базувалася на таких принципах:

Курс ЕКЮ визначався на базі валютного кошика, що формувався з валют країн-учасниць європейської валютної системи, частка яких підлягала перегляду раз на п'ять років і залежала від питомої ваги країн у сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхньому взаємному товарообігу й участі в короткострокових кредитах підтримки. Емісія ЕКЮ частково забезпечувалася золотом , в цілях чого був створений спільний золотий фонд на основі об'єднання 20 % офіційних золотих резервів країн ЄВС в Європейському фонді валютного співробітництва. ЕКЮ стало еталоном відхилень курсів валют і одночасно розрахунковою одиницею між центральними банками країн ЄВС.

Золото використовувалося в якості реальних резервних активів.

Застосовувався механізм міждержавного валютного регулювання для покриття країнами тимчасового дефіциту платіжних балансів і проведення валютних інтервенцій.

З 1989 р. починається третій знаковий період валютної інтеграції в Європі. Ж. Делор, голова Комісії ЄС, висунув триступеневий план створення економічного і валютного союзу на території Європи. Подальший інтеграційний процес, згідно з цією програмою, мав здійснюватися в три етапи. На першому етапі передбачалося скасування обмежень, що перешкоджають вільному транскордонного руху капіталу. На другому етапі передбачалося створити наднаціональний орган валютного регулювання і валютного контролю, а також завершити заходи щодо зближення макроекономічних показників країн ЄС. На третьому етапі планувалося введення єдиної європейської валюти.

Запропонований Ж. Делором план був закладений в основу Маастрихтського договору (23), підписаного 12 країнами Європейського союзу в 1992 р., що передбачав поетапне формування економічного і валютного союзу. Згідно з умовами Маастрихтського договору, для країн встановлювалися такі умови входження в економічний і валютний союз (так звані критерії конвергенції):

дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП;

державний борг не повинен бути більше 60% ВВП;

рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень інфляції трьох держав ЄС, де спостерігається найменший рівень інфляції;

розмір довгострокових процентних ставок не повинен бути більше 2 % середнього показника довгострокових процентних ставок трьох держав ЄС, де спостерігається найменший рівень інфляції;

коливання курсу національної валюти повинні бути в межах, передбачених механізмом обмінних курсів (валюта країни-союзниці повинна зберігатися стабільною по відношенню до євро принаймні два роки, і всі коливання повинні залишатися в певних рамках).

Формування економічного і валютного союзу відбувалося в три етапи.

На першому етапі (до 31 грудня 1993 р.) були зняті обмеження на рух капіталів та здійснення платежів, а також реалізовувалися програми по зближенню показників економічного розвитку країн ЄС.

На другому етапі (з 1 січня 1994 по 31 грудня 1998 р.) країни-члени ЄС проводили політику, спрямовану на досягнення заданих Маастрихтським договором критеріїв конвергенції. Також на даному етапі було створено Європейський валютний інститут.

На третьому етапі формування економічного і валютного союзу (з 1 січня 1999 р.) була реалізована програма запровадження євро.

Введення євро як загальної валюти переслідувало, насамперед, мету створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів валют і узгодження економічних політик. Для досягнення даної мети необхідно було створити наднаціональну систему валютного регулювання і валютного контролю, внаслідок чого була створена Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка має на меті підтримку стабільності цін і надання підтримки загальній економічній політиці ЄС.

Таким чином, європейська валютна інтеграція брала свій початок зі співробітництва в сфері торгівлі, переміщення факторів виробництва, запровадження узгодженої політики в деяких галузях економіки. На цьому етапі прослідковується зародження передумов створення валютної зони, що були описані розробниками теорії оптимальних валютних зон (таких, як мобільність факторів виробництва, високий ступінь економічної інтеграції та відкритість економіки). Тому рішення про створення валютного союзу і в подальшому Європейської валютної системи стало логічним наслідком поглиблення такого співробітництва.

Щодо етапів створення економічного і валютного союзу на території Європи, то вони є послідовним відображенням сутності поняття «валютна інтеграція», що було визначене в розділі 1. Зокрема, етап скасування обмежень на рух капіталу відповідає «процесу посилення міждержавних зв’язків у сфері валютних відносин», створення наднаціонального органу валютного регулювання і контролю передбачає «уніфікована валютно-фінансова політика», і нарешті, введення єдиної європейської валюти є необхідною умовою здійснення валютної інтеграції.

Отже, історичний процес європейської валютної інтеграції відповідає теоретичним засадам здійснення валютної інтеграції і деяким аспектам теорії оптимальних валютних зон.

.2 Аналіз виконання членами Європейського валютного союзу критеріїв конвергенції

Аналіз оптимальності європейської валютної інтеграції доцільно почати з оцінки виконання вимог, які висувалися при приєднанні країн до Європейського валютного союзу. Такими вимогами виступають Маастрихтські критерії конвергенції, і хоча вони є загальними критеріями вступу до Європейського союзу, їх виконання має забезпечити уникнення негативних наслідків валютної інтеграції.

Перший критерій визначає, що дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП. Проаналізувавши статистичні дані про дефіцитність бюджетів країн ЄС в період з 1995 по 2012 роки (рис. 2.1), можна зробити висновок, що в 1995 році лише 3 країни з 15 учасниць ЄС не порушували даний критерій - Люксембург, Данія і Ірландія, а середній показник в ЄС складав 7,2% від ВВП. В період введення єдиної валюти євро дефіцит державного бюджету, вищий за критеріальний рівень, спостерігався лише у 2 країнах - Греції і Португалії, а в 9 з 15 країн було зафіксовано профіцит бюджету. Протягом наступних років ситуація погіршилась: у Німеччині, Бельгії, Нідерландах і Великобританії профіцит бюджету змінився дефіцитом, у всіх інших країн, окрім Данії та Іспанії цей показник погіршився, і в 2005 році поріг в 3% ВВП переступив дефіцит державного бюджету 5 країн. На сучасному етапі середній показник дефіциту державного бюджету ЄС складає -3,9% від ВВП об’єднання у 2012 році, і жодна держава не звітувала про профіцит державного бюджету. 16 країн з 27 учасниць не виконують перший критерій конвергенції, при цьому в найгіршому становищі знаходиться Іспанія, Греція та Ірландія. Новоприйняті в 2007 році Болгарія і Румунія утримують показник в прийнятних межах, причому ці країни ще не перейшли на спільну з союзом валюту.

Другою вимогою, яку мають виконувати країни-учасниці ЄС та претенденти на вступ є дотримання рівня державного боргу на рівні, не вищому за 60% ВВП. Перевіримо виконання цього критерію країнами ЄС до і після введення єдиної валюти і на сучасному етапі (рис. 2.2).

У 1995 році 6 країн-учасниць ЄС з 15 дотримувались зазначеного обмеження і середній рівень державного боргу в усьому ЄС становив 68,6% від розміру ВВП. До 2000 року всі країни, окрім Німеччини і Греції спромоглися зменшення обсягу державного боргу і, в результаті, тільки 5 країн мали рівень державного боргу, вищий за рекомендований. Протягом наступних 5 років після введення євро ситуація погіршилась у Франції (66,4%), Німеччині (68,6%), Португалії (67,7%), а ще 4 країни не змогли знизити рівень державного боргу до 60%. Середній рівень по ЄС у 2005 р. складав 63,1% (з урахуванням новоприйнятих у 2004 році Мальти, Угорщини і Кіпру, що мали неоптимальний рівень державного боргу, проте не вищий за 70%).

Рисунок 2.2 - Державний борг країн ЄС за 1995-2012 рр., % до ВВП

У 2012 році 15 країн з 27 членів ЄС не відповідали критерію за державним боргом: у найгіршому положенні виявились Греція, Італія, Португалія, Ірландія, в яких рівень державного боргу перевищив 100% ВВП, а середній показник в ЄС підвищився до 85,2%.

На рис. 2.3-2.4 проілюстровано середньорічний рівень інфляції в країнах ВВП у 2000 і 2012 роках (у % до показника 2005 р.). За Маастрихтським критерієм, рівень інфляції не має перевищувати більше чим на 1,5% середній рівень трьох країн-членів ЄС з найнижчим індексом інфляції.

У 2000 році в період введення євро найнижчий рівень інфляції спостерігався в Португалії, Ірландії і Греції і в середньому складав 84,71%, тому оптимальний рівень інфляції всіх інших країн не мав перевищувати 86,21% (горизонтальна лінія на рис. 2.3). Як бачимо, даному критерію відповідали лише три зазначені вище країни та Іспанія. Середній рівень інфляції в ЄС перевищував оптимальний на 2,25 процентних пункти.

Рисунок 2.3 - Середній рівень інфляції в країнах ЄС у 2000 р., % до 2005 р.

У 2012 році країнами з найнижчим показником інфляції були Ірландія, Швеція і Нідерланди, очевидно, що ці ж країни і відповідали заданому критерію - середній рівень інфляції в них становив 111,8% (оптимальний рівень - 113,3% - горизонтальна лінія на рис. 2.4). Показники інфляції в Німеччині і Франції були близькими до оптимального, а всі інші країни ЄС перевищували встановлене обмеження в середньому на 12,2%, причому найвищі показники демонстрували здебільшого новоприйняті держави. Середній рівень інфляції в ЄС становив 118,43%.

Також, щоб бути прийнятим до Європейського союзу, необхідно, щоб довгострокова процентна ставка за державними облігаціями строком на 10 років не перевищувала більше, ніж на 2% середній рівень трьох країн-членів ЄС, що досягли найкращих результатів в темпах інфляції.

Рисунок 2.4 - Середній рівень інфляції в країнах ЄС у 2012 р., % до 2005 р.

Отже, у 2000 р. оптимальний рівень довгострокових процентних ставок був встановлений на рівні 7,73% і всі країни-члени ЄС дотримувались цього критерію (рис. 2.5). Середній рівень по всіх країнах ЄС становив 5,52%.

Рисунок 2.5 - Рівень довгострокових процентних ставок країн ЄС у 2000 р.,%

У 2012 р. рекомендований рівень довгострокових процентних ставок знизився і був зафіксований на рівні 5,23% (рис. 2.6). Середній рівень в усьому ЄС був нижчим на 1,55%, проте 9 країн з 27 перевищили оптимальний показник (з них 4 країни - з новоприйнятих). Найвищі ставки спостерігались в Греції (рекордно висока ставка в 22,5%), Португалії (10,55%), Ірландії (6,17%) та Іспанії (5,85%).

Рисунок 2.6 - Рівень довгострокових процентних ставок країн ЄС у 2012 р.,%

Якщо приймати Маастрихтські критерії за критерії оптимальної валютної інтеграції, то аналіз зазначених вище показників дозволяє зробити висновок, що Європейський союз не є оптимальним валютним простором. Невідповідність показників 2012 року оптимальним спричинена поглибленням європейської боргової та валютної кризи, проте і в 2000, і в 2005 роках критерії конвергенції на практиці не виконувались жодною країною на 100%.

2.3 Оцінка відповідності Європейського валютного союзу критеріям оптимальних валютних зон

Питання достовірності Маастрихтських критеріїв для визначення оптимальності європейської валютної інтеграції залишається спірним, тому доцільно дослідити виконання критеріїв, що висунуті розробниками теорії оптимальних валютних зон.

Розглянемо основні аспекти традиційного підходу теорії оптимальних валютних зон на практиці деяких країн Єврозони в період 1995-2012 рр. (до і після впровадження єдиної валюти, беручи до уваги країни, що ввели євро у 1999-2001 рр.).

Перший критерій оптимальної валютної зони - мобільність факторів виробництва (а саме, праці і капіталу). З моменту створення єдиного ринку ЄС у 1993 році, прикордонний контроль (скасований у 1995 році) не було головним бар'єром вільного руху робочої сили. Мовні і культурні відмінності обмежували переміщення робочої сили між країнами ЄС в більшій мірі, ніж між регіонами США. Навіть у межах держав Європейського союзу рух робочої сили обмежено. Частково це пов'язано з правовим регулюванням: в окремих країнах ЄС право отримувати допомогу з безробіття пов'язано з постійним місцем проживання, що ускладнює пошук вільних робочих місць в далеко розташованих регіонах, і в підсумку знижує здатність протистояння економічним шокам.

Як результат низької мобільності робочої сили підвищується загальний рівень безробіття в країнах Єврозони (рис. 2.7).

Рисунок 2.7 - Рівень безробіття в країнах Єврозони за 2000-2012 рр., %