Материал: Старообрядці на території України

Культ мертвих зберігався в недоторканому вигляді до другої половини XVI cтоліття. В Троїцьку суботу поминали батьків, на початку показуючи скорботу плачем та причитанням, а потім звеселяючи мертвих піснями скоморохів, гру на дудках; продовжувались святкувати оргії русалій на Іванову ніч, з містичним вмиванням в річках, з безпорядковими статевими зносинами хлопців та дівчат ― « и бываетъ отрокомъ осквернение и дЂвам растлЂние» .[26;7] Продовжували житии і на великий день і весіннє поминовіння померлих у Великий четвер, коли рано вранці палишли солому і кликали мертвих.

Культ мертвих був одним із проявів релігійності XVI - XVII ст. і притому таким, який повторювався періодично, не був постійним повсякденним культом.

Таким був християнський культ ікон та святих. Ікона - найпоширеніший об’єкт культу. Наші предки молилися тільки перед іконою, інший спосіб молитви був незрозумілий. Для тодішньої людини ікона була і залишається самий звичайний фетиш. Людина вважала саме ікону живою істотою, не розуміючи її іншої ролі.

Інший культ - це культ святих. Рукописне житіє Прокопія Устюжского приводить список руських святих-покровителів окремих міст і місцевостей; такі святі являються охоронцями, хранителями і заступниками свої міст. На відміну від культу святих, який був домашнім і приватним культом, то культ святих був суспільним, політичним культом. .[26;8]

Таким чином Нікон намагався зміцнити державну і духовну владу, звільнити церкву від впливу світських осіб, створити єдині правила богослужіння і усунути пережитки старих вірувань. Переслідуючи спочатку мінімальні цілі він поступово наближався до більших маючи на меті підняти авторитет не лише Московської держави, а і церкви, підносячи патріарха Москви до рівня константинопольського патріарха. Завдяки ідеологемі «Москва - третій Рим», Московське царство було проголошене захисницею православної віри, закріпило за собою звання об’єднувача Русі і нового центра східних слов’ян.

.2 Хід реформи

Першим кроком Патріарха Нікона на шляху реформи було зрівняння тексту Символу віри в редакції друкованих московських богослужебних книг текстом Символа,написаного на саккосі митрополита Фотія. Виявив розходження мміж ними (а також між Служебніком та іншими книгами). Патріарх Нікон вирішив приступити до виправлення книг та чинопослідувань. З прийняттям патіаршої влади 11 лютого <#"801940.files/image001.jpg">

.3 Перші поселення на території України. Стародубщина

Після розколу 1666 - 1667 рр., коли старообрядців визнали поза законом і анафемували, почались гоніння. Противники реформи Нікона змушені були або тікати від переслідувань або просто емігрувати на землі, які вільні від реформи.

Переселення старовірів до Гетьманщини розпочалося наприкінці 60-х рр. XVII ст., відразу після собору Російської православної церкви (1666-1667 рр.), який закріпив розкол. Перша згадка про них датується 1669 р. Саме тоді 12 московських купецьких сімей на чолі зі священиком Кузьмою Калмиком заснували на території Стародубського полку слободу Понурівку. Основна причина, що спонукала розкольників до переселення, - переслідування з боку уряду й офіційної церкви. Поява старовірів саме в цьому регіоні пов'язана з низкою суттєвих переваг географічного характеру. Головна з них - віддаленість від адміністративних центрів і близькість кордону Речі Посполитої, за який можна було швидко перейти в разі небезпеки.

Однак перші поселення розкольників на Стародубщині проіснували недовго. Відразу після стрілецького повстання (1682 р.), в якому старообрядці брали активну участь, московський уряд зажадав від гетьмана І.Самойловича вжити репресивних заходів проти тих старовірів, які втекли в Україну. Підтвердження того, що гетьман виконав цю вказівку, знаходимо в листі І.Скоропадського до посольського приказу від 29 червня 1714 р., де згадуються гоніння на "капітонів" із боку "Семена Гетьманыча, полковника стародубского" (1680-1685). Тому вони змушені були залишити Понурівку й переселитися за польський кордон, де в маєтках мозирського старости К.Халецького виникла велика розкольницька колонія "Вєтка".

Проте викликає сумнів, щоб стародубський полковник із великою завзятістю проводив цю акцію. Скоріше вона була вимушеною. На нашу думку, інтереси російського уряду й українських поміщиків у ставленні до переселення розкольників на територію Гетьманщини не збігалися. Очевидно, що козацька старшина, до маєтків якої в основному й переселялися старовіри, намагалася за їхній рахунок збільшити кількість своїх підданих. Саме цим, мабуть, і можна пояснити той факт, що майже одночасно з вигнанням старовірів із Понурівки на території полків розпочалось осадження нових розкольницьких слобід, яке тривало ще й на початку XVIII ст. У період із 1684 р., коли були засновані"слободи Деменка та Єленка, до 1710 р., коли осадили Млинку, на Стародубщині виникло 16 поселень старовірів. Цікаво, що перше з них з'явилось у рангових маєтках того ж стародубського полковника. Сумнівно, щоб С.Самойлович про це не знав. Однак свідчень про переслідування ним чи іншими козацькими урядовцями нових переселенців ми не знайшли.

Досить складною й суперечливою для старообрядців залишалася політична ситуація. Визначалася вона, головним чином, ставленням до них російських імператорів. Репресії й переслідування з боку влади тривали аж до 60-х рр. XVIII ст. Однак разом із тим можна говорити й про узаконення існування старовірських поселень на Стародубщині. Перші кроки в цьому напрямку здійснив уряд Петра І. Новий цар, за визначенням М.І.Лілеєва, "ставився до розкольників, як державний чиновник"". Потребуючи значних коштів для своїх грандіозних реформ, Петро вбачав у них не лише опозиційну релігійну групу, а й категорію податного населення, здатного приносити державі чималі прибутки.

У 1714 р. цар видав два укази (17 березня й 9 жовтня) на ім'я київського генерал-губернатора князя Д.Ґоліцина щодо старообрядців. В останньому відзначалося: "Великорусского народа всякого чину беглых людей, которые живут в малороссийских городах и малороссийских полках, выдавать в великороссийские города, где кого надлежит, а где явятся великороссийского народа раскольники и оных, велено переписать всех на лицо подворно и кто на каких грунтах, и за кещ живут в подданстве, и велено им жить на тех же грунтах, на которых они поселились, а владельцам ими, раскольниками, отнюдь не владеть и податей с них не иметь, и никакими делами их не ведать, и обид им не чинить...".

Як бачимо, головним завданням генерал-губернатора було віднайти розкольницькі слободи й переписати їхніх мешканців із метою обкладання податком. За умови його сплати, розкольники отримували офіційний дозвіл від російської влади на проживання в цьому краї.

Із метою виконання цього указу генерал-губернатор Д.Ґоліцин разом із геть-маном І.Скоропадським створили спеціальну комісію. Із російської сторони до її складу ввійшли полковник Григорій Єрґольський (голова комісії) та дворянин Кузьма Безобразов". Поставлене перед ними завдання було досить складним. Адже не слід забувати, що, за релігійними уявленнями старовірів того часу, занесення до будь-яких державних списків вважалося позначенням печаткою антихриста. Активні дії комісарів могли викликати негативні наслідки. В одному з повідомлень полковника Г.Єрґольського князеві Д.Ґоліцину йшлося: "В Стародубском уезде поселены слободы великороссийского народа - раскольники, а ехать в те слободы опасно, дабы не разбежались за границу". Через це, очевидно, перепис затягнувся й тривав, за свідченням управителя розкольницьких слобід В.Морозова, більше трьох років - з 1715 по 1718 рр. У результаті виявилося, що в маєтках гетьмана Скоропадського й козацької старшини, а також у володіннях Києво-Печерського та Чернігівського Іллінського монастирів на території Стародубського й Чернігівського полків виникло 16 слобід, в яких налічувалося 377 дворів розкольників.

За матеріалами перепису визначили й суму податку, який мали сплачувати старовіри. Вона становила 1519 руб. При цьому чиновники Київської губернської канцелярії керувалися тим пунктом царського указу від 8 лютого 1716 р., який стосувався розкольників, розселених поблизу кордонів. Згідно з цим указом, ця категорія не підлягала подвійному оподаткуванню, як решта старовірів імперії. Ця поступка, очевидно, мала запобігти масовим утечам останніх.

Змінилося й правове становище старовірів. Названими вище указами їх вилучили з-під юрисдикції українських поміщиків і підпорядкували Київській губернській канцелярії. При цьому власники земель, на яких проживали старообрядці, зазнали значних збитків. Вони втратили не лише частину своїх підданих, а й землі, на яких у свій час дозволили їм поселитися. Тоді ж, очевидно, і було створено орган місцевого управління - Волосне правління государевих малоросійських розкольницьких слобід, що підпорядковувалося через стародубського коменданта Київській губернській канцелярії. Очолював його всенародно обраний із числа старовірів бурмистер, якому підлягали ще два виборних та кілька писарів. Постійного місця дислокації правління не мало, а переходило зі слободи в слободу, залежно від того, де проживав бурмистер.

Цими заходами уряд вирішував відразу дві проблеми - ставив під контроль один із найбільших центрів релігійної опозиції та збільшував кількість платників податків. Хоча, на думку М.Лілеєва, становище стародубських розкольників у цілому й погіршилось, оскільки вони втратили значну частину земель, якими користувалися, перебуваючи в залежності від українських власників, уведення їх до числа податного населення певною мірою узаконювало існування цих слобід.

Однак, незважаючи на спроби уряду пом'якшити реакцію старообрядців, значна їх частина сприйняла перепис у дусі традиційних апокаліптичних настроїв. Навіть прояви релігійної терпимості вони трактували негативно, пояснюючи це прагненням царя-антихриста послабити справжню віру. Тому спостерігається еміґрація розкольників за кордон Речі Посполитої - до колонії Ветки.

За наступників Петра І стародубських мешканців переписували ще тричі -1729, 1736 та 1765 рр. Розмір податку, накладеного на старовірів, залишався незмінним ~ 72 копійки з кожної особи чоловічої статі. Щоправда, загальна його сума, очевидно, унаслідок збільшення кількості населення, зросла до 1839 руб. 76 коп. Показовим є те, що до 1750 р. переважна частина цих коштів витрачалася на православні монастирі та на утримання ректора Київської духовної академії а решта відправлялася до міністерської канцелярії в Глухів.

Ці зміни викликали загострення стосунків між старовірами та гетьманською адміністрацією. В основі конфлікту, що простежується в джерелах уже з 1715 р., лежали, на нашу думку, суто економічні причини. По-перше, українські поміщики були незадоволені втратою внаслідок перепису своїх підданих та частини земель. По-друге, значних збитків завдавала гетьманському скарбові комерційна діяльність розкольників. Скуповуючи по селах Стародубського полку прядиво, мед, віск та іншу продукцію, вони уникали сплати торговельних зборів.

Гетьманська адміністрація намагалася запобігти цьому. Так, стародубський полковник Лук'ян Жоравка універсалом від 19 липня 1715 р. заборонив мешканцям свого полку торгувати зі старообрядцями за межами Стародуба. Очевидно, ці заборони не справили великого впливу, оскільки в 1722 р. він звернувся до царя з проханням виселити розкольників за межі України.

Подібне побажання висловив відразу ж після обрання на гетьманство й Данило Апостол. Серед наведених Д.Бантишем-Каменським "пунктів", даних гетьманові імператором Петром II у 1728 р., під №16 записано: "Отказано гетману в просьбе его, чтобы выведены были из полков Стародубскаго и Черниговска-го, поселившиеся в оных раскольники...".

Отже, в обох випадках відповідь була неґативною. Важко сказати, що стало основною причиною цього, але, очевидно, головну роль відігравало небажання втрачати ті прибутки, які надходили від старовірів.

Зростання мешканців стало, на нашу думку, однією з причин переселення частини стародубських старообрядців до Єлисаветградської провінції Новоросії  в єдині 1860-х рр. Про їхню появу в цьому реґіоні свідчать назви поселень. За твердженням В.М.Кабузана, у 1764 р. була заснована слобода Злинка, а в 1767 р. -Зибка. Міґрація простежується й за документами волосної контори. Зокрема
1767 р. - вона видала паспорти для переселення в Південний край 25 жителям слободи Климової та 22 - слободи Клинців.

Основну масу міґрантів становили здебільшого уроженці Вєтки, які не мали можливості облаштувати належним чином своє господарство на Стародубщині.

Отже, стосунки між старообрядцями й українським населенням Стародубського та Чернігівського полків від часу їх появи в регіоні й до 1714 р. залишалися добросусідськими, хоча сам факт переселення старообрядців у місцевість із несприятливими для рільництва природно-географічними умовами ніс у собі перспективу конфлікту, бо автоматично загострював земельну проблему. Досить терпимому ставленню українських селян, міщан та козаків до старовірів сприяла зацікавленість у їхній появі місцевих поміщиків. Після вилучення старообрядців із-під влади землевласників Гетьманщини ситуація кардинально змінилася. Розпочався конфлікт, який тривав майже до кінця століття. В його основі лежали не релігійні, а суто економічні причини. З одного боку, українське населення намагалося повернути собі втрачені землі, не допустити старообрядців до захоплення нових угідь і захистити свої торгівельні привілеї. З іншого боку, старовіри прагнули забезпечити собі в нових умовах засоби для існування та сплати державних податків. Зовнішні прояви цього протистояння - спроби гетьманів І. Скоропадського, Д.Апостола й К.Розумовського виселити старообрядців за межі Гетьманщини; обмеження козацькою адміністрацією торгівельної діяльності старовірів; земельні суперечки. Домагання української сторони були приречені на поразку, оскільки інтереси старообрядців частково збігалися з фіскальними інтересами імперської влади. Тому навіть такий впливовий гетьман, як К.Розумовський, не зміг вирішити проблеми виселення старовірів.

.4 Заселення старообрядцями Новоросії

У другій половині XVIII ст. відбувалася масштабна колонізація та заселення Південної України. Поряд із представниками різних національностей та конфесій, вагоме значення в освоєнні Півдня відігравали старообрядці. Ними було засновано значну кількість населених пунктів, і, як прошарок вільних людей, розкольники здійснювали вагомий вплив на процес соціально-економічного розвитку регіону. Поступове розширення територіальних володінь Російської імперії у другій половині ХVIII ст. призводить до необхідності освоєння південноукраїнських земель. Серед різних міграційних течій, різних етнічних та соціальнихгруп, що розпочали процес колонізації, були і розкольники. З 50-х років ХVIII ст. розпочинається суттєвий приток старообрядців на Південь. З приєднанням південних степів царський уряд надає перевагу заселенню та освоєнню цих земель іноземним колоністам. Він вдається до досить привабливих заходів, щоб зацікавити та стимулювати приток іноземців православного віросповідання. Початок цьому процесу поклав указ від 24 грудня 1751 р. “Про прийняття у підданство сербів… та про відведення місця для поселення…”, після якого було видано ще ряд указів щодо розміщення іноземних переселенців у “Задніпровських місцях” та про створення там Нової Сербії. У 1753 р. поряд із Новою Сербією іноземні поселенці створюють Слов’яноСербію. Створення її було розпочато спеціаль-ними указами від 29 березня, 1 квітня та 29 травня 1753 р. [18]. Біля Нової Сербії 11 січня 1752 р. була закладена фортеця Святої Єлизавети [18]. Оскільки указом від 19 жовтня 1752 р. заборонялося приймати на поселення українців та надавати їм землю, що призначалася для іноземців [9;358], то комендант Єлисаветинської фортеці Глібов почав селити їх поряд, де також селилися вихідці з Правобережної України та Гетьманщини. 14 травня 1754 р. опубліковано указ про перетворення цих земель у Новослобідський козачий полк (район у 20 верст на південь від Нової Сербії) [10; 210]. Іноземна колонізація проходила досить повільно, тому стало зрозуміло, що вкладені зусилля та витрачені кошти на іноземну колонізацію не принесли очікуваних результатів. У березні-травні 1754 р. були зібрані відомості про кількість і місця розселення розкольників на території Речі Посполитої. Виявилося, що у 95 слободах та 4 монастирях знаходилося 3690 дворів і близько 11070 душ чоловічої статі. Більш того, на польських землях налічувалося до 100 слобод біглого російського населення.[9;358].4 вересня 1755 р. було надруковано “Маніфест про прощення російських підданих, які живуть у Польщі та Литві”, який дозволив їм до 1 січня 1757 р. повернутися на Батьківщину “без усякої боязні і страху з жінками, дітьми та пожитками”. Указ від 3 жовтня 1756 р. повторив умови маніфесту [10]. Таким чином, в указах 1755-1756 рр. Новоросія ще не була вказана, як місце, куди можуть повертатися розкольники. 12 червня 1754 р. у Новослобідське козаче поселення (до якого на початку 1754 р. відійшло 6 селищ: Мишурін Ріг, Калужино, Кам’янка, Омельницьке, Буянське, Бородаївка і Пушкарівка; на 1757 р. - складало 27 слобод) прибуло 58 душ розкольників, до 28 липня 1754 р. - ще 227 осіб [13; 60]. У період 1756-1757 рр., коли хвиля переселенців досягла високого кількісного рівня, комендант І. Глібов був змушений виділити землю на поселення окремими слободами. Більшість біглих російських розкольників були вихідцями з Правобережної України та Білорусі. У 1756 р. вони заснували розкольницькі слободи Россоховатку та Калинівку, 1757 р. - Злинку, Клинці, Лису Гору й інші [14]. До с. Калинівка прибували переселенці з Курської губернії [15;59]. Назву селу Злинка дали селяни-тарообрядці - вихідці з посаду Злинки Новозибківського повіту Чернігівської губернії. На 1787 р. у Злинці налічувалося 175 дворів, 567 душ чоловічої статі [8; 8]. Селилися старообрядці і в районі колишнього запорізького зимівника - слободі Лиса Гора, що була військовим укріпленим пунктом, підпорядкованим адміністрації фортеці Святої Єлизавети, яка видавала “відкриті листи” на заселення території втікачам з Брацлавщини, утікачамрозкольникам з українських і російських старообрядницьких громад. Так, у 1757 р. право на поселення недалеко від урочища Лиса Гора на річці Чорний Ташлик (назва збереглася від запорізького зимівника) одержав розкольницький поселянин А. Гридін [17]. 2 січня 1761 р. було видано новий указ, який дозволив до 1 вересня добровільно повертатися біглим російським людям з Польщі, до того ж надавав пільги у сплаті податків та відправленні повинностей на 6 років [18]. Указ від 18 жовтня 1762 р. дозволяв приймати розкольників у фортеці Святої Єлизавети та інших слободах. Розкольники обкладалися 40-алтинним податком та отримували виняткове право на торгівлю. Вже у 1763 р. ряд указів надавав право розкольникам та іншим “біглим людям” селитися будьде за власним бажанням. Маніфест від 4 грудня 1762 р. оголошував дозвіл усім іноземцям приходити до Росії на поселення, а також запрошував усіх російськопідданих вільно повертатися на Батьківщину [19; 56]. Важливим кроком для більш швидкого освоєння Новоросії, було створення Новоросійської губернії указом від 22 березня 1764 р., на підставі якого дозволявся перехід на землі новоствореної губернії всім бажаючим, як іноземцям, так і росіянам. Переселенці російського походження отримували по 12 руб. на кожного члена родини, без повернення. Бідні переселенці отримували земельний пай та звільнялися від сплати податків від 6 до 16 років [20; 121]. Укази 1763-1764 рр. суттєво вплинули на кількість розкольників, що бажали переселитися до Єлисаветградської провінції. За 1763 р. прибуло 1212 осіб, у 1764 р. - 4990, лише за січень- лютий 1765 р. переселилося 2012 старообрядців, а за березень-квітень - 2551. Протягом усього 1765 р. до Єлисаветградської провінції прибуло 5272 особи. На кінець року потік переселенців припиняється, а за 1766-1767 рр. взагалі перехід не відбувався. За 1768-1769 рр. повернулося 1599 втікачів-розкольників [22; 125]. У цей час розкольниками утворено ряд нових поселень: 1764 р. - Нова Вись, Іванівське, Плоске, Галаганівка, Красноярське, 1765 р. - Золотарівка та Покровське; 1766 р. - Гончарівка, Калвітаєвка, Зибке; 1767 р. - Антонівка, Ухівка, Веселий Кут, Нікольське [22; 125]. На території майбутнього Херсонського повіту також були засновані розкольницькі слободи: Привільне, Федорівка, Касперівка, Новопетрівське, Матвіївка, Кисляково, Себіно, Гур’ївка, Баловне, Константинівка [23; 147]. Під час війни з Туреччиною (1768-1774 рр.) до Новоросії переселилася значна кількість старообрядців, які були змушені оселитися на землях Бессарабії після розгрому повстання К. Булавіна. Головнокомандувач П. Румянцев під час перебування російських військ у Молдавії та Польщі встиг умовити повернутися на Батьківщину в 1772р. 1242 родини, більшість з яких осіли в розорених і спустошених татарами у 1769 р. поселеннях поблизу Єлисаветграда, у селах Красний Яр, Клинці, Плоске та інших [24;87].