Міністерство освіти і науки України
ПВНЗ «Міжнародний науково-технічний університет імені академіка Юрія Бугая»
Факультет «Право»
На тему:
« Правоутворення та форми (джерела) права»
Виконав:
Студент 2-го курсу
Групи: ПК-81
Ребік Олексій Володимирович
Перевірив:
Старший викладач:
Ємець Г. І.
Київ-2019
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………….…………3
Розділ 1. Поняття та генезис правоутворення 1.1. Сутність правоутворення ………………………………………………………5 1.2. Етапи процесу правоутворення ………………………………………………..9 Розділ 2. Сутність джерел (форм) права 2.1. Суть поняття джерела права ………………………………………………….12 2.2. Співвідношення понять джерела і форми права ……………………………17
Висновки……………………………………………………………………………21
Список використаної літератури…………………………………………………..24
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. З появою перших людських об’єднань, які згодом перетворились на племена, а в подальшому на держави, з’явились і перші норми права. Спочатку вони були примітивні, охоплювали вузьке коло суспільних відносин і лише серед одного плем’я. Але згодом вони ставали все міцніше, з часом кодифікувалися і набували загальнодержавного характеру.
На сьогоднішній день спостерігаємо тенденцію швидкого розвитку економічних, політичних і соціальних процесів визначають необхідність пошуку якісно інших підходів до багатьох невирішених та нових проблем у правотворенні й державотворенні сучасної України.
Теоретичну основу дослідження становлять науково-теоретичні доробки таких вчених, як: С. С. Алексєєв, Л. І. Антонова, В. М. Баранов, С. Н. Братусь, О. А. Гаврилов, В. М. Горшеньов, Т. О. Дідич, Б. В. Дрейшев, С. Л. Зівс, А.М. Миронов, В.С. Нерсесянц, С.В. Плавич, П.М. Рабінович, М.О. Теплюк, О.І. Ющик, І.Б. Новицький, М.Ю. Чижов, О.П. Шебанов, Г.Ф. Шершеневич та ін.
Незважаючи на таку велику увагу з боку представників різних галузей юридичної науки, варто зазначити, що на даний момент відсутнє комплексне дослідження теоретико-правового характеру, присвячене проблемі правоутворення, яке б висвітлювало як питання правотворчості, формування права, так і питання правогенезу.
На нашу думку, то влада повинна зосереджувати свою увагу саме на думках та пропозиціях більшості населення держави, прислухуватись до тих, може і не значних на їх погляд актуальних проблем суспільства, а не навпаки обмежувати участь народу в політичних проблемах.
Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботи є формування теоретичних знань щодо поняття, сутності правоутворення.
Зазначена мета зумовлює постановку та вирішення таких завдань:
сутність правоутворення;
етапи процесу правоутворення;
суть поняття джерела права ;
співвідношення понять джерела і форми права.
Предметом дослідження є процеси розвитку правоутворення та (форми) джерела права.
Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, які формуються у сфері правоутворення та (форми) джерела права.
Методи дослідження. В процесі написання даної роботи застосовувались наступні методи:
порівняльно-правовий дав змогу порівняти особливості правоутворення на різних етапах його розвитку;
історичний дозволив опрацювати еволюцію розвитку правоутворення та (форми) джерела права;
теоретичним підґрунтям для дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених, присвячені питанням правоутворення та (форми) джерела права.
Курсова робота складається із вступу, двох розділів: перший включає в себе два підрозділи, другий – два підрозділи, а також із висновків. Загальний обсяг роботи __ сторінок, список використаних джерел нараховує __ найменувань.
Через швидкий розвиток економічної, політичної і соціальної сфери
визначають необхідність пошуку інших підходів до великої кількості невирішених та нових проблем у правотворенні й державотворенні сучасної України. Більшість вітчизняних учених зауважує, що теоретичні напрацювання та концептуальні положення юридичної науки, які напрацьовувались протягом століть, потребують більш сучасного погляду, переосмислення застарілих, , понять, принципів як з методологічної, так і з точки зору необхідності, розумності та доцільності, з урахуванням взаємопроникнення, взаємозалежності і взаємодії науки та практики.
Державно-правовий розвиток потребує від публічно-владного інституту оновлення та удосконалення законодавчої бази, а також активізації наукових досліджень актуальної проблематики щодо формування права, а також правоутворення, правотворчості та інститут права, а саме реалізації права.
Розвиток і вдосконалення законодавства держави пов’язані із явищем правоутворення, що є складним соціальним інститутом утворення права, його формалізації як системи загальнообов’язкових правових норм, що знаходять свій прояв у правовій свідомості та правовій культурі як усього населення, так і окремих громадян.
Багато питань щодо правоутворення вже вирішені. Аналізуючи юридичну літературу, спостерігається аналіз вчених щодо з’ясування і пояснення механізму, формуванню і розвитку права, але кожного разу це питання не було удосконалене та вирішене, так як розглядалось завжди з одного або іншого боку. Нерідко залишалися поза увагою інші, не менш важливі моменти. Цим і визначається необхідність комплексного підходу, завдяки якому можна подолати однобічність і крайні прояви оцінки у висвітленні цього правового явища.
Підвищення інтересу до зазначеної наукової тематики викликана багатьма чинниками. Насамперед, сучасний процес правоутворення не може не відображати змін, які торкнулися самої структури суспільства, системних взаємозв’язків між різними соціальними елементами. Суспільство в даний час трансформувалося з моносоціального утворення (суспільства, що складається з людей з усереднено-рівними «можливостями», а отже, об’єктивно єдиними інтересами і прагненнями) у полісоціальний, багаторівневий і глибоко диференційований організм, що складається з численних автономних комплексних соціальних систем і субсистем зі своїми інтересами, зразками субкультури, в тому числі правової. У зв’язку з цими перетвореннями право наповнюється новим змістом (змінюється його образ, юридичний алгоритм), складаються нові його форми (змінюється їх перелік, функціональні параметри) [1].
Правоутворення – це досить об’ємна тема, і на перший погляд досить багато питань правоутворення уже вирішені та закриті. У юридичній науці спостерігаються тенденції розробити, спроби та з’ясовувались і пояснювалися механізми виникнення, формування та розвитку права, але весь час розгадається певна сторона цього явища, упускаючи важливі речі правоутворення.
Підвищення інтересу до зазначеної наукової тематики викликана багатьма чинниками. Насамперед, сучасний процес правоутворення не може не відображати змін, які торкнулися самої структури суспільства, системних взаємозв’язків між різними соціальними елементами. Суспільство в даний час трансформувалося з моносоціального утворення (суспільства, що складається з людей з усереднено-рівними «можливостями», а отже, об’єктивно єдиними інтересами і прагненнями) у полісоціальний, багаторівневий і глибоко диференційований організм, що складається з численних автономних комплексних соціальних систем і субсистем зі своїми інтересами, зразками субкультури, в тому числі правової. У зв’язку з цими перетвореннями право наповнюється новим змістом (змінюється його образ, юридичний алгоритм), складаються нові його форми (змінюється їх перелік, функціональні параметри) [1].
Вважається, що основною передумовою формування особливої теорії утворення права (правоутворення) стала «ідея закономірного розвитку людства», що утвердилася наприкінці XIX століття. Першими виразниками цієї концепції в галузі юриспруденції були представники історичної школи права, зокрема, Ф. Савін’ї, Г.-Ф. Пухта, К. Безелер. У свою чергу, в рамках історичної школи відбувається становлення соціологічної концепції права. Проте, на відміну від своїх попередників, її основоположник Р. Ієринг заперечував можливість «несвідомого» розвитку права, визнавав лише «цільовий закон» як головний закон суспільного розвитку, вважав його визначальним правоутворюючим фактором, провідною правотворчою силою і пов’язував його здійснення із діяльністю суб’єкта законотворчості [2].
Дослідження проблематики правоутворення здатне забезпечити наукове підґрунтя формування системи права і системи законодавства держави, що відповідає об’єктивним потребам сучасного розвитку та трансформації суспільства. Очевидно, що будучи науково обґрунтованим, процес правоутворення може стати тією фундаментальною умовою оновлення законодавчої бази, змістом якої є вироблення правових норм, що ґрунтуються на принципах гуманізму, справедливості, всебічного захисту прав та свобод людини і громадянина [2].
Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ століття уперше вчені визнали розрізнення загального процесу право розуміння і процес правотворчості. Аналізуючи наукову літературу того часу поняття правоутворення замінялося поняттям формування права і розглядалось як тотожне.
Так, С. С. Алексєєв вважав, що «під формуванням права необхідно розуміти процес складання юридичних норм». На думку автора, «правотворчість виражає процес формування права. Однак правотворчість і процес формування права (правоутворення) не слід ототожнювати» [3].
О. В. Міцкевич наполягав на необхідності від усього соціального процесу формування права відрізняти правотворчість як його завершальну стадію, як форму діяльності держави, що спрямована на створення правових норм [4].
У свою чергу, Б. В. Дрейшев при розробці проблеми правових норм, що регулюють відносини у сфері правотворчості, пише, що ці норми можуть мати назву правоутворюючих [5].
Дещо по-іншому трактує поняття правотворчості П.М. Рабінович. На його думку, правотворчість це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об’єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) усього народу чи його територіальних громад щодо встановлення, зміни чи скасування юридичних норм [6, 85].
Досліджуючи проблематику сутності правоутворення, В.В. Лазарев зазначає, що воно залежить від характеру правоутворюючого процесу, який має об’єктивний і суб’єктивний зміст. Об’єктивний зміст правоутворення не залежить від суб’єктів і формується рівнем розвитку суспільства, є домінуючим у державах, де пануючим джерелом права є нормативно-правовий акт. Натомість, суб’єктивний зміст правоутворення – це те, що залежить від суб’єктів і формується шляхом прийняття актів, які в подальшому мають загальне поширення. Вчений зазначає, що саме співвідношення об’єктивного та суб’єктивного змісту правоутворення є вирішальним у процесі формування права [7, с. 171-175]. У свою чергу О.В. Васильєв акцентує увагу на специфіці взаємодії суб’єктивних і об’єктивних факторів при формуванні права, що визначають весь процес правоутворення та характеризують його зміст [8, с. 4].
Сучасне розуміння сутності правоутворення, на переконання В.В. Копєйчикова, базується, по-перше, на концепції спільності й відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати й поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного й справедливого масштабу свободи, що знаходить своє відображення в правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах та ін. По-друге, на теоріях правової держави й громадянського суспільства, домінуюче значення в яких має саме громадянське суспільство, тобто спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право у формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Роль держави полягає в дослідженні, узагальненні й систематизації різних видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства [9, 160].
Вищезазначена думка, на нашу думку, повинна існувати не тільки в теорії, але й в реальному житті. У нашій державі спостерігаються такі тенденція, але ж все таки у сучасних умовах вони потребують більшої результативності, особливо на рівні відомчої правотворчості.
Два поняття «правоутворення» і «правотворчість» багато вчених ототожнюють, але слід сказати, що правотворчість є частиною правоутворення і є більш вузьким поняттям. Також правоутворення розкриває притаманні правотворчості закономірності, тенденції розвитку державно-правових процесів.
У науковій літературі визначення кожного поняття, зокрема правотворчості, має свої особливості. Так, С.О. Комаров визначає правотворчість як вид державної діяльності, у результаті якої воля політичних сил, що перебувають при владі (народу, класу, соціальної групи), зводиться в закон, виражається у вигляді норми права [10, с. 237]. Правотворчість, на думку М.Н. Марченко, можна охарактеризувати як процес пізнання й оцінки правових потреб суспільства й держави, формування та прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами в рамках відповідних процедур [11, с. 160].
Слід сказати, що на сьогоднішній день в научній юридичній літературі відчувається дефіцит наукових досліджень сутності, змісту й значення правотворчої діяльності та правоутворення зокрема. Правотворчість на сам перед є об’єктивним розвитком суспільних відносин, які спрямовані на їх врегулювання. Мета, зміст та результати правотворчої діяльності обумовлюються певного роду факторами, що існують в різних сферах суспільства, а саме в рівні розвитку державно-правових інститутів, правової культури населення, а також форми державного устрою.