Материал: Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

Цивільний Кодекс України визначає чотири форми власності відповідно до суб’єктів власності:

власність Українського народу

приватна власність

державна

комунальна власність.

У ст. 41 Конституції України, вказано, що право приватної власності є непорушним. Суб’єктами приватної власності є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими суб’єктами права власності. [2; c. 61].

Фізичні особи як суб’єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають "пучок прав власника", зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням. Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб’єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов’язані із фізичною природою людини - власника. Наприклад, припинення права власності у зв’язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосуб’єктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб.

До економіко-юридичних підстав виникнення права приватної власності у фізичних осіб можна віднести, зокрема:

виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;

виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;

виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами;

виникнення у громадян права власності внаслідок успадкування майна;

отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах;

отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

отримання коштів за аліментними зобов’язаннями;

правомірне заволодіння дарами природи;

отримання різних премій, виграшів, призів.

Звичайно ж, цей перелік не є вичерпним, оскільки стосовно способів отримання майна у приватну власність діє притаманний всьому приватному праву диспозиційний принцип: "дозволено те, що не заборонено законом". Тобто фізичні особи можуть набувати майно у приватну власність будь-якими правомірними способами.

Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що використовується як засоби виробництва, то особливе значення має виникнення права власності на доходи фізичних осіб від підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 50 Цивільного Кодексу України, фізична особа із повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. До підприємницької діяльності фізичних осіб, хоча вони і не створюють для цього юридичних осіб, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Однак для здійснення такої діяльності обов’язкова державна реєстрація. Порядок її здійснення визначається Законом "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа повинна подати особисто державному реєстратору за місцем проживання визначені законом документи. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Після реєстрації фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати у власність доходи, пов’язані із такою діяльністю [31].

2.3 Світова практика реформування приватної власності

У розвитку людської цивілізації, економічних систем, становленні та розвитку товарного виробництва поруч із поділом праці на вирішальній ролі грає власність. Відносини власності становлять основу будь-якій економічній системи.

Історії людського суспільства відомі найрізноманітніші форми власності, у тому числі найбільше значення мають державна і приватна власності.

Під реформуванням приватної власності в європейських країнах та постсоціалістичних країнах слід підрозумівати здійснення такого процесу шляхом роздержавлення та приватизації.

Роздержавлення - це зменшення ролі державної власності в економічній системі шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і позбавлення держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств [6; с. 88-91].

Під приватизацією мають на увазі відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і повністю беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності.

Приватизація не нове явище в соціально-економічному розвитку людства. Широкого розповсюдження вона набула в минулому столітті в економічно розвинених країнах.

Безпосередні цілі і стимули приватизації формувалися в кожній країні по-різному. В одних вона здійснювалась з метою зміцнення фінансової бази центральної і місцевої влади за рахунок звільнення бюджетів від витрат, пов'язаних з необхідністю підтримки неефективних державних підприємств і установ; поліпшення економічних показників окремих підприємств, які перебували у власності держави, шляхом передачі їх приватному капіталу, підвищення ефективності економіки в цілому; переорієнтації на переважно непрямі методи регулювання ринкових пропорцій; в інших - для роззосередження прав власності з метою розширення соціальної підтримки певного політичного курсу.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності, і в цьому зв’язку - про народногосподарське призначення отриманої урядом виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною монополіє.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності на світових ринках [13; с. 96-110].

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ. Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика одержала назву "тетчеризм". Тільки Франція наслідувал а,щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської "шокової терапії". У інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою. Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди було порівняно благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не користується великою популярністю.

Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб - продаж приватній особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб використовується в тих випадках, коли приватизація утруднена складним фінансовим становищем підприємства і пропонується та його частина, що може зацікавити вкладника капіталу, як, наприклад, у випадку з "Бритіш рейл", що продала свою готельну мережу. Нарешті, третій спосіб пов’язаний із продажем акцій визначеному колу осіб - робітникам даного підприємства[13; с. 76-78].

Широке поширення у Великобританії та Франції одержав розпродаж дочірніх підприємств, що належать головному державному підприємству і здійснюють периферійну стосовно основного виробництва діяльність. У Франції після 1986 р. було продано близько 70 дочірніх компаній, що належали державним підприємствам, причому найчастіше іноземним покупцям.

Роздержавленню піддавалися як державні компанії, де приватним інвесторам уступали визначену частку капіталу, так і змішані холдингові компанії, у яких держава володіє не завжди більшою часткою капіталу. Так, французький уряд продав 11% акцій із 66% участі в компанії "Ельф-Акітен".

Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається ступенем контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти. Наприклад, в Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного майна або уступити приватному сектору контроль над основними державними холдингами. Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти державний сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської ефективності і зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася, оскільки вона заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення державних бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні державного впливу.

Для збереження свого впливу в ряді компаній держава, наприклад, у Великобританії, лишає за собою право призначати відповідальних чиновників, до завдань яких належить стежити за тим, щоб у статут підприємства не вносилися принципові зміни без відома країни.

Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний вплив на внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських країн. Особливий контраст спостерігається між її результатами у Великобританії і Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та іншими західноєвропейськими країнами.

Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН, Італії, уряди цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не поквапилися здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика здійснювалася з тими або іншими змінами повсюди.

Скорочення державного сектора в результаті роздержавлення не внесло істотних змін у його галузеву структуру. Залишається його вирішальний вплив в енергетиці, транспорті, підприємствах зв’язку і телекомунікацій - близько 60% зайнятих у цих галузях. У банківській і страховій справі зайнятість у державному секторі велика, але скоротилося з 30% у 1985 р. до 25% у 1988 р. Найбільше значний вплив роздержавлення зробило на промисловість, де зайнятість на підприємствах державного сектора знизилася з 7% у 1985 р. до 3,6% у 1988 р. Незмінно невисокою вона залишається в торгівлі та послугах - 1-2%.

Важливі зміни сталися в географічному розподілі державного підприємництва в 80-ті роки. Найбільші державні підприємства, особливо в Італії, Франції, Німеччині, Іспанії посилено розвивають транснаціональну діяльність. Бурхливо розширюються зв’язки і створюються спільні підприємства між державними, а також державними і приватними підприємствами західноєвропейських країн за межами їх національних територій. У результаті роздержавлення розширюються зв’язки підприємств не тільки в Європі, але і за її межами [18; с. 38-41].

При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського сектора по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція, потім ФРН та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та Португалію. Список замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і Люксембург.

У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи можна відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення.

Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах Заходу, можна відзначити деякі моменти. У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною якого стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося. У Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст продуктивності праці. Найбільше пристосованими до нових форм господарювання виявилися ті країни, в яких ідея роздержавлення стала популярною і був забезпечений певний соціальний і політичний консенсус (Англія, Франція). Умови і механізм роздержавлення, його наслідки в різних країнах у більшій мірі визначаються соціально-культурним середовищем і конкретною історичною обстановкою. Досвід минулого років знову підтвердив, що принципи приватної власності, закладені, наприклад, в акціонерних товариствах, не забезпечують соціальної справедливості.

Розділ 3. Сучасний стан розвитку приватної власності в Україні

3.1 Еволюція відносин приватної власності в Україні

Ліквідація приватної власності при соцілізмі і заміна її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Процес приватизації в Україні розпочався раніше, ніж сформувалася сама концепція приватизації, і поняття приватної власності офіційно визнане. В результаті відбувалася своєрідна приватизація державних фінансових ресурсів, а по-суті грабіж державної власності. Зміна власників не призвела до ефективного господарювання. У економіці затвердилося панування природних монополій, економічна і фінансова криза поглибилася.

Приватна власність, яка походить з різних джерел може використовуватися як для відтворення власності, так і для особистого споживання. У цьому сенсі особиста власність як економічна категорія не втратила свого значення, оскільки людині незалежно від соціально-економічного ладу завжди властиве вживання власності для задоволення власних споживчих потреб. Тому можна сказати, що особиста власність в сучасних економічних умовах є складовою частиною приватної власності - широкого за своїм змістом поняття.

Ситуація, що склалася в Україні, є дуже несприятливою для приватизаційних процесів: нестабільна законодавча база та непрогнозованість макроекономічних показників відлякують інвесторів-нерезидентів, а внутрішніх грошових ресурсів в Україні немає. Програми приватизації хронічно не виконуються, в зв’язку з чим значно скоротилися надходження до бюджету від приватизації. Приватизувати підприємства безкоштовно немає сенсу, у чому всі переконалися протягом декількох попередніх років. Разом з тим, приватизацію підприємств треба здійснювати, оскільки це основна складова економічних реформ в Україні.