1. Склад і структура біблійного канону Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і Новий Заповіт.
Старий Заповіт (іврито-арамейські писання) — 39 книг (у т. зв. Олександрійському описку — каноні — грецького перекладу Септуагінта з ІІІ — II ст. до н. е.) і
Новий Заповіт (писання на «койне», загальногрецькій мові елліністичного періоду) — 27 книг, написаних апостолами про життя й вчення Ісуса Христа та поширенням раннього християнства впродовж другої половини I ст.
у Старому Заповіті розповідається про створення світу, гріхопадіння і союз Бога із народом Ізраїля; Налічує 50 книг у Новому Заповіті — про спасіннялюдства від гріха через викуплення його Ісусом Христом своєю смертю та новий союз з Богом.Налічує 27
Окрім канонічних книг, існують і неканонічні книги (навколо-канонічні), апокриф
Старий Заповіт або Старий Завіт — перша частина Біблії, що по обсягу становить близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт нараховує 50 книг у православних, 45 у католиків, та 39 у протестантів, написаних переважно староєврейською мовою.
У них розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповітпростежується обіцянка Бога відновити посередництвом Месії (спасителя) зруйновані гріхом відносини із Богом. Головна ідея Старого Завіту — договір Бога Ягве з обраним єврейським народом. Умови договору зводяться до двох основних положень:
«Я — Бог Ягве: нехай не буде для тебе інших богів, окрім мене»;
«Не рідніться з іншими (язичницькими) народами».
Структура Старого Завіту складається з чотирьох головних груп:
П'ятикнижжя Мойсеєве
Історичні книги
Навчальні (поетичні) книги
Пророчі книги
Новий Заповіт — друга частина Біблії, що містить у собі 27 книг. У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх від успадкованого ними від першого чоловіка Адама та його дружини Єви гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті). Будучи на землі і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі.
Окрім самого Євангелія в Новому Заповіті є й інші книги, де розповідається і стає відомо про виникнення та існування перших общин християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають то́му, що́ саме необхідно для спасіння, а також надають поради для повсякденного життя.
Остання книга Нового Заповіту — Об'явлення — символічною мовою розповідає: про другий прихід Христа на землю як Царя Божого Небесного Царства; про кару для тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто, збудоване Богом; про знищення розпусниці, названої «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, що провокується Божим ворогом — Дияволом
1. 4 Євангелія 2. Книга Історична 3. Послання Апостола Павла 4.Соборні Послання 5.Книга Пророцька
Переклад Біблії являє собою одне з найбільш значущих явищ становлення і розвитку людської цивілізації. Діяльність по перекладу текстів Священного Писання відображає процес поширення християнства по всіх континентах.
Септуагинти( собрание переводов Ветхого Завета на древнегреческий язык, выполненных в III—I веках до н. э. в Александрии.) в історії європейської цивілізації виявилася вельми серйозною.
По-перше, як справедливо вважає Ван Оф, Септуагинта оказаласьпервим (можливо, одним з перших) перекладом староєврейського тексту на європейську мову. По-друге, якщо вірити легенді, цьому билаперваяиз зафіксованих історією спроб колективного перекладу. По-третє, Септуагинта, що реально існував текст Ветхого Заповіту на грецькій мові, сталапервимпосредническим джерелом, нерідко основним, як для подальших переказів цього твору на самі різні мови Європи, так і для їх порівняльного вивчення. . Септуагинта сыграла важную роль в истории Христианской церкви, став, по существу, каноном Ветхого Завета на греческом языке, с которого впоследствии были сделаны переводы на другие языки, в том числе первый перевод на церковнославянский.
Вульга́та — латинський переклад Біблії з IV століття, здійснений переважно святим Ієронімом зі Стридону, який замінив різні варіанти латинських перекладів Біблії (Vetus Latina), які існували до того часу. Зроблений Ієронімом переклад Біблії став нормативним латинським текстом, який отримав назву Вульгата.Тридентський собор (1546) затвердив текст Біблії Ієроніма — і Вульгата увійшла у загальний вжиток на Заході як офіційний переклад, обов'язковий для Римо-Католицької Церкви. Протягом століть Вульгата служила джерелом усіх перекладів Біблії західноєвропейськими мовами.
Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283–247 до Різдва Христового) 72 єврейськими мудрецями, тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий Заповіт був написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську мову (382–405) Святим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецької власне — «книги» і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III — початку IV століть.
Біблія вносить у свідомість людини Середньовіччя ідею універсальної творчої сили Слова. Син Божий, Друга Особа Пресвятої Тройці постає в образі Слова (Логоса), через яке створений світ: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього» (Ін. 1:1-3).
Біблія стає центральним елементом ціннісної ієрархії системи текстів, формує цю ієрархію, підпорядковує її собі. Позиціонування будь-якого іншого тексту здійснюється через пошук його біблійної перспективи, стосунків цього тексту й Біблії. При цьому вивчення й взагалі читання Біблії відкрите лише для окремих осіб. Книга сприймається як закрите для більшости джерело знань. Знайомство з ним пересічного християнина відбувається опосередковано, через проповідь, богослужбові тексти, молитви.
Найпоширенішою формою використання Біблії в літературному побуті було її пряме цитування, яке знаменувало вичерпний і переконливий арґумент у доведенні істити. Саме при цитуванні Біблії виробляється система посилань. Богословські дискусії найчастіше виглядали як змагання за найбільш переконливе й коректне використання цитат із Святого Письма.
На характер інтерпретації сюжету в середньовічній культурі великий вплив справляє біблійна модель притчі, де алегоричний зміст виростає на взаємодії відносно простої побутової колізії із прихованим повчальним сенсом.
Система жанрів середньовічного письменства значною мірою мотивується біблійним досвідом. Звідси береться форма послань (апостольські послання), збірок афоризмів (Книга Премудрости Соломонової), до певної міри, - літописів (історичні книги). На жаль, при перекладанні старозавітньої поезії згубився первісний ритм, який годі відчути вже навіть у грецькому, а тим більше в церковнослов’янському тексті Псалтиря. І тим не менше, поетика псалмів найбільшою мірою позначається на книжній поезії середніх віків – зазвичай неримованій, побудованій на засаді синтаксичного паралелізму, подібній до віршу дум, та, часом, анафоричної рими.
До України Святе Письмо прийшло у X столітті у так зв. церковно-слов'янській мові, але то не була вся Біблія, а тільки Новий Заповіт, а з нього Євангелія та окремі твори Старого Заповіту (головно Псалтиря).
Першою друкованою книгою зі Святого Письма був у нас Апостол, видання Івана Федорова (Львів, 1574 р.), а першим виданням всього Святого Письма була Острозька Біблія 1581 року.
Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснив Пантелеймон Куліш. Свою працю він розпочав у 1860-х роках. 1869 року анонімно видав у Львові коштом і заходом журналу «Правда» «Святе Письмо, перва частина Бібліи, пять книг Мусієвих». «Дві Мусієві пісні» (Львів, 1868), «Йов» (Львів, 1869) і «Псалтирь або книга хвали Божої, переспів український» (Львів, 1871). 1883 року у Коломиї надрукував «Товитові Словеса».[7] До нього 1869 р. приєднався Іван Пулюй (У 1881 Наукове товариство імені Шевченкаопублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала. Загадкова листопадова пожежа 1885 р. на Кулішевому хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь) стала трагічною сторінкою в історії української Біблії, під час пожежі згорів рукопис перекладу Старого Заповіту. Перекладачі знову починають працювати над перекладом Старого Заповіту від самого початку. Завершив переклад уже після смерті П.Куліша І.Пулюй разом з Іваном Нечуй-Левицьким. Лише 1903 року Британське та закордонне біблійне товариство видало першу повну українську Біблію («Святе письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі П.Куліша, І.Пулюя та І.Нечуя-Левицького.
Кулішевий переклад Святого Письма був першим, але не останнім. Історичні події (Перша світова війна, падіння монархії, революції) створили реальні передумови нового піднесення національно-визвольного руху в Україні, що надало українцямможливість не тільки спробувати відновити свою незалежність, але й скористатися нагодою, щоби вільно спілкуватися, мислити і творити рідною мовою. Вже через неповних двадцять років після виходу в світ першої української Біблії професор Іван Огієнко, міністр освіти і віросповідань молодої Української Народної Республіки, розпочав другий переклад. Безпосередня робота над перекладом тривала з 1917 по 1940 рік.
Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду (1936) про видання книги.
Третій повний переклад Біблії українською мовою називають «римським», оскільки перекладач Іван Хоменко Організація перекладу, підготовка тексту і видання здійснювалися під егідою і безпосереднім контролем духовного керівництва Української Греко-Католицької Церкви, яке перебувало в той час на еміграції в Італії. Цей переклад побачив світ невдовзі після перекладу Огієнка, в 1963 р. у видавництві Отців Василіян у Римі.
Переклад Хоменка спирався на так звані масоретські («традиціоналістські») тексти. Це тексти масоретів — єврейських переписувачів Старого Завіту, повністю переписали весь Старий Завіт. Масоретські тексти вельми спростили переклад і зробили його вірогіднішим.
Що стосується Нового Заповіту, то тут Іван Хоменко користувався так званими критичними текстами, реконструйованими на основі зіставлень з існуючими найдавнішими Євангеліями та іншими книгами Нового Завіту. За основу він взяв критичний текст Нового Завіту, який вшосте видав Папський Біблійний Інститут. Все це забезпечувало високий рівень точності перекладу.
Переклад з церковнослов'янської. В 1975 році до Рафаїла Турконяка з проханням виготовити переклад Старого і Нового Завітів зі слов'янського тексту, т. зв., Єлизаветинської Біблії звернувся Йосип (Сліпий). Але, в силу певних причин, о. Рафаїл обрав для перекладу давнішу церковнослов'янську Острозьку Біблію. Робота над ним тривала понад 30 років. Переклад Острозької Бібліїпобачив світ у 2006 році, за що в 2007 році Рафаїл Турконяк був удостоєний присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка[9].
Лише 21 червня 2011 року в столиці України відбулася презентація нового перекладу Біблії українською мовою з давньогрецької.(Рафаїл) Таким чином, робота на новим перекладом Біблії українською мовою тривала близько 20 років[10].
Кочовий спосіб життя , військова організація суспільства позначалися на всіх сторонах життя та ідеології скіфів. Зброя була обов'язковою належністю кожного чоловіка, а іноді й жінок. Незмінним супутником кочовика з дитинства служив верховий кінь. Екіпіровка скіфських воїнів була складною, різноманітною й залежала віл їхнього майнового стану, соціального рангу й віку.
У скіфів найбільше цінувалися воїнська доблесть, хоробрість і мужність у бою, відданість своєму народу і друзям. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі і почесний келих вина. Дружба у скіфів скріплювалась особливим звичаєм побратимства. Суть його полягала в тому, що в посудину з вином і кров'ю тих, хто давав клятву, занурювалася зброя — меч, стріли, сокири і дротик, після чого обидва побратими одночасно пили цей напій. Скріплена у такий спосіб дружба вважалась міцнішою навіть від родинних зв'язків.
виникнення культу бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. З цим культом пов'язане існування у скіфів ряду жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів (вони пили кров першого вбитого ними ворога, знімали скальпи з ворогів тощо).
Уявлення про безсмертя душі й існування потойбічного світу, поширене у скіфів, як і в багатьох стародавніх народів, породило складний поховальний ритуал, добре відомий за численними розкопками скіфських курганів.
Тіло померлого бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм строк прощання — протягом 40 днів. Небіжчика, одягнутого в розкішне вбрання, клали на візок і протягом цього строку возили по численних (в умовах родоплемінної структури) родичах покійного, де йому віддавали належну шану і виявляли скорботу. Особливою пишністю відзначався похорон скіфських царів. У цьому випадку жалобний кортеж був особливо багатолюдний. Прах царя возили по всіх підвладних йому племенах, які приєднувалися до поховальної процесії. На знак скорботи скіфи обрізали волосся, дряпали обличчя, заподіювали собі каліцтво.
Поховання здійснювались у великих і глибоких ямах зі збудованими в них дерев'яними склепами. Поруч з померлим клали його зброю, парадний одяг, спорядження верхових коней, посуд з напутньою їжею, зокрема ставили дерев'яне блюдо з м'ясом, амфори з вином.
Поховання воїна часто супроводжувалося жертвоприношенням молодшої дружини або наложниці. Нерідко разом з померлим клали вбитих рабів, залежне становище яких підкреслювалося розміщенням їх у ногах володаря, як правило, в скорченому положенні, без речей.
У могили вищої скіфської знаті й царів клали багато зброї, коштовних прикрас, особистого вбрання. Зверху могилу накривали дерев'яним накатом і насипали курган, намагаючись зробити його якомога вищим..
Розкіш та багатство поховання, розміри гробниці й висота кургану перебували у прямій залежності від майнового і соціального стану померлого. Через рік після поховання царя на його могилі справляли новий обряд кривавої тризни. В жертву померлому приносили п'ятдесят юних воїнів, тіла яких розміщували у позі вершників на вбитих конях навколо кургану.
У IV ст. до н. е. поховальний ритуал степових скіфів дещо змінився. Вони відмовилися від звичаю ховати на спеціально визначеній території і почали споруджувати кургани в місцях свого постійного проживання, в степу.
Змінилася конструкція гробниць. Замість простих ґрунтових ям скіфи почали споруджувати підземні приміщення — катакомби, що складалися з глибокої (до 12 м) вхідної ями й бокової поховальної камери, вхід до якої закривали камінням або дерев'яною заслінкою. Підземна частина гробниць могла мати протяжність до 10 м і більше. У великих курганах насип обкладали дерном, а його основу — камінням.
Скіфські кургани IV ст. до н. е. дедалі частіше виступали як сімейні усипальниці, де у послідовному порядку ховали главу дому, одну з його дружин, дітей і т. д. Збільшення кількості жіночих та дитячих поховань свідчить про зростаючу роль сім'ї в системі родової структури скіфського суспільства.
У цих та інших курганах знатних скіфів знайдено розкішне вбрання — золоті діадеми, шийні обручі (гривні), намисто, браслети, розсипи сотень, а то й тисяч золотих бляшок, якими були розшиті покривала і парадний одяг; оздоблену золотом зброю і спорядження верхових коней; різне начиння: бронзовий і дерев'яний посуд, великі бронзові казани для приготування їжі, амфори, а також чаші з срібла, золота, електри, які високо цінувалися скіфами й служили своєрідним мірилом багатства та знатності померлого. Золоті прикраси, вбрання, оздоблення зброї, збруї, коштовний посуд у ряді випадків є прекрасними творами мистецтва, виконаними грецькими майстрами античних колоній.