Материал: Україна в умовах антитерористичної операції та російської збройної аґресії (2014 рік)

Пряме воєнне втручання Росії й переговорний процес

Розгром сепаратистів ніс високі внутрішньополітичні ризики для режиму В.Путіна: розгнуздана пропаґандистська кампанія у ЗМІ, яка обґрунтовувала для пересічного росіянина гібридну війну проти колишньої «братської» України, ударила б по позиціях Кремля. Тому Москва наважилася на відверту воєнну аґресію. Наприкінці літа 2014 р. загони сепаратистів було поповнено бойовиками, насичено новим озброєнням і боєприпасами. 24 серпня розпочався спільний контрнаступ бандформувань та російських військ, які атакували українських силовиків у спину на півдні Донецької області. Крім того, вони захопили прикордонне місто Новоазовськ, виникла реальна загроза Маріуполю та небезпека «пробивання» транспортного коридору в бік Кримського півострова. Як ішлося про тогочасну ситуацію у заяві Верховної Ради України від 21 квітня 2015 р., чергова «фаза збройної аґресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 р. масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей» підрозділів російських збройних сил, зокрема 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ. Задіяння реґулярної армії супроводжувалося поширенням серед місцевого населення аґітаційних матеріалів із закликом: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

На той момент українські сили були здатні завершити визволення Донбасу від терористів, але не готові до повномасштабних бойових дій із російською армією. Відтак Україна була змушена піти на переговори з Росією та її маріонетками (у серпні російських громадян - ватажків луганських і донецьких бандформувань - відкликали до Москви, призначивши замість них місцевих мешканців). 5 вересня 2014 р. в Мінську було підписано протокол про припинення вогню: домовилися про формування 30-кілометрової зони розмежування, про контроль українсько-російського кордону місією ОБСЄ.

Київ погодився де-факто надати територіям, які на кінець серпня опинилися під контролем терористичних організацій, права автономії і при цьому не припиняти їх субсидування. Відповідний статус надавався на три роки, а 7 грудня 2014 р. мали відбутися місцеві вибори, аби населення (а не російське керівництво) само обрало тих, хто його представлятиме. Верховна Рада України після гарячих дискусій ухвалила відповідний закон.

Досягнувши тактичної мети - не допустити розгрому сепаратистів - Росія зазнала стратегічної поразки: жодних обмежень на українську зовнішню політику накласти не вдалося, а грудневі місцеві вибори на сепаратизованих територіях мали показати повний провал проектів псевдореспублік, не кажучи вже про «Новоросію». До цього додалися й нові проблеми: деякі ватажки бойовиків вийшли з-під контролю московських маріонеток (звичайною справою стали сутички між учасниками різних банд та навіть перестрілки з російськими військовими); промислові підприємства зупинилися; місцеве населення стрімко зубожіло; почалися перебої з поставками продовольства. Тому Москва відійшла від мінських домовленостей, посилила свою військову присутність на сході України та ініціювала проведення власних виборів очільників «республік» і «депутатів парламентів» із заздалегідь відомими результатами.

У відповідь Київ ініціював призупинення чинності «статусного» закону. Відповідно, місцеві вибори 7 грудня не проводилися. Більше того, було припинено фінансування бюджетних установ, державних шахт, а кошти, заплановані на субсидії для місцевого населення, спрямовано іншим реґіонам країни. Уздовж лінії зіткнення з’явилися польові фортифікаційні споруди - українська армія готувалася до ймовірного наступу бойовиків. Тим самим Кремль знову завів себе у глухий кут. Міжнародні санкції та падіння цін на нафту призвели до погіршення економічного становища Росії. На світовій арені вона опинилася в ізоляції. Москва не знайшла нічого кращого, ніж удатися до традиційної імперської риторики, тож залунали погрози нової «холодної війни», гонки озброєнь, промовисті нагадування про свою ядерну зброю й т.ін. Одночасно було знижено планку вимог - згідно з заявами російського керівництва їх задовольнять «абсолютні» ґарантії невступу України до НАТО та визнання анексії Криму. Однак це категорично неприйнятне для нашої країни й зовнішньополітичних партнерів, навпаки - офіційний Київ повідомив про плани скасувати позаблоковий статус, ухвалений за часів В.Януковича. 23 грудня 2014 р. конституційною більшістю Верховна Рада ухвалила закон про відмову України від політики позаблоковості, за п’ять днів він набув чинності. Зазначимо, що цей документ не передбачає вступу до Організації Північноатлантичного договору, але й не виключає його.

У середині січня 2015 р. бойовики за підтримки російських військ розпочали новий наступ. Через черговий виток ескалації посилився тиск на Росію з боку західних лідерів і, як результат, 12 лютого у столиці Білорусі очільники України, Німеччини, Франції та Росії узгодили комплекс заходів із виконання угод («Мінськ-2»).

Історичні аналогії вирішення конфлікту

Новітня історія дає багатий матеріал для роздумів над тим, якими можуть бути варіанти вирішення російсько-українського протистояння. Із початку 1990-х рр. Росія взяла участь у декількох реґіональних конфліктах, які завершилися формуванням сепаратистських утворень. Ідеться по ґрузинський та молдовський досвід.

Нинішня ситуація в Абхазії й Південній Осетії свідчить, що економічний фактор чи добробут місцевого населення Москва до уваги не брала. Обидві невизнані «республіки» перебувають у стані перманентної деґрадації та виживають лише за рахунок російських дотацій і допомоги. Більше того, нерідко вони створюють значні проблеми й для самої Росії (криміналітет, контрабанда, контрафактна продукція).

Дещо інша ситуація в Молдові. Там є два автономних утворення - Ґаґау- зія та Придністров’я. Перша визнає верховенство молдовського законодавства, утім у випадку «зміни статусу Республіки Молдова як незалежної держави» залишає за собою право на «зовнішнє самовизначення». Такою «зміною статусу» може бути вступ країни до НАТО або Євросоюзу. У відповідь на поглиблення євроінтеґрації Молдови, зокрема після підписання угоди про асоціацію з ЄС, 2 лютого 2014 р. було проведено невизнаний офіційним Кишиневом «референдум», 98,47% учасників котрого нібито висловилися за приєднання Молдови до Митного союзу.

Так звана «Придністровська Молдавська Республіка» - невизнане квазі- державне утворення. Тут також має місце заморожений конфлікт, статус-кво в якому забезпечує російський «миротворчий» континґент. Зазначимо, що в липні - серпні 2014 р. активну роль у конфлікті на Донбасі відігравали вихідці з Придністров’я на чолі з таким собі В.Антюфєєвим, котрий із 1992 по 2012 рр. був «міністром державної безпеки ПМР», а після обрання «президентом» Є.Шевчука й звільнення з посади став фіґурантом декількох кримінальних справ. Маючи значний промисловий потенціал Придністров’я залежить від збереження господарських зв’язків із Молдовою та Україною. Тим більше, що у січні 2015 р. російські ЗМІ повідомляли про відмову Москви надавати фінансову допомогу Тирасполю (йшлося про суму 100 млн дол.).

Навряд чи Росія хоче брати на себе додатковий економічний тягар, утримуючи ще й окуповані райони Донецької та Луганської областей, тож абхазько-осетинський та придністровський варіанти для неї, скоріше за все, неприйнятні. Натомість, схоже, що Москва намагається реалізувати ґаґаузь- кий сценарій, намагаючись «увіпхнути» в Україну сепаратизовані території, яким офіційний Київ надасть «особливий статус». Утім офіційно російські пе- реговірники за базову модель запропонували використати досвід уреґулюван- ня стосунків між німецькою етнічною меншиною та італійською більшістю в одному з реґіонів Італії - Південному Тіролі. Таким чином, Росія намагається зробити наголос суто на «внутрішніх причинах конфлікту», подаючи їх у світлі міжетнічного протистояння. Натомість позиція офіційного Києва залишається послідовною - місцева влада на Донбасі має формуватися за чинним законодавством, а з припиненням російського втручання всі питання буде вирішено самими українськими громадянами.

Щодо Криму, то, за збереження в найближчі роки нинішнього статус-кво, півострів, з огляду на його географічне положення та економічну й ресурсну залежність від материкової частини України, очікує абхазько-осетинський шлях розвитку, тобто повільний занепад і деґрадація.

Наслідки російської аґресії

Окремо варто зупинитися на російській військовій присутності у зоні конфлікту на Донбасі. Офіційні особи Росії категорично заперечували участь своїх військовослужбовців у бойових діях на українській території. Насправді ж, починаючи з травня 2014 р. зафіксоване направлення на схід нашої країни вій- ськовослужбовців-контрактників (перед таким «відрядженням» вони начебто розривали контракт з армією або «йшли у відпустку»). Крім того, на території Україні діяли розвідувально-диверсійні групи російських сил спеціального призначення. У серпні 2014 р. відзначалося різке зростання військової присутності Росії на Донбасі - до десяти батальйонно-тактичних груп (це було викликане намаганням уберегти маріонеткові сепаратистські утворення від розгрому). У підготовленій Королівським інститутом об’єднаних служб спеціальній доповіді «Російські війська в Україні» фахівці цього впливового британського аналітичного центру зазначали про масштабну участь російської армії в боях з українськими підрозділами від середини серпня 2014 р. їх чисельність оцінювалася від 3,5 тис. до 6-6,5 тис. на кінець літа, а у середині грудня минулого року, на піку прямого російського втручання, вона досягла приблизно 10 тис. осіб.

Дії угруповань бойовиків, терористів та російських військ завдали великої шкоди Україні. У доповіді офісу комісара ООН із прав людини зазначалося, що з середини квітня 2014 по 15 лютого 2015 рр. на території двох східних областей загинуло щонайменше 5665 людей (включаючи 298 осіб, котрі перебували на борту малайзійського літака «Боїнґ-777», що виконував реґулярний рейс МН-17 за маршрутом Амстердам - Куала-Лумпур), 13 961 зазнали поранень різного ступеня важкості. Ураховуючи, що доступ до зони конфлікту обмежено, в ООН припускають, що жертв набагато більше. За даними Міністерства оборони України, станом на 1 лютого 2015 р. у зоні конфлікту загинуло 1750 військовослужбовців. Міністерство внутрішніх справ на кінець 2014 р. давало таку сумну статистику: 153 полеглих, із них 83 - міліціонери та 70 - бійці Національної ґвардії; понад 100 осіб зниклі безвісти.

Через російську аґресію гостро постала проблема внутрішньо переміщених осіб. Згідно з даними Аґентства ООН із питань переселенців (з посиланням на Міністерство соціальної політики України), станом на лютий 2015 р. в нашій країні нараховувалося 980 тис. внутрішніх переселенців із Криму та Донбасу, крім того, ще 600 тис. осіб шукали притулку в інших державах - Росії, Білорусі, Молдові, Польщі, Угорщині, Румунії.

Конфлікт боляче вдарив по національній економіці. Виступаючи 11 грудня 2014 р. в парламенті голова уряду А.Яценюк відзначав, що 20% її сконцентровано саме в Луганській і Донецькій областях, тож через російську аґресію було втрачено 20% доходів, 20% валютної виручки, 20% економічного потенціалу. За даними, оприлюдненими газетою «Бізнес», станом на середину березня 2015 р. повністю або частково зруйновано 81 об’єкт транспортної інфраструктури, 51 промисловий, 10 енергетичних, 165 об’єктів комерційної нерухомості, ушкоджено мости та шляхопроводи загальною довжиною 3 км, 1 тис. км автошляхів, а «Укрзалізниця» оцінювала втрати своєї інфраструктури в 2014 р. у суму 1 млрд грн.

Незважаючи на продовження конфлікту й погіршення економічної ситуації, держава намагається приділяти увагу відновленню звільнених від бойовиків і терористів територій. Так, у вересні 2014 р. було ухвалено рішення про створення Державного аґентства з питань відбудови Донбасу. У бюджеті України на 2015 р. заплановано субвенцію двом східним областям на відновлення інфраструктури у сумі 300 млн грн.

Замороження конфлікту може призвести до виникнення криміналізованої «сірої зони», яка буде джерелом бід не тільки для України, але й для Європи та, власне, самої Росії, чиє керівництво поставило геополітичні амбіції вище міжнародного права й безпеки своїх і чужих громадян. Головні питання порядку денного для нашої країни на найближчі роки - якісне посилення оборонного потенціалу та відновлення територіальної цілісності. Виконати ці завдання неможливо без радикальних політичних і соціально-економічних реформ.

ІЗ ФОТОВИСТАВКИ «ДОНБАС: ВІЙНА ТА МИР» (кінець 2014 - початок 2015 рр.; широко експонувалася в Україні та багатьох державах Європи)

24 січня 2015 р. бойовики обстріляли житлові квартали Маріуполя з реактивних систем залпового вогню «Ґрад».

У результаті цієї варварської атаки загинули 30, поранень різного ступеня важкості зазнали понад 100 осіб. Серед загиблих і поранених були діти (фото: Є.Сосновський, мешканець міста)

Вибухівка, замаскована у книзі. Знайдено у Слов'янському районі після звільнення його від бойовиків силами української армії влітку 2014 р.

Лютий 2015 р. Школярі в контрольованому законною владою Артемівську вчаться діяти при раптових обстрілах. Місто розташоване всього за декілька кілометрів від лінії вогню (фото: М.Драбок, журналіст телеканалуICTV)

Анотація

УКРАЇНА В УМОВАХ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ЗБРОЙНОЇ АҐРЕСІЇ (2014 р.)

Розглядається проблема розгортання російського втручання у внутрішні справи України з другої половини 2013 та впродовж 2014 рр., у тому числі економічний тиск, анексія Криму, пряма воєнна аґресія. Показано політику офіційного Києва щодо дій Росії та сепаратистських угруповань на сході нашої країни.

Ключові слова: аґресія Росії проти України, анексія Криму, антитерористич- на операція, мінські домовленості, Донбас.