До безцінних творів мистецтва зі скіфських гробниць належать: золотий гребінь з кургану Солоха із зображенням битви скіфів, срібна чортомлицька амфора, на фризі якої зображені скіфи, що приборкують степових коней, електровий кубок із Куль-Оби з жанровими сценами скіфського побуту. До цієї чудової серії у 1969 р. було додано срібну чашу з Гайманової Могили, на якій високим рельєфом з позолотою зображені скіфи, і знайдену у 1971 р. у Товстій Могилі золоту пектораль (нагрудна прикраса) із зображенням сцен кочового побуту скіфів.
Різким контрастом з багатими похованнями царів і знаті є могили простих скіфів. Покладене в них майно переважно складається з основних видів зброї: лука, сагайдака зі стрілами, списа та меча. Тільки в окремих випадках у могилу ставили амфори з вином та грецькі чорнолакові канфари. У похованнях простих скіф'янок знаходять невеликий набір прикрас: намиста з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала та інші дрібні речі скіфського побуту.
У могилах знатних і простих скіфів інколи знаходять залишки візків, на яких померлих підвозили до могили.
опулярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Серед південно-руських пам'яток цього жанру найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Останнє належить перу літописця Нестора.
У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила Заточника.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.
З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангелія, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира — Остромирового Євангелія. Також поширювалися апокрифічні твори — твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.
Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Юдейської війни» Йосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.
Візантійский вплив на українську культуру був величезний, довговіковий, і він ще й сьогодні помічається в нас на кожному кроці в усій нашій культурі. Культура наша до прийняття Православної Віри була мала, була зовсім іншого напрямку, бо була — поганська. Впесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас.
Будівництво храмів, поштовх розвитку ремесл, особливо в архітектурі. Іконоопис, мозаїки, Фрески, ознайомлення з античними традиціями, Запровадження слов’янської писемності. Початок літописання. Розвиток городництва. Пом’якшилися звичаї. Зміцнення міжнародного становища Київської русі. Сприяло створенню єдиного народу Завершив формування єдиної держави. Зрівняли її з провідними європейськими державами.\
Маленький человек был почти без остатка включен в самодержавную государственную систему, он обязывался к послушанию не за страх, а за совесть, и притом от имени религии – «противящийся власти противится Божию установлению»; он, этот маленький человек, искренне преклонялся перед магическим ореолом власти; и все же вера сохраняла ему сознание, что он покорен власти не ради нее самой, не только из преклонения перед силой, но ради своего Бога, который будет судить держателей власти наряду с ним самим.
Что касается ближневосточного мира, то в его деспотиях к достоинству человеческого тела искони относились иначе, чем это допускало гражданское сознание греков. Даже приближенный персидского государя должен был простираться перед ним; в случае опалы этот приближенный мог быть посажен на кол.
У поетичному світі Шевченка опорними виступають архетипні образи, запозичені з фольклору, в цій-таки функції виступають вони і в стилі «Кобзаря». Це образи української природи й ширше – «своєї землі», «рідного краю» Безперечно, другою з основних складових, із яких формувався стиль Шевченка, є християнсько-біблійна частина, стиль біблійних пророків і псалмів. На спорідненість автора «Кобзаря» з християнською культурою і Біблією перший чітко вказав М. Драгоманов, заявивши, що «біблійцем» в основі зостався «Шевченко й до смерті», що в Біблії він шукав «духа народолюбного пророкування». Проте конче потрібно зафіксувати, що як один із стильових чинників Біблія об’являється в «Кобзарі» починаючи з «трьох літ», якими ознаменувався новий і вищий етап творчості його автора. В ранній поезії Шевченка присутність Біблії в означеній функції не вловлюється ані на рівні змістовнотематичному, ані на рівні поетики та стилю.
Концепти біблійного стилю виразно проявляються в певному сегменті творчості Шевченка, а саме в творах історіософського й сатирично-викривального характеру, яким притаманна специфічна онтологічна спорідненість з Біблією, зокрема надпобутовий рівень, розміщеність у вищих буттєвих сферах. Сюди належать численні поезії «Кобзаря», особливо 1843-1847 рр. і останнього періоду після заслання, і низка поем, такі як «Сон (комедія», «Єретик», «Великий льох (містерія)», «Кавказ», «Сон. Гори мої високії», «Неофіти» та ін. Промовистою особливістю цієї історіософської візії є постійна присутність Бога, очікування його втручання, що виправить історію, узгодить її зі «святою правдою», без якої поет не мислив людського існування. На цьому ґрунті виникає у Шевченка своєрідний драматичний діалог з Богом, сповнений напруги й експресії, що раз-у-раз переходить у палкі благання, розпачливі ламентації, невтримні докори й навіть погрози. В поезії Шевченка маємо також інші прояви впливу Біблії і біблійного стилю. Одначе широке звернення до неї в його поезії пояснюється не тільки цією любов’ю, а й тим, що вона слугувала поетові заь джерело і матеріал для ви будови високого стилю .
Говорячи про релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка, неможливо не згадати таких суто "біблійних" жанрів, як переспіви Давидових псалмів чи "Подражанія" старозавітним пророкам — Ієзекіїлю, Ісаї, Осії. Вони засвідчують глибоку релігійність поета та досконалу його обізнаність з біблійними текстами.
іра Шевченка йде від могутнього джерела любові. У вірші "Заповіт" нам постає зовсім інший Шевченко. Яка особливість Шевченкового "Заповіту"? Це висока розмова з народом на горі. Він промовляє перед Богом і заповідає народові: "Вставайте, кайдани порвіте" - і в суворому дусі псалмів "не знає Бога – у країні неволі не відчуває Бога". Але він полине "до самого Бога молитися" тоді, коли неволя впаде і його серце перестане битись. Оце справжнє, правдиве пояснення Шевченкового "Заповіту". Поверхнево у творах можливо лише помітити богохульство, але якщо проникнути вглиб, можемо помітити мотив самопожертви, а він існує і у Біблії (самопожертва Ісуса)
Тема жінки, матері — особлива для Т. Шевченка. Його ставлення до жінки, до матері найтісніше переплітається з релігійністю поета. Богородиця у поета — це завжди проста жінка, земна, стражденна і свята, а жінка, жінка-мати у нього завше трохи Богородиця. Згадаймо його земну, до болю земну Марію з однойменної поеми і Катерину чи Ганну наймичку з таких же однойменних поем. Усі ці Шевченкові героїні — жінки і святі одночасно. І в цьому велич духу поета — у вмінні бачити святе, священне у людині. 14.Протистояння правди та насилля у поемі Т. Шевченка «Неофіти»
Поемою «Неофіти» започатковано новий період творчості Т. Шевченка після заслання. У єднанні з російською революційною домократією поет гідно продовжував і розвивав революційні традиції першого покоління борців за свободу — декабристів і в один голос з Чернишевським — «к топору зовите Русь» закликав «добре вигострити сокиру» — організувати всенародне повстання, яке б змело кріпосницький лад і самодержавство[7].
Образна система поеми побудована на виразній антитезі: Нерон — “собака! людоїд! Деспот скажений!”, Алкід — святий мученик. З любов’ю, ніжно і зворушливо змальовує Шевченко цілком новий образ матері. Її трагедія полягає в тому, що син обрав шлях боротьби з кесарем, у якого вона спочатку вірила, наче в Бога, і який розпорядився кинути Алкіда в пазурі розлюченого леопарда. Мати втратила сина і віру в імператора, але знайшла в собі сили вижити і продовжити пророчу справу неофітів.
Імператор Нерон і події описані в поемі є алегорією на російського імператора, Російську імперію, засуджених за політичні переконання, засланих до Сибіру та страчених. 15.Образ Яна Гуса у поемі Т. Шевченка «Єретик»
Бунтівник по натурі, Тарас Григорович Шевченко цікавився постатями таких же бунтівників, людей, які, зневаживши власний комфорт і безпеку, виступали проти системи. Саме цим, як мені здається, і приваблювала поета постать Яна Гуса — чеського реформатора, який підняв голос проти свавілля католицької церкви.
Як відомо, Ян Гус — це реальна історична особа, що відіграла челику роль в історії Чехії. Він був священиком, одним з тих, проти кого повстав, на кого підняв руку. І це ж якими були безчинства церковників, щоб не витримала навіть людина, яка належала до тієї ж соціальної групи!
Саме такі думки не дають спокою чеському богослову. Він, як ніхто інший, знав, якою насправді повинна бути церква, на що заслуговує народ. Його мучить совість за діяння так званих колег, бо Гус, перш за все, патріот, чех, а вже потім священик.
Ян — кристально чесна і відверта людина, він не має сили терпли, замовчувати чужі гріхи. І звучать сміливі промови, метою яких було не тільки викрити жахливі діяння продажної католицької церкви, але й збудити народ, примусити людей замислитися над своїм теперішнім станом:
Щира, всепоглинаюча любов до свого народу керує цією людиною, і любов ця настільки велика, що Гус забуває про ... безпеку, про життя, стає жертвою своєї любові та відданості пастві.
Героя не лякає суд. Я вважаю, що вже виголошуючи свої викривальні промови, він знав про неминуче покарання. Гус готовий до розплати, на суді виявляє себе сміливою і стійкою людиною, це підкреслює і його поведінка:
Дійсно велику силу має чисте сумління, впевненість у своїй правоті та непохитна воля — навіть закутий у кайдани герой вселяв жах у душі своїх мучителів («Затрусились, побіліли, мовчки озирали мученика»).
Ян Гус загинув страшною смертю, поглинув вогонь його тіло, а попіл розвіяв вітер, та іскра, запалена у думках співвітчизників, не згасла: