Святослав Караванський:
проблема правописної і лексикографічної кодифікації
І.Д. Фаріон, д-р філол. наук, доц., Національний університет «Львівська політехніка», професор катедри української мови
У статті розкрито проблему правописної та лексикографічної кодифікації в працях мовознавця та суспільно-політичного діяча Святослава Караванського (24.12.1920-17.12.2016). Проблему подано крізь призму нагальної потреби деколонізації та деросійщення сучасного мовомислення й повернення до питомих джерел правописно-фонетичної, морфолого-синтаксичної та лексичної норми в правописі та лексикографічних працях.
Ключові слова: Святослав Караванський, окупаційно-тоталітарний режим, правописна і лексична кодифікація, словники, мовна норма, політика етноциду.
СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСКИЙ: ПРОБЛЕМА ПРАВОПИСНОЙ И ЛЕКСИКОГРАФИЧЕСКОЙ КОДИФИКАЦИИ
И.Д. Фарион,
Национальный университет «Львовская политехника», кафедра украинского языка
Статья посвящена проблеме правописания и лексикографической кодификации в трудах языковеда и общественно-политического деятеля Святослава Караванского (24.12.1920-17.12.2016). Проблема исследуется в контексте необходимости деколонизации и дерусификации современного «мовомислення» и возвращения к исконным источникам фонетической, морфолого-синтаксической и лексической нормы в правописании и лексикографических трудах.
Ключевые слова: Святослав Караванский, оккупационно-тоталитарный режим, правописание и лексическая кодификация, словари, языковая норма, политика этноцида.
SVIATOSLAV KARAVANSKYI: THE PROBLEM OF SPELLING AND LEXICOGRAPHIC CODIFICATION
I.D. Farion,
Lviv Polytechnic National University, Department of Ukrainian Language
Purpose and tasks. The purpose is to actualize the linguistic heritage of S. Karavanskyi as a basis for further prescriptive linguistic research. Among the tasks is the analysis of spelling and lexicographic codification in the works of a linguist.
The object of our study is the linguistic heritage of Sviatoslav Karavanskyi, who after more than 30 years of Moscow-Stalin concentration camps and 37 years of American emigration carried, preserved and motivated the specific linguistic norm of the constantly destroyed Ukrainian language and its native speakers.
The subject of our research is spelling and lexicographic codification of the first third of the XX-XXI century in the works of S. Karavanskyi. When processing the material, we use the analytical and descriptive method.
Conclusions and prospects of the study. Spelling issues in the works of S. Karavanskyi have a substantiated ideological basis, which is to reflect the spelling of specific rather than assimilative (“destructive”) features caused by the occupation and totalitarian regime of the 30-80s of the XX century. Spelling assimilation and the necessity to remove it is to change the phonetic-morphological and syntactic structure of the Ukrainian language, in particular phonetic, morphological, word-formation and syntactic changes.
The lexicographic codification of the linguist is evidenced by his two fundamental works: “Practical Dictionary of Synonyms of the Ukrainian Language” and “Russian- Ukrainian Dictionary of Complex Vocabulary”. The main methodological basis for compiling these dictionaries is the specificity of Ukrainian vocabulary in its resistance to codification in dictionaries of “pseudo-language” imposed on Ukrainians during the ethnocide policy and exposing Soviet lexicography as the main “tool of Ukrainian linguicide”.
Among the prospects of our study is a holistic linguistic and political portrait of a linguist and socio-political figure.
Key words: Sviatoslav Karavanskyi, occupation and totalitarian regime, spelling and lexical codification, dictionaries, linguistic norm, ethnocide policy.
Постановка наукової проблеми та її актуальність
караванський правописний лексикографічний кодифікація
Українське мовознавство й досі в боргу перед видатними мовознавцями доби окупаційно-тоталітарного режиму, коли їхня спадщина була заблокована і зоставалася поза межами наукового дискурсу та практичного використання, а самі мовознавці - репресовані й фізично знищені. Серед таких знакових постатей мовознавець, письменник, журналіст, суспільно-політичний діяч, понад 30-літній в'язень московсько-сталінських концтаборів Святослав Караванський. Його мовознавча спадщина стала надбанням лінгвістичного дискурсу від часу проголошенням Україною Незалежности. Так поволі в Україні опубліковано основні розвідки мовознавця: Практичний словник синонімів української мови, 1993 (2-5-е вид. 2000, 2008, 2012, 2014), «Секрети української мови...», 1994, Російсько-український словник складної лексики, 1998, 2-е вид., 2006, «Пошук українського слова, або Боротьба за національне “Я”», 2001, Словник рим української мови, 2004, «До зір крізь терни, або Хочу бути редактором», 2008, «Звідки пішла єсть московська мова або Шила в мішку не сховаєш», Львів, 2014, «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України», Львів, 2016.
Ці праці значною мірою спричинилися до процесів деколонізації українського мовомислення та дерадянізації сучасної української мови, а відтак заклали основи сучасної норми культури мовлення та основ методології з вивчення динаміки мовної норми. Актуальність пізнання цієї проблематики зумовлена не лише потребою очищення української мови від чужомовних нашарувань, зумовлених позамовними чинниками, але й загальнодержавним значенням, що полягає в питомості й культурі мови як політичній культурі відроджуваної й самодостатньої нації.
Об'єктом дослідження є мовознавча спадщина Святослава Караванського, що через понад 30 років московсько-сталінських концтаборів і 37-х років американської еміграції проніс, зберіг і вмотивував питому мовну норму безперестанно знищуваної української мови та її носіїв. Предмет дослідження - правописна та лексикографічна кодифікація першої третини XX-XXI століття у працях С. Караванського.
Мета і завдання. Наша мета - актуалізувати мовознавчу спадщину Святослава Караванського як основу подальших прескриптивних мовознавчих досліджень. Серед наших завдань - аналіз правописної та лексикографічної кодифікації мовознавця, що, пройшовши майже столітній життєвих шлях, реально засвідчив та обґрунтував динаміку мовної норми та згубний вплив на неї позамовних чинників з боку московського окупаційного режиму.
Матеріалом для дослідження є основні лексикографічні праці С. Караванського та аналіз прескриптивно-правописної проблематики в його працях [2, 3, 4, 5, 6, 7, 8]. Опрацьовуючи матеріал, застосовуємо аналітично-описовий метод, завдяки якому розкриваємо питомі та асиміляційні правописно-кодицифікаційні параметри української мови.
Наукова новизна роботи полягає у першій спробі аналізу правописно- лексикографічного доробку мовознавця і суспільно-політичного діяча, позаяк на сьогодні не маємо жодного цілісного дослідження його мовознавчої спадщини, хоч із його героїчної праці сповна користає сучасна прескриптивна лінгвістика, що частково знайшло свій вияв у новій редакції Українського правопису [10] і численних лексикографічних працях, що вийшли останніми роками [9].
Теоретичне значення роботи полягає в необхідності ідеологічних основ визначення мовної норми та максимального зменшення впливу на неї зовнішніх чинників; практична цінність її - у потребі використовувати правописно- лексикографічну кодифікацію «розстріляного мовознавства», що стало основною загрозою для асиміляційної політики окупаційно-тоталітарного режиму 30-80-х років ХХ століття, а сьогодні є основним і необхідним інструментом відродження питомої української правописної та лексичної норми.
Виклад основного матеріалу.
Проблема кодифікування нашої мови - першорядна в спадщині С. Караванського. Правопис, на думку мовознавця, має глибоке суспільно-політичне закорінення: «Правописи народів вироблялися віками, навіть тисячоліттями (Китай), тому погодитися на те насильство, що його вчинили окупанти над українським правописом, - означає відступництво. Це як у Шевченка: Німець скаже: Ви моголи! - Моголи, моголи!» [6, с. 218].
Епоха цього відступництва протривала 86 років, аж поки 2019 року не здійснено часткової правописної реформи, що має наскрізний гібридний характер, чого вже С. Караванський не побачив... Аналізуючи зрадянізовану українську мову, а передусім асиміляційний правопис 1933 року, мовознавець запроваджує промовисту метафору «сталінська я(є)рижка» [8, с. 5], що історично повертає нас у дію офіційного
правопису в Східній Україні впродовж 1876-1905 років за назвою кириличної літери ы (єри), використовуваної в російській мові. Це був московський сарафан на тілі нашої мови, який через тривалий плин часу знову натягнули на неї правописом 1933 року.
С. Караванський належав до тих, хто ще захопив харківський правопис 1929 року, що діяв у школах до 1933 року, а відтак, як каже автор, прийшла «сталінська єрижка» [6, с. 218], що стала «одним із способів окрадення менших братів та утримання їх на колінах.» [6, с. 182].
Його погляд на правописну проблематику - це ідеологічний посил українському суспільству деколонізуватися та національно всамостійнюватися, це наголос на політичному підґрунті правопису й викриття причини та наслідку сучасного правописного гібридизму в фонетико-граматичній системі української мови: «Неприйняття асиміляційного правопису - це неприйняття усієї політики етноциду, неприйняття русифікації, неприйняття комплексів, прищеплюваних українцям продовж століть» [2, с. 115]. Водночас мовознавець, критикуючи Правопис 1933 року як погромно-асиміляційний і створений в умовах терору, не ідеалізує Правопису 1929 року, через що пропонує за основу Правопис-24, застосований в «Російсько-українському словнику» (1924-1933 рр.) за редакцією А. Кримського [3, с. 199, 218-220].
З огляду на це, виокремимо основні правописні максими від мовознавця:
1. Правопис 1929 року - це закріплення реальних самобутніх рис української мови на противагу до «червоного» Правопису 1933 року, що мав за основне завдання «наблизити українську мову до мови російської». Це показово відображено в передмові навіть до Правопису 1990 року: «...забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо - російського» [8, с. 6]. Натомість Правопис 1929 року - це синтез соборности нашої мови через урахування «двох реально наявних варіянтів української мови: східнього (наддніпрянського) та західнього (галицького) » - і ця соборність стала «керівним принципом укладачів Правопису-28», що «пройшов випробу часом» [2, с. 103].
2. Чинний до 2019 року Правопис - це наслідок політики лінгвоциду, це асиміляційний правопис, що мав змінімізувати розбіжності між українською та російською мовами.
3. Зміна правопису сталася після сфабрикованого процесу Спілки Визволення України 1929 року, під час трагічного Голодомору як Геноциду 1932-1933 років і супроводжена фізичним знищенням мовознавчої еліти України, що працювала над словниками, підручниками та досліджувала історію й сучасний стан української мови [2, с. 103; 8, с. 218-220].
4. Знищуючи Правопис-29 року як символ української самобутности і соборности, радянський режим знищив укладачів цього правопису, 42 із яких (із 55 -х) репресовано в 1930-і роки [8, с. 218-221]. Натомість апологети Правопису 1933 року і досі мають суттєвий вплив на формування правописної норми.
Мовознавець наводить 29 знищених рис української мови, що названо «провалуєвским самодурством» [3, с. 217], які перекреслив Правопис-33, суттєво вплинувши на фонетико-морфологічну структуру української мови:
фонетичні зміни: вилучення літери ґ, передання звука h як х, як у російській мові (Хельсінкі замість Гельсинкі), грецької літери «тета» через ф (анафема замість анатема); двозвук іа в чужих словах передано через іа замість ія (комедіант замість комедіянт); чужий двозвук аи передано як ау (аудиторія замість авдиторія), німецький дифтонг еі, що звучить як ай - передано по-російському (Ейнштейн замість Айнштайн), англійське w в іменах передано як у, а не в (Уолтер замість Волтер), слова з м'яким л змінено на твердий л, як у російській (лампа замість лямпа), запроваджено російський правопис до низки чужослів: ієрогліф (було гієрогліф), Фіви (було Теби), Олександр (було Олександер), нейрологія (було неврологія) та ін.;
морфологічні зміни: тверде написання прикметників (західний замість західній); недоречна відмінність значення прикметників дружний / дружній через тверду і м'яку групи; українські прізвища набули в непрямих відмінках російських форм Гончара (треба Гончаря), Кравціва (треба Кравцева - у Караванського помилково Кравцова), Медвідь - Медвідя (требаМедведя), Григір - Григіра (треба Григора); невідмінюваність слів середнього роду з кінцевим о на зразок кіно, авто пальто, допущено відмінювання числівників - назв десятків сімдесяти замість сімдесятьох, доведено до мінімуму вживання форм наказового способу дієслів другої особи множини послухаймо й культивовано російську форму давайте послухаєм; скасовано вживання нестягнених прикметників чорная хмара; зміна закінчення -у на -а в назвах міст чоловічого роду на зразок Рима, Парижа, Берліна; словотвірні зміни: скасовано віддієслівні форми іменників на -овання як «націоналістичну модель» (мальовання, розчаровання); усунено віддієслівну частину в складних словах із препозиції: ковтайшабля (шаблековтачу, витворення псевдоваріянтів віддієслівних іменників, де злито дію з наслідком дії (наслідок дії як правильна форма від асигнувати - асигнованая, іменник дії: асигнування; пошанованая «повага», пошанування - іменник дії); усунення прикметникової моделі з наростком -ч- : випробовчий, розпізнавчий, обслуговчий, запам'ятовчий, заготовчий; заведено сполучний голосний а у складних словах: авіапошта (замість авіапошта), готовість асиміляційно обернуто на готовність та ін. [2, с. 46-54];
синтаксичні зміни: множину іменників чоловічого роду з числівниками два, три, чотири скопійовано з російської (два листа замість два листи), прийменник до заступлено прийменником у(в) (у школу замість до школи), засуджений на 10 років замінено засуджений до 10 років, прийменник за у виразі за Польщі замінено на при Польщі; культивовано форму в мене є (замість я маю), забрано дієслівні неособові конструкції випуск машин припинено і запроваджено випуск машин припинений;