УКРАЇНА В УМОВАХ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ЗБРОЙНОЇ АҐРЕСІЇ (2014 р.)
В.В.Головко
У 2014 р. перед українським суспільством постало декілька потужних викликів. Один із них - безпрецедентне та зухвале втручання Росії у внутрішні справи України. Спочатку у вигляді політичного тиску, згодом у роздмухуванні громадянського протистояння та сепаратистських настроїв, включаючи постачання озброєння, військової техніки. Нарешті, анексія Кримського півострова та пряме, хоча й обмежене за масштабом, уведення підрозділів реґу- лярної армії на Донбас.
Безумовно, соціально-політична ситуація, яка виникла в нашій країні після Революції гідності, була надзвичайно складною. У ряді регіонів зміну влади в Києві сприйняли далеко неоднозначно. Серед передумов конфлікту - відмінності у соціально-економічному розвитку територій, різні зовнішньополітичні та культурні цінності, місцеві особливості історичної пам’яті. Однак, як неодноразово показувала новітня історія, українському суспільству завжди вдавалося знайти порозуміння при вирішенні внутрішньополітичних суперечок. На цей раз втручання Росії мало явно деструктивний характер та призвело до збройного конфлікту.
Термінологічні зауваження
За допомогою яких понять найбільш адекватно описувати події, що відбулися впродовж 2014 р. на півдні, сході України та у відносинах із Росією? Тим більше, що цей процес ще триває. Нарешті, термінологія має обіймати принаймні три події - анексію Криму, розгортання сепаратистських рухів та участь російських військ у конфлікті на Донбасі (включаючи обстріли української території, діяльність розвідувально-диверсійних груп і реґуляр- них підрозділів).
Анексія Кримського півострова повністю підпадає під поняття «аґресія». Так, згідно зі ст. 3 резолюції ООН «Визначення аґресії» (затверджено 14 грудня 1974 р.), під останньою розуміють такі дії:
a) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є наслідком такого вторгнення або нападу; будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини;
b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
c) блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;
ф напад збройними силами держави на суходільні, морські, повітряні сили або морські чи повітряні флоти іншої держави;
е) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави згідно з угодою з державою, яка їх приймає, у порушення умов, передбачених цією угодою, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення чинності угоди;
і) дії держави, яка дозволяє, щоб її територія, надана нею в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту аґресії проти третьої держави;
g) заслання державою чи від імені держави озброєних банд, угруповань та реґулярних сил або найманців, котрі здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави настільки серйозного характеру, що це дорівнює переліченим вище актам, або її суттєва участь у них.
Під час подій на Кримському півострові де-факто мали місце дії, зазначені в пунктах а, с, ^ е, g. Тут є юридичний нюанс: у наведеному переліку акцент зроблено на випадках застосування зброї. Натомість українські військовослужбовці з огляду на позицію політичного керівництва, як відомо, не чинили збройного опору, тож прямих боєзіткнень не було. Тим більше, Росія видавала своїх вояків за начебто «добровольців» «місцевої самооборони». Відповідно невідкладного визнання ООН російських дій проти України як аґресії не відбулося, а далі питання з політичної перейшло у площину міжнародного права. За наявності волі та при акцентуванні уваги саме на юридичній доказовій базі (яку потрібно ретельно зібрати) Україна може довести до офіційного визнання міжнародними інстанціями дій суміжної країни на Кримському півострові в кінці лютого - у березні 2014 р. саме як аґресії. Більше того, за словами екс-судді Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (2002-2005 рр.) В.Василенка, аґресія в міжнародному праві - важкий злочин, котрий не має термінів давності.
Щодо подій, які розгорнулися на Донбасі з квітня 2014 р., у публічному полі широко використовуються терміни «антитерористична операція» («АТО») та «війна» (включно з похідними: «російсько-українська війна», «визвольна війна», «війна за незалежність» та ін.). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» (ухвалено 2003 р., чинний у редакції від 5 червня 2014 р.) визначає анти- терористичну операцію як «комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності». Згідно з документом, терористична діяльність охоплює:
• планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;
• підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;
• організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само, як і участь у таких актах;
• вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;
• пропаґанду й поширення ідеології тероризму;
• фінансування та інше сприяння тероризму.
Процеси, які відбувалися в деяких південних і східних областях України з березня 2014 р., підпадають під визначення терористичної діяльності й, відповідно, адекватним є використання терміна «антитерористична операція». Утім уже з квітня минулого року дедалі більших масштабів набувають направлення Росією на українську територію незаконних збройних формувань, що підпадає під пункт g згаданої вище резолюції ООН, обстріли території України (починаючи з липня) та безпосередня участь у конфлікті підрозділів російської армії (з серпня). Натомість оцінити ці події як міждержавну війну з юридичного боку доволі проблематично, адже жодна зі сторін не оголошувала стану війни, Україна та Російська Федерація зберегли/зберігають повноцінні дипломатичні відносини, здійснювали/здійснюють постійні контакти на політичному рівні, продовжували/продовжують (хоча й у значно меншому обсязі) торгівельні відносини тощо. Сам конфлікт локалізовано на території деяких районів Донецької й Луганської областей. На міждержавному ж кордоні, на його чернігівській, сумській, харківській ділянках воєнних дій не було (як не було їх і на адміністративній межі АРК та Херсонської області).
Безперечно, у випадку російської аґресії проти України світова спільнота чи не вперше зіткнулась із реалізацією у великому масштабі концепції гібридної війни. За визначенням члена верхньої палати парламенту Нідерландів ґенерал-майора у відставці Ф. ван Каппена, «це мішанина класичного ведення війни з використанням не- реґулярних збройних формувань. Держава, яка веде гібридну війну, укладає оборудку з недержавними виконавцями - бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок з якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов’язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами. Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань».
Згідно з аналітичною доповіддю «Проект багатьох варіантів майбутнього: Орієнтування до 2030 р.» («Multiple Futures Project: Navigating Toward 2030»), підготовленою 2009 р. під егідою НАТО, особливо гострі загрози для країн- учасниць альянсу очікуються саме від «гібридних форм війни, коли конвенційні, ірреґулярні та кримінальні потенціали поєднуються оперативно й тактично на найнижчому рівні в міському середовищі».
На відміну від НАТО, в Україні протидія гібридним війнам на практичному рівні не розроблялася, але якраз антитерористичні операції найбільш близько відображають методи боротьби з цими протиправними феноменами. Отже у випадку Донбасу, як щодо протидії сепаратистам, так і російським військовослужбовцям та найманцям, термін «АТО» - цілком адекватний.
Водночас для опису всього спектра відносин України з Росією впродовж 2014 р. більш слушним уважаємо визначення «російсько-український конфлікт» або «гібридна війна Росії проти України». У подальшому, у рамках ініціатив із боку нашої країни щодо юридичної оцінки світовою спільнотою дій Москви, очевидно відбудеться уточнення термінології з урахуванням конкретної ситуації.
Тут доречно звернути увагу й на апеляції офіційного Києва до міжнародної спільноти - ідеться про звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського парламенту, парламентських асамблей Ради Європи, НАТО, ОБСЄ, ҐУАМ та національних парламентів країн світу про визнання Російської Федерації державою-аґресором (27 січня 2015 р.) і про заяву Верховної Ради України щодо відсічі збройній аґресії Російської Федерації та подолання її наслідків (21 квітня 2015 р.). В обох документах абсолютно коректно з погляду міжнародного права стосовно російських дій використовується саме термін «аґресія». Так, у заяві прямо відзначається: «Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 р., є актами збройної агресії відповідно до пунктів “а”, “b”, “c”, “d” та “g” статті 3 резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН “Визначення агресії” від 14 грудня 1974 р.».
Зрештою, треба враховувати, що російсько-український конфлікт став частиною більш широкого історичного процесу - Революції гідності, котра включає не лише Євромайдан, але й політичну та воєнну боротьбу за територіальну цілісність нашої країни, проведення глибоких і системних реформ, практичну реалізацію європейської інтеґрації. А з ретроспективно-історичного погляду це ще й результат антикомуністичної революції кінця 1980-х рр. і завершення розпаду СРСР.
Втручання Росії у внутрішню та
зовнішню політику України
(вересень 2013 - лютий 2014 рр.)
Одним із провідних напрямів зовнішньої політики Росії в останнє десятиліття була «реінтеґрація» пострадянського простору. Для цього використовувалися економічна слабкість колишніх республік СРСР та їх залежність від російської економіки, незавершеність демократичних трансформацій, що призводила до хронічної політичної й соціально-економічної нестабільності, особливості політкультури еліт і самих суспільств, роздмухування внутрішніх конфліктів тощо. У реінтеґраційних планах Російської Федерації Україна займала ключове місце. Першим суттєвим кроком до участі в російських проектах стала вимушена згода президента Л.Кучми в лютому 2003 р. приєднатися до єдиного економічного простору (ЄЕП) РФ, Білорусі, Казахстану. Однак і тоді принциповою позицією України була відмова утворювати будь-який наднаціональний керуючий орган. Майдан 2004 р. поставив хрест на планах утягування України в ЄЕП.
У наступні п’ять років Росія була змушена розвивати свої проекти без України (насамперед Митний союз із Білоруссю та Казахстаном), намагаючись при цьому гальмувати європейську та євроатлантичну інтеґрацію нашої країни. Не справдилися російські сподівання й з обранням президентом України в лютому 2010 р. В.Януковича, який у ході виборчої кампанії позиціонував себе як проросійський кандидат. Після перемоги на виборах він був готовий інтенсифікувати двосторонні відносини (це відбилося у харківських угодах 2010 р.), однак опирався вступу до ініційованих Росією «союзів» та «просторів», оскільки хотів залишити повноту влади у своїх руках. Більше того, із метою бути переобраним на виборах 2015 р. та європейської леґалізації своїх капіталів В.Янукович узяв курс на підписання угоди про асоційоване членство й зону вільної торгівлі з Європейським Союзом.
Оскільки політичний режим В.Януковича демонстрував стійкі авторитарні тенденції, Росія була впевнена, що ЄС, навіть попри її технічну готовність, не піде на підписання угоди з Україною. Однак у липні 2013 р. стало зрозуміло, що Брюссель готовий до цього кроку, оскільки розглядав асоціацію як інструмент, що здатен загальмувати сповзання України до авторитаризму. Відповідно з серпня Москва розгорнула потужний тиск на українське керівництво, а також бізнес-кола (шляхом закриття ринків збуту) та суспільство (через російські ЗМІ та проросійські організації) з гострою критикою майбутньої асоціації, аби не допустити підписання відповідної угоди в рамках Вільнюського саміту ініціативи Євросоюзу «Східне партнерство», який мав відбутися наприкінці листопада 2013 р.
Було проведено декілька зустрічей на найвищому політичному рівні, у ході яких В.Путін не тільки переконував В.Януковича не підписувати угоду з ЄС, але й вимагав приєднати Україну до Митного союзу. 9 листопада 2013 р. російський президент висунув ультиматум. Голова тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з приводу протиправних дій правоохоронних органів під час Євромайдану Г.Москаль у вересні 2014 р. зазначав:
«Я знайшов людину, котра була присутня на закритих нарадах Януковича в кінці минулого року. Зустрівся з цією людиною в Москві, і вона розповіла, що після зустрічі з Путіним 9 листопада (2013 р. - В.Г.) й повернення в Україну Янукович зібрав закриту нараду для наближених осіб і повідомив, що не підпише асоціацію з ЄС у Вільнюсі. На попередження, що це викличе новий Майдан і, можливо, призведе до революції, Янукович відповів буквально таке: “Якось із майданом і революцією ми справимося.
Путін сказав чітко, що після підписання асоціації, забере Крим із Севастополем, потім Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одесу,
Запоріжжя, Харків [...]”. Про цей ультиматум Путіна прекрасно знали Якименко, Захарченко та інші наближені до Януковича особи, що зараз ховаються в Москві. Про це мали знати в СБУ, Службі зовнішньої контррозвідки (так у джерелі; насправді йдеться про Службу зовнішньої розвідки - В.Г). Тобто ця ситуація не звалилася на країну кілька місяців тому як сніг на голову, вона була відома давно. Проте ті, хто міг попередити про неї, змовчали».
Після відмови українського президента підписувати угоду про асоціацію з ЄС під час саміту у Вільнюсі, Росія розгорнула програму економічної підтримки режиму В.Януковича. Уже 17 грудня 2013 р. між Україною та РФ було підписано 15 документів, у тому числі про надання кредиту в розмірі 15 млрд дол. (3 млрд - у поточному, решта - упродовж наступного року), зняття у 2013- 2014 рр. торговельних обмежень, знижку на газ (із 406 дол./1 тис. м3 у IV кварталі 2013 до 268,5 дол. - у I кварталі 2014 рр.). Водночас не було підписано угоду «про стратегічне співробітництво», яка мала відкрити процес реального приєднання України до Митного союзу. Однак очевидно, це було лише справою часу. Влучно описав погляд В.Путіна на українські перспективи «олігарх» і голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації (березень 2014 - березень 2015 рр.) І.Коломойський:
«Людина вирішила, що Україна вже в нього в кишені, що Україна - перетравлений продукт; що питання вирішене, про неї можна забути та - із метою відновлення великої імперії - зосередитися на країнах Середньої Азії або, припустімо, Балтії. Аж ні, обставини складаються так, що Україну в нього не те, що з глотки, уже зі стравоходу буквально виривають. Зуби клацнули, а їжі немає».
Російське політичне керівництво різко неґативно сприйняло акції протесту, які розгорнулися в Україні після провалу Вільнюського саміту та згортання курсу на європейську інтеґрацію. Відповідно, воно вимагало від В.Януковича силового розгону Євромайдану. У російських ЗМІ було розгорнуто пропаґан- дистську кампанію з дискредитації українського громадянського руху як «екстремістського», такого, що відбувається «на замовлення» та за фінансування «Заходу». Із підвищенням внутрішньополітичної напруги посилювалася допомога Москви В.Януковичу, причому не тільки шляхом поставок спеціальних засобів для розгону акцій протестів, але й фахівцями спецслужб. У листопаді 2014 р. Ґенеральна прокуратура Україна заявила, що слідство має інформацію про можливу причетність співробітників російських спеціальних органів до злочинів проти активістів Євромайдану. Явний слід Росії простежується й у «диктаторських законах» від 16 січня 2014 р., скопійованих із відповідного російського законодавства.