Наукове вирішення питань форми права теоретично і практично важливо. Воно допомагає вірно осмислити ті правові процеси і явища, які відбуваються в суспільстві і державі, зрозуміти закономірності розвитку, які їм притаманні. Вирішення цих питань слугує справі вдосконалення законодавства, підвищення соціальної ефективності правових норм, зміцненню законності і правопорядку.
Дослідження форми (джерел) права визначається, змінами міжнародного правопорядку, світовими глобалізаційними процесами, що вимагають творчого розвитку концепції панування та верховенства права та закону, визнання множинності джерел права, утвердження загальносоціальних цінностей, оновлення усталеного погляду на джерела права, їх розгляду як системнопов’язаних елементів. Проведення такого дослідження надасть можливість покращити понятійно-категорійний апарат теорії права, поглибити зміст теорії джерел права, що забезпечить збагаченню методологічної функції теорії права щодо галузевих юридичних наук.
«Джерело права» - поняття існує багато століть, його тлумачать, обґрунтовують, удосконалюють , аналізують і застосовують правознавці всіх країн. Якщо виходити з їх загальнопоширеного значення терміна «джерело», то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою, перш за все, є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.
За для регулювання суспільних відносин, закріплюються загальнообов’язкові правила поведінки державою та іншими уповноваженими суб’єктами для фіксування загальнообов’язкових правил поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою, а також іншими уповноваженими суб’єктами.
Регулятори суспільних відносин формуються та надають їм загальнообов’язковості створює необхідність їх фіксації та закріплення з метою їх застосування та реалізації, а також ознайомлення та вивчення таких правових норм. Форма зовнішнього виразу правових норм або джерела права, які досить часто ототожнюються, не лише вказують, де зафіксовані, закріплені такі правові норми, але мають набагато важливіше значення.
Форма та зміст, у філософії існують і розглядаються у певному взаємозв’язку. Зміст є визначальною стороною цілого, представляє єдність усіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, протиріч і тенденцій, а форма є способом існування і вираження змісту. А тому від форми права залежить зміст, наповнення всієї галузі права. Галузь адміністративного права має свої специфічні джерела зі всіма їх властивостями та особливостями. Варто розглянути загальнотеоретичні та методологічні підходи до визначення джерел та форм права в теорії права та філософії права.
Поряд з цим, джерелом права слід визнати також форму висловлювання державної волі, форму, в якій міститься правове рішення держави. За допомогою форми право набуває свої невід’ємні риси і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.д. Це поняття джерела має значення ємності, в яку укладені юридичні норми [30].
Дискусія щодо розмежування таких категорій, як «джерело права» і «форма права», існує вже досить тривалий час. Вони є одними з найважливіших базових понять юридичної науки та використовуються всіма галузевими юридичними науками. «Більше того, терміни «джерело права» та «форма права», їх розуміння, співвідношення, взаємозв’язок та взаємовплив є основою теорії джерел права як окремого напряму наукового пізнання в межах теорії держави і права» [31, c. 178–179].
У філософії «форма» розглядається у діалектичному взаємозв’язку зі змістом. Так, у Філософському енциклопедичному словнику вказано, що «зміст і форма, філософські категорії, у взаємозв’язку яких зміст є визначальною стороною цілого, представляє єдність усіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, протиріч і тенденцій, а форма є способом існування і вираження змісту». Термін «форм» використовується також для позначення внутрішньої організації змісту і пов’язаний із поняттям структури» [32, c. 621].
З вищезазначеного, можна сказати, що форма є способом внутрішнього і зовнішнього виразу організації змісту.
Термін «форма права» не слід ототожнювати із «правовою формою», під якою деякі дослідники розуміють правову дійсність [33, c. 181]. Ці терміни співвідносяться як загальне (правова форма) і часткове (форма права) [34, c. 48].
С.В. Бошно виділяє наступні види співвідношень термінів «джерело права» і «форма права»:
1. ототожнення форми і джерела:
а) повне ототожнення;
б) приведення у відповідність між собою з метою заміни одного терміна іншим;
2) розмежування понять у різних комбінаціях:
а) один із смислів поняття «джерело» співпадає з формою;
б) одне із значень форми співпадає із джерелом права;
3) повне розмежовування понять, за якого вони не співпадають за наявності інших допоміжних термінів, що дозволяє провести співвідношення форми і змісту. На нашу думку, доцільно виділяти чотири основні комбінації теоретичних уявлень щодо порівняння джерел права і форм права:
1) перша комбінація передбачає повну тотожність та співпадання цих категорій;
2) у другому випадку джерело права буде ширшим поняттям, ніж форма права;
3) третій варіант передбачає, що форма права, навпаки, буде ширшою за змістом, ніж джерело;
4) остання позиція передбачає, що ці терміни взагалі не співпадають і не перебувають у жодному співвідношенні. Згідно з першим підходом форма права повністю ототожнюється із джерелом права. Досить часто один із цих термінів вказується в дужках для позначення такої тотожності. Наприклад, М. Й. Байтин зазначає: «Під формою (джерелом) права розуміються певні способи (прийоми, засоби) вираження державної волі суспільства [33, c. 178]. Таку ж позицію знаходимо в працях М. М. Коркунова, С. Ф. Кечек’яна, В. М. Хвостова, Л. А. Луць, О. Ф. Скакун та інших дослідників. В. М. Хвостов робить висновок, що терміни «форма права» та «джерело права» – нерозривні, тому їх необхідно вживати в однаковому значенні – зовнішньої форми вираження права, що санкціонована державою [35, c. 85]. С. Л. Зівс зазначає, що джерело права – це зовнішня форма об’єктивації правової норми [36, c. 9].
Проблема різних підходів до співвідношення форми права і джерела права виникає через різне трактування цих понять. Якщо джерела права розглядати як фактори, які сприяють формуванню права, то вони не можуть бути формою зовнішнього вираження правових норм і досить часто є позаправовими регуляторами. Переважна більшість досліджень говорить про те, що здійснюються в межах конкретної галузі права, ці питання не ставляться на перше місце. Загалом форма права і джерело права ототожнюються і розглядаються в основному у формально-юридичному значенні. Часто підкреслюється, що під джерелом права мається на увазі саме зовнішня форма права. Однак це питання, насамперед, теоретичного характеру, в практичній же площині використовується переважно термін «джерело права». Наприклад, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Виходить, що дана проблема є актуальною для філософії та теорії права, для певного розмежування та виявлення їх особливостей та відмінностей.
Більшість галузевих наук розглядають ці проблеми з точки зору юридичного позитивізму, де дані категорії в переважній більшості співпадають, а джерела права розглядаються у формально-юридичному значенні. Натомість з точки зору природного права в поняття «джерело права» можемо вкладати більш широкий зміст, розуміти навіть позаюридичні фактори, які сприяють утворенню права.
Неоднозначним є підхід до розуміння поняття «джерело права» в інших країнах романо-германської правової системи. Як зазначається, юристи в континентальній правовій сім’ї під джерелом права розуміють і матеріальні умови життя суспільства, і спосіб вираження державної волі у вигляді загальнообов’язкових правил поведінки, і матеріали, за допомогою яких ми пізнаємо право, і вклад внутрішнього і іноземного права у створення якої-небудь правової системи [37, c. 16].
Слід зазначити, що в нормах позитивного права закріплюються певні правила поведінки, які створюють певний механізм охорони та захисту відповідних суспільних відносин, а їх реалізація забезпечуватиметься засобами державного захисту і примусу. Відтак з метою належного забезпечення діяльності суб’єктів владних повноважень, які виникають із владних управлінських функцій, необхідна чітка регламентація нормами позитивного адміністративного права. Це, у свою чергу, має на меті встановити чіткі межі діяльності публічної адміністрації, унеможливлює зловживання з її боку та звужує межі адміністративного розсуду.
Отже, можна зробити висновок даної курсової роботи. Метою цієї роботи є формування теоретичних знань щодо поняття, сутності правоутворення, а також вироблення на цій основі пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в досліджуваній сфері і практики його застосування.
Правотворчість в Україні, як процес творення норм права, є досить важливим і складним явищем, яке потребує певного переосмислення та вироблення ефективних, науково обґрунтованих шляхів удосконалення.
Правоутворення – це досить об’ємна тема, і на перший погляд досить багато питань правоутворення уже вирішені та закриті. У юридичній науці спостерігаються тенденції розробити, спроби та з’ясовувались і пояснювалися механізми виникнення, формування та розвитку права, але весь час розгадається певна сторона цього явища, упускаючи важливі речі правоутворення.
Слід сказати, що на сьогоднішній день у научній юридичній літературі відчувається дефіцит наукових досліджень сутності, змісту й значення правотворчої діяльності та правоутворення зокрема. Правотворчість на сам перед є об’єктивним розвитком суспільних відносин, які спрямовані на їх врегулювання. Мета, зміст та результати правотворчої діяльності обумовлюються певного роду факторами, що існують в різних сферах суспільства, а саме в рівні розвитку державно-правових інститутів, правової культури населення, а також форми державного устрою.
Правоутворення – це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права. Через призму правоутворення з’ясовуються найхарактерніші ознаки та властивості права, висвітлюються різні аспекти його вияву в соціальному середовищі.
Зауважемо, що правозакріплення і правотворчості є важливим елементом підвищення ролі законодавства, зміцнення режиму законності.
Правова система України базується на спрямованості правового регулювання загально визначеними нормами та принципами права, формування цілісної системи під впливом міжнародних правових стандартів, урізноманітненість зовнішніх форм (джерел) права, це все потребує певного наукового аналізу.
Інтегрований досвід проведених аналізів наукових та історичних проблем правотворення зазначає, що вже з початкових етапів розвитку наукового знання про право відсутня єдність у розумінні не тільки того, як визначати категорію правотворення, але, головним чином, немає і загального підходу до проблеми утримання (обсягу) даного поняття. Немає однозначної думки про те, які процеси охоплюються в цьому випадку: об’єктивні чи суб’єктивні, «природно-соціальні» чи ті, які здійснюються шляхом свідомого (планомірно-раціонального) офіційної нормотворчості.
Форма та зміст, у філософії існують і розглядаються у певному взаємозв’язку. Зміст є визначальною стороною цілого, представляє єдність усіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, протиріч і тенденцій, а форма є способом існування і вираження змісту. А тому від форми права залежить зміст, наповнення всієї галузі права. Галузь адміністративного права має свої специфічні джерела зі всіма їх властивостями та особливостями. Варто розглянути загальнотеоретичні та методологічні підходи до визначення джерел та форм права в теорії права та філософії права.
Слід сказати, що до сьогоднішнього дня немає поняття «джерело права».
Проблема різних підходів до співвідношення форми права і джерела права виникає через різне трактування цих понять. Якщо джерела права розглядати як фактори, які сприяють формуванню права, то вони не можуть бути формою зовнішнього вираження правових норм і досить часто є позаправовими регуляторами. Переважна більшість досліджень говорить про те, що здійснюються в межах конкретної галузі права, ці питання не ставляться на перше місце. Загалом форма права і джерело права ототожнюються і розглядаються в основному у формально-юридичному значенні. Часто підкреслюється, що під джерелом права мається на увазі саме зовнішня форма права. Однак це питання, насамперед, теоретичного характеру, в практичній же площині використовується переважно термін «джерело права». Наприклад, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Слід зазначити, що в нормах позитивного права закріплюються певні правила поведінки, які створюють певний механізм охорони та захисту відповідних суспільних відносин, а їх реалізація забезпечуватиметься засобами державного захисту і примусу. Відтак з метою належного забезпечення діяльності суб’єктів владних повноважень, які виникають із владних управлінських функцій, необхідна чітка регламентація нормами позитивного адміністративного права. Це, у свою чергу, має на меті встановити чіткі межі діяльності публічної адміністрації, унеможливлює зловживання з її боку та звужує межі адміністративного розсуду.
Треба зазначити, що зміст і форма права не є результатом довільного конструювання законодавця. Їх першопричини закладені в системі суспільних відносин, що виключають однозначність джерела і зумовлюють різноманіття форм зовнішнього вираження права [38, 375]. У них наочно проявляються історичні особливості тих чи інших суспільних систем, різноманітність форм державного втручання в суспільне життя, а також популярність наукових шкіл, які обґрунтовують специфіку цього втручання. Під змістом права слід розуміти його сюжет, тобто сукупність приписів нормативного характеру різного рівня спільності в їх зв’язках. Цей аспект змісту права вельми актуалізує проблему мови юридичних законів, які повинні відповідати вимогам на точність, доступність і кратність. Змістом права можна опанувати тільки через засвоєння його сюжету, що знову-таки чимало залежить від того, якою мовою право викладається. Мова закону може бути доступною, малодоступною і абсолютно недоступною для тих, на кого цей закон поширюється [39, 201].
Таким чином, діалектичний взаємозв’язок системи джерел і форм зовнішнього вираження права визначає специфіку конкретних правових систем. В одних державах переважне поширення набули правові акти парламентів, в других – делеговане законодавство органів управління, в третіх – прецеденти і судові рішення, в четвертих – релігійні норми (Коран, Сунна, Іджма) і т.д. [38, 377].
Перш ніж визначити поняття «форми права», необхідно звернутись до філософської категорії форми, враховуючи діалектичний зв’язок змісту і форми. «Форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є форма змісту». Висловлюючи цей момент єдності, форма і зміст, разом з тім, виступають як відображення різних сторін дійсності. Категорія змісту відповідає на питання: що саме укладено в явищі на даному етапі розвитку, які основні моменти характеризують явище або предмет [38, 200].
Б. М. Мездрін про це пише: «Право володіє своїм особливим змістом, яке не тотожне змісту розкритих їм реальностей громадського життя. В цьому змісті суспільне життя постає перед нами не в безпосередньому бутті, а в опосередкованому, творчо перетвореному вигляді» [40, 20].
Якщо з цих позицій підійти до питання про форму права, то, по-перше, під формою права, умовно званою внутрішньою формою, можна розуміти внутрішню організацію права, що породжується, в кінцевому рахунку, відображенням у вольовому змісті права економічного ладу суспільства на даному етапі його розвитку. Це система права, тобто внутрішня структура, яка виражає внутрішню узгодженість і єдність складових її юридичних норм і, разом з тим, об’єктивно необхідний поділ їх на галузі і інститути відповідно до особливостей регульованих цими нормами суспільних відносин. Під формою права, умовно званою зовнішньою формою, слід розуміти прийняті в даному суспільстві форми вираження нормативної державної волі народу [41, 24].
Форма права показує, яким чином держава створює, фіксує ту чи іншу норму права і в якому вигляді ця норма доводиться до свідомості членів суспільства [42, 149].
Вона покликана, по-перше, висловити нормативно закріплену волю громадян і, в кінцевому рахунку повинна бути обумовлена існуючим соціально-економічним базисом; по-друге, закріпити і забезпечити політичну владу народу, служити його інтересам; по-третє, затвердити пріоритетне значення найбільш демократичних форм, якими є закони, по-четверте, бути вираженням демократичної процедури підготовки та проходження нормативних актів у законодавчому органі [43, 115]. Таким чином, використання в науці і літературі поняття форми права теоретично виправдано і практично корисно. Тому слід визнати закономірним, що, кажучи про форми вираження права, багато авторів все частіше застосовують термін не «джерела права», а вираження «форми права», «зовнішні форми права», «нормативні акти», «законодавство».