Роль Польщі в європейській інтеграції України: інтерпретації українських дослідників
Європейський вибір зовнішньої політики України, незмінно декларований політико-владними колами держави і відображений у низці нормативно-правових актів та програмних документів, традиційно викликає стійкий дослідницький інтерес, отримує відповідне теоретико-методологічне та концептуальне осмислення в наукових дослідженнях і публікаціях. Праці, представлені, насамперед, статтями, монографіями, дисертаційними роботами і аналітичними дослідженнями, безумовно, свідчать про актуальність проблеми.
Відмінною рисою багатьох досліджень є висвітлення взаємин України із Європейським Союзом (далі - ЄС) у впливі на них польського чинника. Інтерес офіційної Варшави до відносин України з ЄС учені називають однією із магістральних ознак «української політики» III Речі Посполитої і пояснюють його впливом об'єктивних чинників внутрішнього і зовнішнього характеру.
Отримавши належне відображення у низці публікацій, аспект проблеми, разом з тим, до цих пір не став предметом спеціального історіографічного дослідження. Враховуючи прискорене накопичення тематичних праць, відсутність відповідних історіографічних робіт стає усе більш очевидною. Об'єктивна необхідність підведення підсумків у з'ясуванні ролі Польщі у взаєминах України з ЄС, систематизації та узагальненні досягнутих успіхів, обумовила підготовку пропонованої роботи, її змістовне наповнення.
Як свідчить історіографічний аналіз, прикметною рисою української наукової думки є обґрунтування інтересу Польщі до європейського майбутнього України російським чинником. Показовим, на нашу думку, є дослідження В. Каспрука [1, с. 27-29], у якому, зокрема, зазначається, що для країн пострадянського простору, розташованих між Європою і Росією, зі зміщенням на Схід кордонів ЄС небезпека потрапити в російську сферу впливу стала особливо актуальною. Щоб не допустити повторного перетворення України в складову частину модернізованої Російської імперії, офіційна Варшава робить усе можливе для наближення її до Європи.
Значний інтерес представляє публікація Т. Возняка [2]. Певною мірою, поділяючи думку про те, що інтеграція України в ЄС означатиме її виключення із російської сфери впливу, однозначно бажане для офіційної Варшави, автор одночасно ставить під сумнів зацікавленість Польщі у якнайшвидшому вступі України в ЄС. Очевидно, що у разі приєднання Української держави до ЄС, обсяги допомоги, яку з європейських фондів отримує Польща, істотно скоротяться. Будучи менш всього у цьому зацікавленою, офіційна Варшава, на думку дослідника, підтримуватиме Україну настільки, щоб вона продовжувала залишатися «буфером», який відділяє Польщу від Росії, не претендуючи при цьому на кошти ЄС.
Із зауваженням Т. Возняка погоджується О. Знахоренко. Зі вступом України до ЄС, окрім конкуренції за фінансування, двом країнам доведеться змагатися також за інвестиції, ринки збуту і увага з боку впливових країн Заходу, - переконана дослідниця [3, с. 97].
Зацікавленість офіційної Варшави у відносинах зі своїми східними сусідами Ю. Котляр [4, с. 120-126], О. Снігир [5, с. 128-133] пояснюють її прагненням посилити позицію Польщі в ЄС.
У публікації М. Алексієвця і Я. Секо [6, с. 85-106] сприяння Польщі інтеграційним успіхам України пояснюється прагненням офіційної Варшави забезпечити розширення зони миру і стабільності в Європі, створення умов для розвитку економічної співпраці, зміцнення демократичних інститутів, протистояння глобальним загрозам.
У роботі В. Гевко [7, с. 364-370], предметом дослідження якої стали політичні відносини України та Польщі, згадується про організовану в грудні 1995 р. за участю української сторони варшавську зустріч парламентських делегацій держав із регіону Центрально-Східної Європи (далі - ЦСЄ). Повноважні представники країн-членів Центральноєвропейської ініціативи (далі - ЦЄІ), а одночасно кандидатів на членство у ЄС, серед іншого обговорили проблему співпраці України з ЄС. І хоча Україна, враховуючи власні економічні проблеми, питання про членство в ЄС не порушувала, у заяві О. Мороза, який представляв на зустрічі її інтереси, йшлося про прагнення України до участі в процесах політичної інтеграції, в тому числі у рамках ЄС. Вираженням підтримки Польщею курсу України на інтеграцію в загальноєвропейські економічні та політичні структури в публікації названо запрошення президентом А. Квасневським українського колеги Л. Кучми до участі в неофіційній зустрічі глав держав європейського регіону, що відбулася 7-8 червня 1996 р. у Ланьцуті. Долучаючи Україну до обговорення питань про розширення НАТО і вступ до ЄС, офіційна Варшава таким чином демонструвала прихильність європейського вибору українських колег.
Офіційні заяви, у яких Польща відкрито і однозначно почала заявляти про свою готовність підтримувати євроінтеграційні намагання України, дослідники датують другою половиною 1990х рр. Так, у роботах В. Гевко [7, с. 364-370], О. Знахоренко [3, с. 90-98], В. Трохимовича [8, с. 121133], зокрема, наголошується на тому, що перша офіційна заява про прагнення Польщі надавати нашій країні практичні консультації з питань інтеграції в ЄС була зроблена Президентом Республіки Польщі (далі - РП) А. Квасневським у ході офіційного візиту до Варшави Президента України Л. Кучми у червні 1996 р. Крім того, під час зустрічі президентами підписано декларацію, одним із положень якої визначалася готовність двох країн підтримувати одна одну на шляху інтеграції в європейські структури.
Львівські учені К. Кіндрат і С. Трохимчук у монографії «Українсько-польські відносини на зламі тисячоліть» [9] зазначили, що, лобіюючи інтереси України в Європі, Польща прагнула прискорити власне входження у ЄС, а також підвищити вплив і авторитет двох держав на міжнародній арені. Одночасно Україна, підтримуючи Польщу на шляху європейської інтеграції, сподівалася на прискорене отримання повноправного членства в ЦЄІ та Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі (далі - CEFTA). Крім того, зв'язки з Польською державою та спільні кордони з новими членами НАТО та ЄС розглядалися як такі, що сприяють безпеці України, а також стимулюють її приєднання до цих структур. «Більше не викликає сумніву, що шлях до Європи проходить для України насамперед через Варшаву», - відзначили дослідники [9, с. 72].
Конкретні заходи, які здійснила офіційна Варшава на підтримку євроінтеграційного курсу України, розглянув Ф. Медвідь [10, с. 33-38]. Публікація містить огляд низки ініціатив і пропозицій, представлених польськими політиками союзним інститутам, їх критичний аналіз.
На думку С. Павленка [11, с. 30-39], вінцем співробітництва України та Польщі, покликаного сприяти входженню у ЄС, стала постійна українсько-польська конференція з питань європейської інтеграції, створена у 1999 р. Її засідання, що проходять під патронатом прем'єр-міністрів двох держав, стали формою передачі українським колегам інтеграційного досвіду Польщі, знань про входження у ЄС, дають можливість комплексно аналізувати співпрацю України та Польщі у наближенні до стандартів ЄС.
Відображенням зацікавленості Польщі у поглибленні співробітництва України з ЄС Л. Чекаленко [12, с. 139-146] вважає оприлюднені Міністерством закордонних справ (далі - МЗС) РП наприкінці 2002 р. пропозиції щодо «східного виміру» ЄС, положення яких, серед іншого, передбачали, що Україна, за умови виконання «копенгагенських критеріїв», повинна отримати чітку перспективу можливого вступу до ЄС, одночасно рівень відносин ЄС із Україною не повинен бути нижче рівня відносин ЄС - Росія.
У публікації О. Антонюка [13, с. 4-7] високі оцінки одержало створення Парламентської асамблеї України та РП, одним із завдань якої визначалося вироблення загальних підходів до адаптації національних законодавств до нормативних актів ЄС. На першій сесії, що відбулася у жовтні 2003 р., на обговорення сторін винесено питання подальшого розвитку українсько-польських відносин у контексті розширення ЄС.
Прикметною характеристикою багатьох досліджень є обґрунтування необхідності звернення України до польського досвіду інтеграції до ЄС. Серед інших, у своїх роботах на це вказують
B. Бочаров [14, с. 129-136], О. Брусиловська [15, с. 641-647], С. Василенко [16, с. 57-61],
А. Киридон [17, с. 3-9; 18, с. 47-53], Ф. Медвідь [10, с. 33-38]. Дослідники апелюють до схожості ситуації у Польщі (напередодні вступу до ЄС) та Україні, а також готовності офіційної Варшави надавати українським колегам дієву допомогу в вибудовуванні взаємин із Брюсселем. Найбільшу цінність для України, на думку фахівців, становить польський досвід ринкових трансформацій, адаптації до стандартів ЄС індустріальної системи та законодавчої бази.
Досвід європейської інтеграції Польщі, можливість його застосування в процесі інтеграції до ЄС України, безпосереднього висвітлення зазнав у дисертаційному дослідженні М. Басараба [19]. У роботі розглянуті політичні, економічні та юридичні аспекти відносин між Польщею та ЄС, проаналізовано їх нормативно-правове та інституційне забезпечення. Вказуючи на низку помилок, які в процесі інтеграції в ЄС допустила України, автор підкреслює необхідність реалізації низки заходів, здатних забезпечити їй отримання статусу асоційованого члена співтовариства [19, с. 11].
Зі вступом до ЄС, Польща отримала додаткові можливості не лише для впливу на східну політику співтовариства, а й для безпосередньої участі в її реалізації. «Серед провідних членів ЄС вперше з'явилася країна, яка чітко заявила про підтримку курсу України на членство в ЄС. Таким чином, істотно поліпшилися умови лобіювання українських інтересів і позицій безпосередньо в центрах прийняття рішень Європейського Союзу», - зазначав Ф. Медвідь [10, с. 35]. Як член ЄС, Польща здатна сприяти підписанню угод між Україною та ЄС, розвивати спільні проекти за участю України та країн ЄС на українсько-польському кордоні. Констатуючи важливу підтримуючу роль, яку у відношенні до України відіграє Польща, А. Пивоваров назвав її «послом європейського вибору» Української держави [20, с. 715].
Роль Польщі у розвитку відносин України з ЄС досліджено у дисертаційній праці В. Гевко [21]. Автор проаналізувала зусилля польської дипломатії, скеровані на поглиблення взаємовідносин сторін, з'ясувала вплив на них інтеграції Польщі до ЄС у 2004 р. Незважаючи на перспективи, що відкрилися перед Україною, внаслідок зміщення кордону співтовариства на Схід, автор вказує на небезпеку перетворення його у лінію поділу між Україною і розширеним ЄС. Щоб цього не сталося, Україна, звернувшись до відповідного досвіду Польщі, повинна забезпечити адаптацію правових і господарських умов до союзних стандартів.
У світлі проблеми, що досліджується, уваги заслуговують роботи С. Стоєцького. Із наближенням «великого розширення» ЄС, дослідник констатував активізацію прагнення Польщі до «будівництва мостів між ЄС і східними сусідами РП, участі у виробленні ЄС концепції східного виміру, східної політики ЄС в цілому» [22, с. 147]. Прикметно, що політика сприяння Україні в її відносинах з ЄС підтримувалася на рівні вищих органів державної влади Польщі і не викликала протиріч серед ідейно-політичних сил.
Безпосередньо, розгляду позиції Польщі щодо питання європейської інтеграції України
C. Стоєцький присвятив окремий розділ дисертації [23]. Дослідник відзначив зусилля, яких, аби не допустити негативного впливу на Україну інтеграції Польщі в ЄС, була змушена докладати офіційна Варшава. У ситуації, коли перспектива членства Української держави в співтоваристві залишається незрозумілою, її підтримка Польщею набула особливо важливого значення. Одночасно у Варшаві не приховували, що голос Польщі на користь України звучатиме тим очевидніше, чим міцнішою буде демократія і глибшими економічні реформи.
Певною мірою на відносинах України із ЄС позначилися події «помаранчевої революції». За активного посередництва Польщі в особі діючого Президента РП А. Квасневського керівництво ЄС пішло на зміну позиції щодо України. Свідченням відмови Брюсселя від «мовчазної позиції», на думку О. Брусиловської [15, с. 641-647], стало прибуття в Україну союзної делегації на чолі з Х. Соланою, її участь у врегулюванні конфлікту. Безсумнівним досягненням Польщі дослідниця називає ухвалення європарламентом 13 січня 2005 р. безпрецедентної для інститутів ЄС резолюції щодо України. У ній європарламентарі закликали Раду, комісію та держав-членів розглянути додаткові форми асоціації із Україною, надати їй чітку європейську перспективу. Крім того, європарламент зобов'язувався «допомагати і підтримувати Україну» в процесі трансформації, покликаної забезпечити їй повноправне членство у ЄС.
Констатуючи в 2004 р. зацікавлення до України з боку ЄС, дослідники, разом з тим, відзначають, що досягти реальних успіхів у відносинах із Брюсселем «помаранчевій команді» не вдалося. Зокрема, О. Брусиловська [15, с. 641-647], вказує на неясність пріоритетів нової влади,
В. Посельський [24] - на неспроможність глави держави сформулювати цілісну і довготермінову стратегію інтеграції України до ЄС, О. Яніна [25, с. 155-159] - на суперечності у таборі переможців.
Взаємовідносини із Польщею, яка у той час вже була членом ЄС і демонструвала виняткову активність у підтримці європейського курсу України, в такій ситуації стали виключно важливими для Української держави. Так, О. Брусиловська [15] вказує на підготовку польськими фахівцями більшої частини документів, яких для переговорів з Україною вимагала єврокомісія, а також відчутне збільшення заяв повноважних представників Польщі щодо підтримки розширення ЄС на Схід і вступу до нього України. Ю. Котляр [4, с. 120-126] звертає увагу на спроби Польщі шляхом активізації взаємин із державами-членами ЄС сприяти створенню політичних передумов для приєднання України до нього уже в найближчій перспективі. А. Кудряченко [26, с. 147-154] вельми показовим вважає утворення у 2009 р. в управлінні комітету європейської інтеграції Польщі спеціального підрозділу - відділу технічної допомоги Україні. Попри те, що у жодній із країн ЄС такого органу, який би займався проблемами країни немає, створений за ініціативою Польщі, без наполягань української сторони.