правописні (ортографічні) зміни: запроваджено префіксальне с перед глухими (сфальшувати - було зфальшувати), скасовано вживання форм займенників без приставного н (до його), випроводжати (замість випроваджати), монастир (замість манастир), сонячний (замість соняшний);
топонімно-антропонімна асиміляція: Бухарест (треба Букарешт), Іспанія, Європа (треба Еспанія, Европа), Брест (треба Берестя), Лубни (треба Лубні), Мукачеве (треба Мукачів), Прилуки (треба Прилука), Ромни (треба Ромен); щодо пропонованих форм Тираспіль, Маріюпіль замість Тирасполь, Маріуполь, то шанований автор таки не має рації, позаяк композитна частина поль походить від грецького поліс і не зазнає фонетичного процесу ікання, як, наприклад в топонімі Тернопіль - Тернополя, де формант поль походить від поле-піль, полів) та ін. [2, с. 103-109; 8, с. 17-20].
Водночас мовознавець не ідеалізує Правопису-29, визначаючи низку його хиб, зокрема «русифікаційного написання слів єпископ, Єва, Євген, які за традицією слід писати епископ, Ева, Евген (і як варіянт Євген)», недопрацьовання в написанні слів із ґ, м'якого л та ін. - і водночас віднаходить слушні плюси в Првописі-33, що стосуються написання прізвищ Міцкевич (а не Міцкєвіч), топонімів та гідронімів Об, Перм (а не Обь, Пєрмь) та ін., що аж ніяк не врівноважує «тої страшної шкоди, яку асиміляційний правопис завдав українській культурі» [2, с. 109-111].
Маючи такі глибокі знання з правописної кодифікації української мови як її пасіонарний носій, практик і науковий аналітик, С. Караванський із закордоння дуже уважно відстежував подальші процеси правописних змін в Україні. Він чи не єдиний дав публічну ідеологічну й безапеляційну оцінку Правопису 1990 року, який напрацьовував Інститут мовознавства АН УССР під наглядом ЦК КПУ з єдиною метою: «запобігти справжній правописній реформі», що мала б усунути правописний погром 30-х років. Запроваджені «косметичні зміни» чи псевдореформи на зразок повернення літери ґ в маргінальній лексиці водночас зі збереженням проімперської практики передання чужого h як х (Хельсінкі, Хемінгуей) аж ніяк не деколонізували правопис. І все через виплекану радянську мовознавчу еліту, що й досі, як показав гібридний Правопис-2019, має неабиякий вплив на нормування української мови, любовно зберігаючи «бюст академіка з ласки КГБ Бєлодєда»: «Знищений правопис-29 має низку недоліків, та попри це, він зберіг ряд щирих українських рис, що їх московські неуки знищили. Мовознавці ж незалежної України, навчені у сталінських вишах, не бачать і не працюють над відродженням української мови, над переробкою спотворених словників та розробкою справжнього українського правопису. Натомість боронять неуцькі рекомендації правопису-33. Чи не є це наслідок прищепленого радянською освітою переконання у правильності «ленінської національної політики»? [2, с. 114; 8, с. 5-6].
Звісно, з цією думкою мовознавця і борця за національну Українську Державу можна погодитися лише частково, бо таки здійснено значну працю з деколонізації мовної норми на всіх рівнях, проте ухвалений гібридний Правопис 2019 року, якого вже не побачив С. Караванський, сповна підтвердив його думку про закоріненість радянських мовних норм у значної частини впливового мовознавчого проводу.
У своїй останній, значною мірою підсумковій праці «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України» (2016) мовознавець чи не вперше [11, с. 173-200] наводить перелік 55-х учасників Правописної конференції в Харкові 1927 року, 42 із яких, за автором, зазнали репресій. Себто знищувано не лише мовні явища на всіх мовних рівнях, не лише вбито Голодом близько 10 мільйонів основних носіїв української мови, але й репресовано основні мовознавчі кадри, що напрацьовували цей перший академічний і соборний український правопис, який став відображенням синтезу двох діялектів - південно-західного і південно-східного: «З відомих мовознавців залишилися працювати в цій галузі дев'ятеро. З них троє врятувалися, бо були вихідцями з Західньої України (за нашими даними - це Іларіон Свєнціцький, Василь Сімович, Кирило Студинський, Володимир Гнатюк - І.Ф. [11, с. 173-200]), один перечекав репресії на педагогічній роботі в російських вишах, одному вдалося емігрувати під час війни. Отже, репресій пощастило уникнути лише чотирьом східноукраїнським мовознавцям, що брали участь у правописній конференції: Булаховському, Грунському, Калиновичу та Наконечному. Справді видатні люди, добре відомі своєю працею у Радянській Україні. Можна сказати, що саме вони стали головними відповідальними за вироблення сучасного правопису, упорядкування повоєнних словників та опрацювання основ сучасної літературної вимови» [8, с. 221].
Зауважимо, що Комісію для впорядкування українського правопису створено 23 липня 1925 року на чолі з наркомом освіти О. Шумським, якого через проваджену політику українізації усунуто з посади 13 травня 1933 року (у день самовбивства М. Хвильового). Його звинувачено в належності до УВО й засуджено до 10 -річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі, проте, за особистим розпорядженням Й. Сталіна, М. Хрущова та Н. Кагановича, по дорозі з Саратова до Києва 18 вересня 1946 року його вбив сумнозвісний убивця Евгена Коновальця і Романа Шухевича П. Судоплатов - очільник Служби зовнішньої розвідки НКВС-НКДБ-МДБ-МВС СРСР. Основний напрям його діяльности - боротьба з українським націоналістичним рухом, а Правопис 1929 року саме й отримав «тавро» націоналістичного. Про це зазначено в Постанові наркома освіти УСРР від 5-го вересня 1933 року В. Затонського: «Комісія, крім питань наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежування української мови від російської, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру» [1, с. 488].
Словники - долі слів і людей
«Словник гортай, а свій розум май», - це основний принцип роботи лексикографа від С. Караванського [2, с. 80]. Лексикографічний доробок мовознавця став логічним вислідом дуже ретельної і вичерпної праці над словом - його синонімного багатства, про що свідчить «Практичний словник синонімів української мови» з постійним авторським удосконаленням і доповненням продовж 20 -х років (5 видань, 1993, 2000, 2008, 2012, 2014 рр.), а також перекладної вправности - «Російсько-український словник складної лексики» (2006) [7; 7].
Очевидно, лексикографування мовознавця значною мірою народилося з протесту до тих видаваних в УРСР словників, зокрема «Російсько-українського словника» (1948), що кодифікували радянську мову: «Словники, видавані в УССР після погрому української інтелігенції 30-х років, стали в руках антиукраїнської влади знаряддям лінгвоциду українців. У передмовах до цих словників відверто наголошувано, що їхня мета - стирати різниці між українською та російською мовами. Тому користування цими словниками вимагає критичного підходу до словникових рекомендацій» [4, с. 6]. Серед таких слушно критикованих джерел тлумачний словник української мови в 11 - ох томах (СУМ 1970-1980 рр.), який мовознавець на конкретному лексичному матеріялі протиставляє репресованому Російсько-українському словникові за редакцією А. Кримського (РУС 1924-1933 рр.) як основному мовному здобуткові українізації: «Коли РУС <...> фіксує слово зраджувати із запитаннями кого, що і тільки, то СУМ додає до цих питань ще й кому, чому, що відповідає імперській формі изменять кому. СУМ буквально притягає за вуха вірш Олександра Олеся, де той під впливом своєї імперської освіти, а також заради рими пише «зрадила мила мені». Випадковий одноразовий ужиток слова зраджувати з питанням кому не може бути обгрунтуванням цієї форми як української» [4, с. 6].
З огляду на показову політичну заангажованість цього словника, що зливав українську мову з російською, С. Караванський робить дуже слушне порівняння: «Посилатися сьогодні на СУМ як на авторитетне джерело - це все одно, що в питаннях історії України покликатися на «Короткий курс історії ВК П (б)». У СУМі влада руками свійських мовознавців чинила відверті підлоги» [4, с. 6].
На основі мовознавчої спадщини С. Караванського можна простежити, як поступово формовано ідею цілісної лексикографічної праці. Зокрема його перша мовознавча книга «Секрети української мови» в підзаголовку містить значуще доповнення «з додатком словничків репресованої та занедбаної української лексики», що приголомшить не одного словолюба мовними щедротами. Поряд із тим у цій же праці мовознавець звертається до віхових здобутків: «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка і «Малорусько-німецького словаря» Е. Желехівського та С. Недільського як знаків української соборности не лише за автурою, а за самим лексичним наповненням з різних теренів України [2, с. 116-123].
Проте «працю над дослідженням і вивченням української мови наші попередники не завершили. Крім того, багато вживаних у народній творчості і в творах клясиків слів не потрапили до словника Грінченка. Ця нива - українська мовна стихія - чекає своїх дослідників-ентузіястів» [2, с. 130]. Таку лексику він називає не до кінця витлумаченою або відсутньою взагалі [2, с. 131-139]. Не важко здогадатися, що саме цю працю і продовжив С. Караванський своїми словниками.
У мовознавчих працях він ретельно аналізує принципи добору лексичного матеріялу до словників підокупантської радянської доби, передусім російсько-українських, де «українську лексику поставлено в залежність від російської», про що свідчить її «добір», відповідно до якого в першій позиції ставили не питомі українські форми, «а штучно створені копії російських форм», наприклад в прошлом году - минулого року, в минулому році, торік; местопребывание - місцеперебування, місцепробування, а питомого українського слова осідок не наведено взагалі [3, с. 14, 74-82].
Як приклад лексичної самобутности нашої мови С. Караванський наводить слово - перлину підсоння: «Підсоння усі допогромні словники визначали як клімат, і це його справжнє значення. Щоправда, письменники соціялістичного реалізму перекрутили це слово, сплутавши підсоння з осонням. Чи ж мусить українське мовознавство черпати свою лексику від скороспечених під сонцем комунізму псевдоінтелектуалів?» [2, с. 81]. Українці потребують у своїх словниках питомої, а не суржикової лексики, їм не потрібні «рекорди механізації» при перекладі з мови на мову, а пошук питомих особливостей [3, с.79]. Власне, це завдання і виконує автор у зазначених працях, подаючи їх не лише як «мовні порадники», а як самонавернення [2, с. 80].
Першим зламом українського лексичного канону став Російсько -український словник 1948 року, що вийшов у Москві, а згодом, 1955 року, в Києві. Його основне правило - «якнайточніше копіюйте російські зразки, і це буде найкраща українська лексика» [3, с. 29]. Мовознавець розкриває щаблі методології вимивання з української мови питомої лексики: спершу центр, тобто Москва як «стратег етноциду» [3, с. 63], видає словник «нормативної» лексики, під тиском чого її починають уживати літератори, а вже з їхньої творчости ця змосковізована лексика системно потрапляє до нормативного тлумачного Словника української мови (СУМ 1970-1980): «...гсю питому лексику СУМ шельмує, заступаючи її лексикою російською або здертою з російської». Водночас ціла низка слів, уживаних класиками, опиняється поза межами словника, наприклад кривосвідок (лжесвідок), мальовання (малювання) [3, с. 205-206], а до таких питомих лексем як бенкет, виторг, присягатися, стрижень, карбувати подано російські синоніми як начебто українське надбання банкет, виручка, клястися, стержень, чеканити [3, с. 205].
Мовознавець розкриває ненаукові та протиукраїнські засади укладання основного тлумачного словника: «укладачі СУМу старалися вишукувати у творах чи в листах українських класиків приклади випадково запозиченої з російської мови лексики, яка під впливом освіти, чи з потреби римування, чи ще з якихось причин фігурувала в їхніх творах. Ці знахідки давали право укладачам СУМу запроваджувати в українську мову лексику та мовні стандарти старшого брата» [4, с. 6]. Очевидно, що такі «рекомендаціїполітичні, передбачені політичною коньюнктурою центру» [3, с. 30, 32].
Серед ще одного прийому вилучення української лексики з української мови - «змова замовчування <...> самобутню українську лексику не фіксовано жодним «нормативним» словником» [3, с. 84].
С. Караванський був нещадно справедливий до творців цієї «тарапунькизації» (с. 67) нашої мови, викривально вказуючи, що саме «колоніяльна мовознавча еліта прислужилася в такий спосіб асиміляційній політиці імперії щодо українців та інших «інородців» і водночас зауважив, що «чесні діячі просто відмовлялися від участи в укладанні і правопису, і «нормативних» словників», зокрема виокремивши такий мужній вчинок А. Кримського [3, с. 67, 85].
Мовознавець не лише аналізує та критикує - він пропонує «Словничок- рятівничок від моди», який незабаром увійде до авторського лексикографічного видання [3, с. 68-70].
Під його спостережним прицілом перебувають словники, що виходять за Незалежности, серед тисячі слів яких він вилущує «і словесні шедеври, і словесні покручі», зокрема в дуже актуальному тепер для нас «Російсько-українському словнику для військовиків» авторства А. Бурячка, М. Демського, Б. Якимовича (1995). З огляду на аналіз низки неприйнятних, на думку дослідника, новотворів варто дослухатися до загальнотеоретичної поради: «У словотворчости передусім треба шанувати традицію. Коли нові терміни утворено з урахуванням традиції, таким термінам гарантовано довголіття» [3, с. 120-124].
Першим словником С. Караванського став «Практичний словник синонімів української мови» (1993 р.), над удосконаленням і доповненням якого мовознавець працював понад 20 років, до його останнього, 5-го видання 2014 року. Своїм виходом ця злободенна праця випередила академічний Словник синонімів у двох томах на 9 років. У стислому й дуже місткому Слові до читача творець-укладач визначає потребу синонімів для мовлення кожної людини: якнайчіткіше висловити свою думку, уникнути малозрозумілого (часом чужомовного) слова чи повтору того ж слова, підшукати найвлучніше слово, знайти слово з характерним забарвленням.