Материал: Професійна мова економістів

ТЕМА 1

МОВА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Основні питання теми

Поняття державної, національної та літературної мови.

Ознаки літературної мови.

Версії про походження української мови.

Специфіка мови професійного спрямування.

Ключові слова: мова, мовлення, державна мова, національна мова, літературна мова, українська літературна мова, ознаки української літературної мови, діалекти, професійні та соціальні жаргони, розмовна мова, мова професійного спрямування, ознаки мови професійного спрямування.

Мова – це характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає в застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти осмислюваною інформацією та

їїфіксації.

Жодне суспільство, на якому б воно рівні не перебувало, не може існувати без мови. Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду життя, праці та творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Мова нерозривно пов’язана з мовленням, бо вона реалізується у процесах мовлення і залишається в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Доля мови залежить від кожного з мовців. Обслуговуючи потреби людини та суспільства у спілкуванні, мова виконує цілу низку функцій.

Мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови, процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктивний прояв мови.

Державна мова (за енциклопедією) – це закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики [ 6 ].

У процесі розвитку багатонаціональної держави виникає проблема державної мови, якою, зазвичай, є мова більшості корінного населення країни. У ст. 10 Конституції України державною визначено українську мову, оскільки в Україні корінним народом є українці.

Статус державної мови передбачає обов’язкове використання її в різних галузях діяльності, що мають ознаки офіційності: державній, політичній, господарсько-управлінській, науково-освітній, культурній. Це означає, що українська мова функціонує в законодавчій, економічній, дипломатичній, адміністративно-канцелярській сферах, науці, освіті, засобах масової інформації, культурі.

Водночас держава враховує інтереси багатонаціонального населення України, надаючи кожній нації чи народності право реалізувати свої комунікативні потреби рідною мовою. Це також зазначено у ст. 10 Конституції України: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Відповідно до цього положення в місцях компактного проживання громадян різних національностей працюють національні дошкільні та дитячі культурноосвітні заклади, школи та класи з національною мовою викладання, радіо та телеканали, видаються газети різними мовами національних спільнот тощо.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і

 діалекти – місцевий різновид мови, говірка, наприклад: чурапи – взуття;

професійні та соціальні жаргони, наприклад: лазер – лазерний принтер;

мило – електронна пошта, e-mail; клава – клавіатура; вінт – вінчестер;

суто розмовну лексику, наприклад: жувальник, ряха, будка, табло – обличчя.

Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова – відшліфована форма національної мови, яка є взірцевою і має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на основі писемної, зафіксованої форми живої загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Завдяки писемній формі літературна мова виконує функцію ефективного засобу зберігання й примноження інтелектуальних надбань нації, здійснення активного міжкультурного інформаційного обміну й міжнародних зв’язків.

Підґрунтя нової української літературної мови закладено в кінці ХVIIІ – першій половині XIX ст. у творах українських письменників, що спиралися у своїй творчості на середньонаддніпрянські говори. Ці говірки мають перевагу, поперше, тому, що вони постали зі схрещення головних дотогочасних говірок, та водночас позбулися архаїзмів (застарілих слів), які ускладнювали фонетичну й граматичну систему мови. По-друге, тому, що саме ці території стали тоді осередком найшвидшого культурного та економічного розвитку України.

Формування основ нової української літературної мови має відображення в творчості І. Л. Котляревського і Т. Г. Шевченка, які мову своїх творів засновували на використанні полтавської основи. Новітня українська літературна мова стала мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, були відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців.

Головними ознаками української літературної мови, за І. Огієнком, є:

1)чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці;

2)наявність єдиного правопису, укладеного вченими-мовознавцями;

3)народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності;

4)уживання запозичених слів за традицією літературної мови;

5)уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема, русизмів та полонізмів, які можуть негативно впливати на мову;

6)уникнення архаїзмів;

7)збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими й утвореними за законами мови;

8)ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень, уникнення варваризмів та неологізмів;

9)плекання культури літературної мови;

10)багатство фразеології;

11)правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови;

12)орієнтування на західноєвропейські традиції.

Одна з найважливіших ознак сучасної української літературної мови – її унормований характер.

Вищою формою національної мови є літературна мова.

Отже, українська літературна мова – це оброблена майстрами

(письменниками, вченими, іншими групами освічених осіб), унормована, відшліфована літературна форма загальнонародної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і дотепер.

Інтелектуальне життя нації не можна уявити без існування виробленої,

літературної мови. Основу такої мови бачив Іван Франко в певному типі мови, «яка на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку однорідність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у сві ті. І от кожний, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників» (Франко І.

Зібрання творів у 50-ти томах. Т. 37. – К., 1982. – С. 206.). Письменник не міг стояти осторонь тих мовних дискусій, які розгорілися у кінці ХІХ – початку ХХ ст. у зв’язку з існуванням на той час східноукраїнської і західноукраїнської літературно-мовних традицій. Докладаючи зусиль до формування західноукраїнського варіанта літературної мови, І. Я. Франко «виявив у мовнолітературній суперечці демократичний широкий підхід, ту далекоглядність, що мала на меті зрештою досягти уніфікації, звести воєдино народжуване в мовній практиці різних регіонів, а тим самим зблизити варіантні норми, якщо не подолати, то принаймні применшити відмінності культурно-етнічного характеру» ( Франко І. Зібрання творів у 50 - ти томах. Т. 37. – К., 1982. – С. 206.).

На початку ХХ ст. Михайло Грушевський писав: «У теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і кожна народність на своїй мові старається розвинути культурну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя й розвою суспільності, – ця культура мови стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування» (Грушевський М. Справа українських катедр і наші наукові потреби // Літературно-науковий вісник. – 1907 (січень – март). – ХХХVII. – С. 216).

Для М. Грушевського на початку ХХ ст., у період здобування прав української мови як мови університетської освіти звичним було словосполучення культура мови, значення якого цілком відмінне від сучасного слововжитку, а саме: «використання національної мови в усіх суспільних сферах життя, зокрема в сфері освіти, культури».

Суттєвий складник літературної мови – термінологія. Термінологічні назви входять у наш побут, щоденну мовну практику. Щоправда, їхнє загальновживане значення відрізняється від спеціального, наукового, але це не заважає людям послуговуватися в спілкуванні назвами, що мають термінологічний зміст. Вони звичні в загальновживаному лексиконі мовців, причому часто набувають переносного значення.

У світі налічують близько 5000 мов. Усі вони між собою об’єднуються в40