Водночас Росія вдавала, що ніяким чином не причетна до подій у суміжній країні. Так, на переговори з уреґулювання конфлікту за участю української влади та опозиції, а також представників ЄС 20 лютого 2014 р. Москва направила В.Лукіна - уповноваженого РФ із прав людини, термін перебування котрого на цій посаді сплив двома днями раніше, до того ж він не мав повноважень ставити підпис під будь-яким документом. Тому-то Росія й не підписала угоду про вреґулювання кризи в Україні (утім, це не завадило їй згодом активно апелювати до її положень).
Утеча з України В.Януковича та його відсторонення від влади означало, що наша країна остаточно виходить з орбіти російського впливу. Перед Москвою постала дилема: змиритися з крахом свого імперського проекту або вдатися до аґресії. Вибір було зроблено на користь воєнних арґументів.
Анексія Автономної Республіки Крим та м. Севастополь
Першим аґресивним кроком Росії стало захоплення Кримського півострова. Згідно зі свідченнями самих місцевих лідерів сепаратистів, предметні розмови з російськими емісарами про відокремлення Криму розпочалися у середині січня 2014 р. - їх ініціаторами виступили російський бізнесмен К.Малофєєв та член Ради федерації Федеральних зборів РФ Д.Саблін, які супроводжували експозицію православних святинь «Дари волхвів». У наступному місяці від розмов перейшли до дій: почалося розгойдування політичної ситуації, лунали вимоги відставки «донецького уряду автономії». При цьому майже не зважали на українські спецслужби. Так, Р.Теміргалієв (на той час - заступник голови Ради Міністрів АРК, за сепаратистів обійняв посаду першого заступника) стверджував: «У тому хаосі СБУ, яка займалася майданом, було паралізовано. Але, так, ми побоювалися, звісно. Утім розуміли, що вони в тій ситуації були малоефективними». Водночас самі кримські сепаратисти не заперечують, що вони грали другорядні ролі (наприклад збирали постановочні антиукраїнські мітинґи) - головну ж партію вели росіяни.
На території Кримського півострова російські війська перебували в рамках угод про базування Чорноморського флоту. Про плани анексії розмови серед військових почалися ще на початку лютого. У згаданій вище заяві Верховної Ради України зазначається, що збройна аґресія Російської Федерації проти нашої країни розпочалася 20 лютого 2014 р., коли було зафіксовано перші випадки порушення визначеного міжнародно-правовими зобов’язаннями Росії порядку перетину міждержавного кордону в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих на Криму відповідно до угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 р., для блокування українських військових частин.
лютого 2014 р. на півострів було перекинуто додаткові російські підрозділи, у тому числі повітрянодесантних військ, але без жодних знаків розрізнення на формі. А за три дні так звані «зелені чоловічки» заблокували будівлю парламенту та уряду Автономної Республіки Крим у Сімферополі. Під дулами автоматів відбулося «засідання» депутатів автономії, на якому змінили керівника Ради Міністрів, - ним став депутат, очільник маргінальної партії «Російська єдність» (результат на місцевих виборах 2010 р. - 4,02%) С.Аксьонов. Крім того, на 25 травня було призначено «референдум» про статус АРК. Офіційний Київ не визнав нелеґітимну зміну влади у Сімферополі. Натомість російська Держдума терміново, «під кримську ситуацію», внесла зміни до порядку включення до складу Російської Федерації «нових суб’єктів».
Одночасно з політичним переворотом російські військові розпочали блокування частин Збройних сил України та транспортних шляхів із материка. Також було заблоковано кораблі українських ВМС. Крім того, спецрейсом на півострів перекинули понад 200 цивільних російських громадян:
«28 лютого з військового аеродрому Чкаловський (бортовий номер Іл-76 ВА 76599) до Севастополя було доставлені 170 російських громадян із числа колишніх “афґанців”, боксерів, байкерів, членів військово-патріотичних клубів і бійців охоронних структур. Далі на судні “Севастополь” їх приховано переправили в Ялту та поселили у військовому санаторії міноборони РФ “Ялта”.
За день до цього українські журналісти зафіксували дві військових вантажівки “Урал” із російськими військовослужбовцями (держномери 0225 НМ 90, 0217 НМ 90), які заїхали на територію санаторію та приступили до охорони об’єкта».
Далі російські громадяни під виглядом «місцевих мешканців» допомагали блокувати українських військових і робили необхідну картинку для ЗМІ.
Цікаво, що багатьох із них 26 та 31 березня було відзначено нагородами й почесними грамотами - «за Крим».
4 березня 2014 р. В.Путін отримав згоду верхньої палати Федеральних зборів РФ на застосування російських військ на українській території. У Києві до останнього сподівалися, що Росія блефує, а вирішення конфлікту незабаром повернеться в політичне русло. На такому сценарії наполягали й західні партнери, які недооцінили аґресивні наміри Москви. Таким чином, час на збройну відсіч було згаяно, а багатотисячне українське військове угруповання, дислоковане на півострові, - повністю деморалізоване. При цьому, як свідчить розслідування військової прокуратури України, частину військовослужбовців попередньо завербували російські спецслужби. Цей висновок підтверджує той факт, що зрадниками виявилися насамперед ті офіцери, чиї підрозділи мали в першу чергу протистояти аґресії (розвідники, берегова охорона, зв’язківці). За порушення присяги звільнено понад 12 тис. співробітників органів внутрішніх справ України в АР Крим, 1371 співробітник головного управління СБУ й управління спецслужби в м. Севастополь, 413 працівників органів прокуратури. За деякими оцінками, більше 10 тис. колишніх українських військовослужбовців перейшли на службу в російську армію.
Користуючись розгубленістю офіційного Києва та світового співтовариства, Росія взяла курс на прискорення анексії Криму й Севастополя. Спочатку «референдум» було перенесено з попередньо визначеної дати 25 травня на 30-те, а згодом - 16 березня. Також оперативно скоригували питання. Якщо в першому варіанті було: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність та входить до складу України на основі договорів і угод?», то в остаточному вигляді мешканцям пропонували обирати між: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 р. і за статус Криму як частини України?». анексія воєнний аґресія сепаратистський
11 березня 2014 р. міська рада Севастополя та парламент АРК ухвалили «декларацію про державний суверенітет». За три дні Конституційний Суд України визначив так званий «референдум» неконституційним, а його «результати» не визнала абсолютна більшість країн світу. Незаконна акція відбулася з численними порушеннями, що було зафіксовано, зокрема, Радою при президенті РФ з розвитку громадянського суспільства та прав людини (утім згодом відповідний звіт назвали «неофіційним»).
Значна частина місцевого населення активно виступила під російськими прапорами, що стало результатом прорахунків властей України у кримській політиці попередніх років. Кримськотатарська громада та проукраїнськи налаштовані мешканці півострова бойкотували так званий «референдум». Непрямим свідченням фальсифікації його «результатів» стали показники «виборів», проведених окупаційною адміністрацією у вересні 2014 р.: оголошена явка виборців тоді становила 53,61%, натомість у березні - нібито 82,7%.
До 21 березня 2014 р. Росія блискавично провела всі формальні процедури щодо включення Криму й Севастополя до свого складу. Світова спільнота не тільки не визнала це, але й запровадила санкції проти юридичних (кримських і компаній інших країн, що здійснюватимуть господарську діяльність на анексованому півострові) та фізичних (політиків і їхніх спонсорів, відповідальних за анексію) осіб. Неприємним «сюрпризом» для кримських мешканців стали візові обмеження. Після включення до складу Росії півострів зіткнувся з низкою проблем: насамперед у водо- й енергопостачанні, транспортному сполученні, забезпеченні продуктами харчування. Крім того, у 2015 р. через зменшення внаслідок міжнародних санкцій доходів держбюджету РФ Москва була змушена у 3,7 раза скоротити обіцяне раніше фінансування Криму.
Після окупації та анексії на півострові відбулося суттєве згортання громадянських свобод. Передусім це стосувалося етнічних українців і кримських татар. їх звинувачували в «екстремізмі», російські спецслужби проводили обшуки, вилучали національну символіку, книжки українською та кримськотатарською мовами, припиняли діяльність громадських організацій і засобів масової інформації, заборонили в’їзд громадським активістам (у тому числі лідерам кримськотатарського народу - Р.Чубарову та М.Джемілєву), примушували відмовитися від українського громадянства на користь російського, закривали українські школи й класи, факультети української мови у вишах тощо. Міжнародна правозахисна організація «Human Rights Watch» у своєму звіті від листопада 2014 р. особливу увагу приділила практиці викрадання людей так званою «кримською самообороною» - незаконним воєнізованим формуванням, яке допомагало російським військам захоплювати півострів, а потім виступало силовим інструментом утвердження влади С.Аксьонова. Наслідком такої політики РФ став значний переселенський рух: десятки тисяч людей були змушені залишити свої домівки й виїхати з Криму.
Офіційний Київ заявляє, що добиватиметься відновлення територіальної цілісності. А поки що державними пріоритетами проголошуються всебічна підтримка вимушених міґрантів з Криму, подача позовів до міжнародних судів проти дій Росії, формування на суміжних територіях додаткової інфраструктури органів державної влади для полегшення взаємодії з українськими громадянами, що залишаються на окупованому півострові тощо.
Організація заворушень у південних і східних областях України, сепаратизація деяких територій (березень - травень 2014 р.)
Одночасно з подіями на Кримському півострові Росія почала дестабілізацію ситуації у східних та південних областях України. Уже з 1 березня проросійські марґінальні організації проводили вуличні акції з вимогами «вступу до Митного союзу» та гострим неприйняттям зміни влади в Києві. Кількість їх учасників рідко перевищувала тисячу осіб, зазвичай вони збирали декілька сотень. Були спроби захоплення органів державної влади, однак у цілому правоохоронним органам удавалося втримувати ситуацію під контролем. Частину провокаторів заарештували.
Постфактум можна стверджувати, що березневі акції проросійських організацій мали на меті відволікання уваги українських властей від окупації Криму. Саме після формального завершення анексії півострова Росія перейшла до реалізації «проекту “Новоросія”», у рамках котрого на початку квітня 2014 р. стартувала нова хвиля вуличних акцій і захоплень адміністративних будівель: на цей раз у них брали участь не лише місцеві проросійські аґен- ти впливу та політичні марґінали (включаючи тих, хто організовував антиукраїнські заходи на Криму), але й російські громадяни, у тому числі співробітники спецслужб. При цьому змінився характер гасел - вийшовши за рамки внутрішньополітичної дискусії вони стали антиукраїнськими або сепаратистськими.
Було проголошено створення Донецької, Луганської, Харківської «народних республік», планувалося зробити це також у Дніпропетровській, Одеській та інших областях. Усе йшло за кримським сценарієм, за одним винятком - у захопленні органів держвлади не брали участь військовослужбовці збройних сил Росії. Кінцева мета, як було заявлено Москвою, полягала у «федералізації» України, що мало б загальмувати або навіть зупинити європейську та євроатлантичну інтеґрації нашої країни. Завдяки рішучим діям правоохоронців, місцевих еліт, громадських активістів російські плани з роздмухування сепаратизму провалилися на Харківщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Полтавщині, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині. У самій Одесі 2 травня 2014 р. справа дійшла до масових зіткнень із численними жертвами.
На Луганщині та Донеччині, де місцеві еліти вагалися й загравали із проросійськими силами, а правоохоронці бездіяли, було взято курс на переговорний шлях вирішення конфлікту з бойовиками. І саме у цих двох областях напруга зростала з кожним днем. Більше того, активізувався російський «експорт» сепаратизму - з середини квітня організовані бандформування вже захоплювали адміністративні будівлі в населених пунктах поза обласними центрами (Слов’янськ, Краматорськ, Красний Лиман і т.д.), тероризували місцеве населення.
У таких умовах 14 квітня 2014 р. виконувач обов’язків Президента України О.Турчинов оголосив про початок проведення антитерористичної операції. Однак наступні події показали, що система національної безпеки виявилася неготовою належним чином відповісти на терористичний виклик. Безпековий сектор хронічно, упродовж останніх двох десятиліть, недофінансо- вувався, були серйозні кадрові помилки, а головне - мав місце стратегічний прорахунок: Росія традиційно розглядалася як безумовний ключовий партнер, а не потенційний аґресор. У результаті українським силовикам довелося відновлювати свою боєздатність уже під час активної фази АТО. Значну роль у протидії терористам відіграли добровольчі батальйони, сформовані з активістів Євромайдану й небайдужих громадян. Саме вони наочно продемонстрували Росії, що українське населення здатне до самоорганізації навіть в умовах, коли державна правоохоронна система працює неефективно. Також треба відзначити масштаб розгортання волонтерського руху щодо підтримки військових і біженців із зони конфлікту. При цьому йдеться не тільки про добровільний збір коштів та матеріальних ресурсів: ті, хто не мав грошей, намагалися щось виготовити власноруч для потреб армії; діти писали листи, надсилали військовослужбовцям малюнки тощо.
У травні 2014 р. терористи провели так звані «референдуми» щодо «державної самостійності» Луганської й Донецької «народних республік». Для їх організації використовувалася проста технологія - у великих населених пунктах облаштовувалася одна - дві дільниці для голосування, біля яких збиралися великі черги, що забезпечувало необхідну «картинку» для російських ЗМІ про «переконливу підтримку» сепаратистів серед населення. Примітно, що до «керівництва» цих утворень увійшли громадяни Росії та вихідці з Придністров’я. Наприкінці травня ватажки бандформувань, за вказівкою з Москви, підписали угоду про утворення «конфедеративного союзу народних республік Новоросії». Як показали подальші події, так звана «Новоросія» виявилася мертвонаро- дженим проектом, вигаданим російськими політтехнологами на матеріалах імперської історії.
Офіційний Київ, розуміючи, що місцеве населення на Донбасі у своїй більшості не підтримує сепаратистів і не хоче продовження воєнних дій, демонстрував готовність перевести вреґулювання конфлікту в політичну площину. Обраний Президентом України П.Порошенко 20 червня 2014 р. виступив із мирним планом, який, зокрема, передбачав:
• амністію українським громадянам, котрі не причетні до загибелі військовослужбовців і мирних жителів та не фінансували терористів;
• формування коридору на кордоні для повернення російських бойовиків до Росії;
• проведення дострокових місцевих виборів, щоб населення обрало своїх справжніх представників для діалогу з центральною владою;
• децентралізацію влади, ґарантії вільного використання російської мови в реґіоні, повагу до права місцевих громад на особливості історичної пам’яті, пантеон героїв, релігійні традиції, здійснення інвестицій в економічну реконструкцію Донбасу та створення нових робочих місць;
Для реалізації цього плану Київ в односторонньому порядку з 20 червня оголосив припинення вогню у зоні АТО. Однак, оскільки це не влаштовувало Росію (не було ґарантій припинення європейської інтеґрації та не визнавалась анексія Криму), ватажки бандформувань відкинули всі пропозиції, і за десять днів активні бойові дії відновилися. При цьому Росія розгорнула щедрі поставки боєприпасів, озброєння та військової техніки, включно з важкою. Політика Москви призвела до трагедії міжнародного масштабу, коли 17 липня сепаратисти збили малайзійський авіалайнер із 283 пасажирами та 15 членами екіпажу на борту. Крім того, на українську територію переправлялися російські бойовики: серед них були як представники радикальних націоналістичних організацій, так і просто кримінальні елементи. Також велися обстріли українських підрозділів із території Росії, а донецькі й луганські бойовики проходили вишкіл у російських військових таборах.
Станом на середину серпня 2014 р. українським військам удалося звільнити більшу частину Донбасу, захоплену упродовж квітня - травня терористами. Це стало результатом відновлення боєздатності армії та у цілому системи національної безпеки. У державні силові структури було інтеґровано колишні добровольчі формування: більшість їх стали батальйонами територіальної оборони у системі військового відомства (з осені 2014 р. - реґулярні армійські частини) та підрозділами патрульної служби міліції спеціального призначення МВС.