Материал: Старообрядці на території України

Першими переселенцями переважно були втікачі-розкольники з Польщі. На прохання гетьмана К. Розумовського було заборонено приймати до Новослобідського козачого поселення малоросіян, які були родом з України і бажали скористатися пільгами, що надавалися усякому переселенцю з-за кордону [25; 337]. Будь-який переселенець у залежності від чину, звання, способу життя та складу сімейства отримував наділ землі. Крім того, надавалася допомога від скарбниці грошима, хлібом, а також можна було скористатися правом брати ліс та пільгами від платежу податків [25; 337]. Законодавство дозволяло усім, хто побажає, вільно їхати за кордон та вербувати народ “всякого звання та віку” для поселення їх на цих землях. Указом від 1761р. були визначені правила управління цим краєм, який був у відомстві командира Муравйова. Командиром над розкольницькими слободами, утвореними переселенцями з Польщі поблизу фортеці Святої Єлизавети, було призначено ротмістра Попова. Він отримав наказ всіх переселенців-розкольників наділяти дачами, селити, записувати у стан землеробів чи міщан та утримувати за окладом стародубських розкольників [25; 337]. Розкольники-купці, що прибули на ці землі, відправили до столиці своїх депутатів на чолі з Федором Санковським, маючи прохання затвердити їх становище у Новосербії. Уряд підтвердив їх права, і, як наслідок, 5 червня 1761 р. було опубліковано указ: розкольників, що оселилися для купецтва, нікуди не відлучати, вважати їх купцями фортеці Святої Єлизавети та не чинити перешкод по відношенню до бриття бороди і ношенню плаття [25; 340]. Вони склали перший купецький стан у південних степах. Оскільки дозволу українське населення на переселення до Новоросійських земель не мало, а пільги, які надавалися переселенцям були досить привабливими, то розкольники Стародубського та Чернігівського полків, бажаючи переселитися і не маючи змоги зробити це легально, змушені були спочатку тікати за кордон до Польщі, а потім на правах закордонних розкольників-втікачів “повертатися” на Батьківщину. Часто їм це не вдавалося і їх повертали назад. Одним із прикладів цього факту є справа про звинувачення ротмістра фортеці Святої Єлизавети Д. Попова у побитті біглих кріпаків, що поверталися у Росію, привласненні їхньої худоби тощо. Сутність цієї справи полягала у наступному: в 1759 р. у розкольницькій слободі Деменській місцеві жителі Никифор Золотухін та Іван Воронов привели до волосної контори великоруську людину за паспортом, виданим у фортеці Святої Єлизавети на ім’я Петра Ляхова. На допиті Ляхов дав свідчення, що він, селянин поміщика Трубецького села Плоского, перейшов польський кордон, жив у слободі Огородні у великороса Петра Морфича, який у 1755 р. перевів його таємно через кордон у Росію, де місцеві жителі показали йому дорогу до розкольницької слободи Мітківки. Там він оселився у місцевих жителів Антона і Софрона Заболоцьких та Андрія Сорочина. У місцевій волосній конторі він отримав паспорт і пішов до Нової Сербії, а у фортеці Святої Єлизавети його за власним бажанням “записали”. Після цього, з паспортом, він знов приїжджав до розкольницьких слобод, начебто за боргом. Звідти П. Ляхов взяв із собою вдову Олену. Через тиждень з’явився у ротмістра Д. Попова з наміром отримати новий дозвіл на поїздку. Там, взявши із собою селянина Єрмолова, збирався вже повертатися, але вище зазначені деменські жителі представили його у волосну контору. Повідомленням до Київської губернської канцелярії, відправленим від волосної контори, зазначено, що перебуваючи у малоросійських Стародубському [13; 64]. і Чернігівському полках, описані розкольницькі слободи, обложені окладом у 1715 р. за указом Петра І, і з того часу платили до скарбниці Київської губернії. А вище зазначених розкольників (а також інших), які залишили державні слободи, треба відправляти с прописаним караулом на місця попереднього перебування. До того ж вимагали, щоб у подальшому нікого з таких розкольницьких слобод на поселення до

Новосербії не приймали, “тому що через це в окладі виникає збиток” [23; 124]. У цій же справі є ще декілька повідомлень подібного типу, які водночас засвідчують про зловживання Д. Поповим своїм службовим становищем [25; 340]. Інша справа розповідає про затримання Федора Расторгуєва, який виявився втікачем на ім’я Дмитро від вже згадуваного поміщика Трубецького. Відправившись до м.Стародуба, він зупинився у розкольницькій слободі Митківці, де найнявся працювати, згодом пішов до іншого села, але без паспорта завжди були труднощі з улаштуванням на роботу. Пізніше до нього дійшли чутки, що ротмістр Святої Єлизавети видає паспорти всім, хто забажає. Д. Попов видав йому білет та пропускні листи, за якими можна було пройти до Новосербії. Внаслідок проведеного слідства та свідчень затриманих розкольників з’ясувалося, що Попов грабував їх, віднімав коней, худобу тощо, порушуючи указ, яким дозволено розкольникам селитися у відведених місцях. Було прийнято рішення позбавити Д. Попова посади та слідкувати за тим, щоб подібне у подальшому не повторювалося [8]. Наведена справа є підтвердженням того факту, що: по-перше - не дивлячись на заборону урядом переселення з малоросійських земель, селяни будь-яким шляхом намагалися оселитися у Новоросії; по-друге - зловживання та порушення, вчинені Д. Поповим, давали можливість нелегальним переселенцям отримати паспорт та дозвіл на поселення. 27 жовтня 1767 р. з’явився указ, що забороняв відпускати розкольників з малоросійських слобод на поселення до Новоросійської губернії. Стародубські розкольники, що вже оселилися в Єлисаветградській провінції, мали право залишитися без перешкод і повинні платити податі за новоросійським штатом. Протягом 12 років з північних районів України переселилося до Новоросійського краю 2370 розкольників: 1328 чоловіків та 1042 жінок [7; 75]. Засновані ними села - Злинка, Клинці, Нікольське - були досить заможними. В Єлисаветграді вони мали великі церкви, дорогоцінні рукописні священні книги, у Клинцях була типографія [8]. Не зважаючи на те, що офіційного дозволу розкольники, які проживали на малоросійських землях, не мали, все ж таки значна кількість їх змогла переселитися. Ще до указу, виданого 27 жовтня 1767 р., до Київської губернської канцелярії 23 січня 1765 р. надійшло повідомлення з волосної контори з проханням надіслати резолюцію, як чинити з жителями розкольницьких слобод (приписаних до них по ревізії), які бажали отримати дозвіл на переселення до фортеці Святої Єлизавети і просили, щоб у наступну ревізію їх не записували. Не дочекавшись дозволу, вони мали намір самовільно переселитися. У повідомленні зазначалося, що, врахувавши відомості інших слобод, таких бажаючих набралася велика кількість. 22 березня 1765 р. до Київської губернської канцелярії надійшло нове повідомлення з вимогою надати відповідь, як чинити з такими розкольниками. Керівництво волосної контори врахувало надісланий указ Сенату від 21 червня 1764 р., яким дозволялося відправляти у відведені для поселення місця ті сімейства, які не осіли у слободах, не мають власного житла і достатку та за яких інші мешканці села не зобов’язані були платити податі. Також надавалося право на від’їзд бажаючим, якщо подушний оклад за вилучену людину буде сплачуватися жителями селища. У відповідь на це з Київської губернської канцелярії надійшов наказ “…усіх, кого зараховано за ревізькими казками, не зважаючи на бажання відбути у степові місця, до указу залишити у слободах. І тільки коли надійде резолюція з Сенату, на підставі указу, без утримання, можна буде відпустити у відповідні місця”. Мешканцям оголосили, що до указу не мають права покидати селище. Стосовно тих, хто, не дочекавшись указу мав намір відбути, встановлювався нагляд і оточувалися круговими поруками. Але 22 квітня 1765 р. вийшов указ імператора про заборону розкольникам Стародубського та Чернігівського полків переселятися до фортеці Святої Єлизавети [9; 360]. Єлисаветградська провінція, утворена у 1764 р. на місці Нової Сербії та Новослобідського козачого поселення, особливо інтенсивно заселялась розкольниками у 60-ті рр. XVIII ст. У 70-ті роки до провінції прибували на поселення винятково українці і молдавани. У 80-ті роки відбувалися внутрішні міграційні процеси населення на території Півдня України. З території Єлисаветградщини до Таврійської області протягом 1783-1787 рр. відбуло 808 розкольників чоловічої статі, з яких 483 - у 1785 та 325 - у 1786 р., частина з них осіла на території майбутнього Дніпровського повіту Херсонської губернії. У ті ж часи з Правобережної України на територію майбутнього Єлисаветградського повіту переселилося 626 чоловіків [8].

Після приєднання Криму у 1783 р. та утворення Таврійської області перевага надається заселенню саме цих земель. Князь Г. Потьомкін прикладає багато зусиль, щоб привабити можливих переселенців. Перехід кріпосних селян до

Таврійської області відбувався ще повільніше, ніж до Новоросійської губернії, тому ставка робилася на незакріпачені верстви населення. Перші потоки направлялися на Дніпро в селище Олешки (Цюрупинськ). Крім державних селян, сюди прибували біглі кріпаки, донські козаки, відставні солдати і матроси, старообрядці [7; 125]. 28 жовтня 1784 р. князь Потьомкін направив ордер Катеринославському губернатору Синельникову, в якому говорив про те, що бажано зацікавити знаменських розкольників поселитися саме на річці Білозерці, виписати їм добротні місцевості та вигідні умови переселення. Крім того, хати, кам’яну церкву та монастир їм збудують за рахунок скарбниці [7; 125].

Тим часом продовжувалося вивчення таврійських степів. Г. Потьомкін наказав В.В. Каховському оглянути землі біля Камінного моста у Молочних вод і на Зеленій долині. Після отримання необхідних даних виходить постанова від 5 серпня 1785 р., у якій дозволено селити старообрядців на території Таврійської губернії між Дніпром і Перекопом [8]. Ще до того, в червні 1783р., старообрядці московські, стародубські та єлисаветградські відправили депутацію у столицю з проханням до Св.Синоду про направлення старообрядницького єпископа. Посланцям було відмовлено, але Потьомкін запропонував їм оселитися у Криму, приваблюючи вигідними умовами та значними пільгами [9; 360].

серпня 1785 р. князь у листі митрополиту Гавриїлу писав, що він отримав рескрипт від імператриці, де стосовно старообрядців сказано, що вони будуть отримувати попів від архієрея Таврійської області та відправляти службу за стародрукованими книгами. Водночас Потьомкін, зацікавлений у поверненні старообрядців із-за кордону, порадив митрополиту опублікувати дозволені їм свободи [8]. У 1784 р. багаті селяни Єлисаветградського повіту із с. Знам’янки заснували на річці Білозерка села Велику Знам’янку, Малу Знам’янку і Водяне. У період 1785-1787 рр. старообрядці цих сіл заснували Корсунський монастир (на Дніпрі у 20 верстах від Берислава), якому було відмежовано 14000 дес. землі та за наказом Потьомкіна безкоштовно надавалося 35000 пудів видобутку солі на рік [9;361].

Нижче Великої Знам’янки зайняли місце стародубські розкольники, викликані Потьомкіним у кількості 60-ти сімей. Освоївшись на новому місці, вони були змушені його покинути через те, що ця земля була відведена князю В’яземському [8]. У 1787 р. старообрядці Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв, відчуваючи земельну скруту і знаючи про вигідні умови переселення, вирішили перебратися на південь, але перед тим висунули свої вимоги стосовно переселення та відправили до Г. Потьомкіна делегата Федора Носова. Це послужило приводом до появи спеціального розпорядження Г. Потьомкіна, названого “Для тих, хто додержується спеціального обряду стародрукованих книг”. Цим розпорядженням старообрядцям пропонувалося для вибору землі відправити свого представника до В. Каховського, крім того, надавалися пільги, за якими переселенці звільнялися на півтора року від сплати податей, мали можливість вільно продавати свої будинки. Для будівництва житла на новому місці надавалися будівельні матеріали із зобов’язанням сплатити за них протягом 5 років [8]. Переселенці звільнялися від сплати за перевіз та переправу і на 3 роки від постою та нарядів; у борг надавався хліб, так щоб вистачило на рік, який треба було повернути до скарбниці за три роки. За 1787р. на річку Кінську переселилось 3000 старообрядців. Намагаючись залучити для заселення півдня всіх, хто колись був у російському підданстві,

Потьомкін звернув увагу на козаків-некрасівців, які перебували у Туреччині. У 1784 р. за розпорядженням Потьомкіна туди надіслали спеціальних агентів із їх середовища з метою схилити братів по розколу до повернення на Батьківщину [8]. У 90-ті роки XVIII ст. активно заселялася Очаківська область, яка відійшла до Росії за Ясським миром 1791 р. 26 червня 1794 р. із Молдовлахії та із-за Дунаю російські і некрасівські козаки-старообрядці поселилися уздовж річки Дністер слободою Троїцьке (хоча перша згадка про поселення датується 1785 р.). Поступово кількість населення збільшувалася за рахунок однодумців старообрядців, що прибували із-за кордону [10; 60]. У 1795р. із Оттоманської Порти переселилися до Очаківської області 6524 старообрядці [10;61]. Близько 1791 р. із-за Дунаю прийшли до с. Маяки та оселилися розкольники “часовенної” секти [10;61]. У Тираспольському повіті старообрядці-некрасівці проживали у селах Коротке, Незвиртайлівка та ін. [8].

Отже, одним із головних пріоритетів внутрішньої політики Російської держави у другій пол.XVIII ст. становлять колонізаторські плани щодо земель Півдня України. У пошуках можливих переселенців, держава звертає увагу на старообрядців. Інтереси панівної церкви у державних поглядах відходять на другий план, і політика відносно старовірів, починаючи з імператриці Єлизавети Петрівни, стає лояльнішою, а за часів Катерини II ще більш сприятливою. Це дає можливість багатьом розкольницьким сім’ям повернутися у кордони Російської імперії. Розкольники-втікачі із внутрішніх губерній імперії, а особливо вихідці з Чернігівщини та Стародубщини, заснували у південному регіоні України значну кількість населених пунктів і створили певну соціальну групу із особливими традиціями, побутом, господарюванням тощо.

Висновки

Таким чином Нікон намагався зміцнити державну і духовну владу, звільнити церкву від впливу світських осіб, створити єдині правила богослужіння і усунути пережитки старих вірувань. Переслідуючи спочатку мінімальні цілі він поступово наближався до більших маючи на меті підняти авторитет не лише Московської держави, а і церкви, підносячи патріарха Москви до рівня константинопольського патріарха. Завдяки ідеологемі «Москва - третій Рим», Московське царство було проголошене захисницею православної віри, закріпило за собою звання об’єднувача Русі і нового центра східних слов’ян.

Отже, реформа прийнята Нікона мала на меті «єдино образити» церкву, ліквідувати всі відмінності в церквах, створити нову церкву по грецькому зразку. Але фактично виправлення, прийняті Ніконом, лиш сприяли розриву між старою та новою вірою. За сім століть, які пройшли з часу прийняття християнства на Русі до епохи Нікона, грецький чин вважався незмінним, а руський - що змінився. Хоча насправді все було навпаки. З винятком варіантів, руський богослужбовий чин зберігався свято і незмінно, який він був прийнятий ще в Х столітті від Візантії; грецький чин змінився. Теж двуперстне хрещення, що було прийняте в Х ст., в Греції вийшло із вжитку в ХІІ ст. Реформа змінила Церкву Московського патріархату кардинально, не залишивши натомість лише фундамент, основу того, що ввів князь київський Володимир Хреститель. Це у свою чергу викликало невдоволення не лише серед духовенства, а і в народі.

Фактично реформа Нікона мала об’єднати церкву під єдиним началом московського патріарха, намагаючись ліквідувати всі відмінності у богослужінні. Вирішуючи дану проблему московський патріарх перейшов на грецький чин, який багато в чому змінився з часів хрещення Русі. Тим самим обурив частину нижчого духовенства, а також селян-общинників, які не забажали приймати нововведення.

Отже, в процесі розколу із старообрядців виділилось дві основні течії: поповці та безпоповці. Попівство - це одне із двох основних течій старообрядництва. Виникло в результаті розколу и закріпилось в останньому десятилітті XVII ст <#"801940.files/image004.gif">

. Отже, стосунки між старообрядцями й українським населенням Стародубського та Чернігівського полків від часу їх появи в регіоні й до 1714 р. залишалися добросусідськими, хоча сам факт переселення старообрядців у місцевість із несприятливими для рільництва природно-географічними умовами ніс у собі перспективу конфлікту, бо автоматично загострював земельну проблему. Досить терпимому ставленню українських селян, міщан та козаків до старовірів сприяла зацікавленість у їхній появі місцевих поміщиків. Після вилучення старообрядців із-під влади землевласників Гетьманщини ситуація кардинально змінилася. Розпочався конфлікт, який тривав майже до кінця століття. В його основі лежали не релігійні, а суто економічні причини. З одного боку, українське населення намагалося повернути собі втрачені землі, не допустити старообрядців до захоплення нових угідь і захистити свої торгівельні привілеї. З іншого боку, старовіри прагнули забезпечити собі в нових умовах засоби для існування та сплати державних податків. Зовнішні прояви цього протистояння - спроби гетьманів І. Скоропадського, Д.Апостола й К.Розумовського виселити старообрядців за межі Гетьманщини; обмеження козацькою адміністрацією торгівельної діяльності старовірів; земельні суперечки. Домагання української сторони були приречені на поразку, оскільки інтереси старообрядців частково збігалися з фіскальними інтересами імперської влади. Тому навіть такий впливовий гетьман, як К.Розумовський, не зміг вирішити проблеми виселення старовірів.

. Отже, одним із головних пріоритетів внутрішньої політики Російської держави у другій пол.XVIII ст. становлять колонізаторські плани щодо земель Півдня України. У пошуках можливих переселенців, держава звертає увагу на старообрядців. Інтереси панівної церкви у державних поглядах відходять на другий план, і політика відносно старовірів, починаючи з імператриці Єлизавети Петрівни, стає лояльнішою, а за часів Катерини II ще більш сприятливою. Це дає можливість багатьом розкольницьким сім’ям повернутися у кордони Російської імперії. Розкольники-втікачі із внутрішніх губерній імперії, а особливо вихідці з Чернігівщини та Стародубщини, заснували у південному регіоні України значну кількість населених пунктів і створили певну соціальну групу із особливими традиціями, побутом, господарюванням тощо.