Материал: Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

Рис. 1.2. Типи, види та форми власності

Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор - землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб’єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об’єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм:

азіатська (східна)

антична (греко-римська)

германо-слов’янська форми земельної власності.

За азіатської форми вся земля розподілилась між общинами, а індивіди (окремі сім’ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов’язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею. Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини (розвиток знарядь праці та самої праці) зумовлює таке зростання продуктивності праці, яке дає змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності: виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт - на необхідний і додатковий; зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл результатів виробництва між членами общини та трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників. Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення - приватної власності.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала у розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, які оброблялись окремими сім’ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов’янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна община власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов’янська форми власності відрізнялись відношення індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об’єктами власності рабовласників.

Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм - патріархальної та класичної (античної).

Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка за багатьма критеріями була "м'якшою" за класичне рабство.

Класичне рабство базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки - так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

У середні віки з’явився історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її основою була феодальна власність на землю - складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпаками, які, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.

Істотні риси феодальної власності: належність землі феодалам; користування кріпаками землями феодалів як умова виконання на користь феодалів трудових повинностей; земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів; реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на "своєму" наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користувалися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти.

Феодальна земельна рента - виробничі відносини між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність - здійснюється присвоєння феодалами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.

Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.

Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси: належність землі феодалам; надання феодалами землі селянам у користування та володіння як умова виконання на користь феодала трудової повинності; особиста залежність селян від феодала; позаекономічний спосіб поєднання факторів виробництва [7; c. 306].

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов’язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї раці. Приватна власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби; базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність - товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності має вигляд капіталістична фласність. Своїм змістом вона принципово відрізняється від попередніх систем:

по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою;

по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили;

по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників;

по-п’яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

Основні риси капіталістичної власності такі: засоби виробництва і гроші в формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю); безпосередні виробники є найманими працівниками, найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд; поєднання робітника із засобами виробництва має економічний, товарний характер і виступає в формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту); основу капіталістичної власності утворює відношення "наймана праця - капітал", а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.

На відміну від свого юридичного змісту - належності капіталістам засобів виробництва, а найманим працівникам їхньої робочої сили - економічний зміст капіталістичної власності утворюють відносини виробництва найманими працівниками додаткової вартості та її привласнення капіталістами. При цьому, якщо купівля-продаж робочої сили є економічною формою цих відносин, то їх економічний зміст становить нееквівалентний обмін між найманим працівником і капіталістом. Капіталіст меншу кількість уречевленої праці (праці, що втілена в життєвих благах, які найманий робітник купує на заробітну плату) обмінює на більшу кількість живої праці найманих працівників. Додаткова вартість, яка створюється живою працею найманих працівників та присвоюється капіталістами, є наслідком саме цього нееквівалентного обміну, який утворює економічну форму реалізації капіталістичної власності. Саме у цьому сенсі відношення "наймана праця - капітал" є основним виробничим відношенням капіталістичного способу виробництва.

У межах системи відносин капіталістичної власності додаткова вартість є об'єктом розподілу і присвоєння суб'єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм - промислового прибутку, торговельного прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які слугують економічними "інструментами" присвоєння вказаними суб'єктами відповідної частки суспільного продукту.

У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм організації.

Одноосібна власність - форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов виробництва окремому індивіду, який здійснює процес виробництва, тобто володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найманої) праці.

Від одноосібної приватної власності слід відрізняти особисту власність. Якщо об'єктами одноосібної приватної власності є засоби виробництва та предмети особистого (невиробничого) споживання, то об'єктами особистої власності є лише предмети особистого споживання.

Особиста власність - відносини щодо належності, володіння, розпоряджання та використання засобів невиробничого, тобто особистого, споживання.

Економічний процес реалізації спільної (сумісної) власності утворюють відносини спільного володіння, розпоряджання та використання майна її суб'єктами на основі власної праці. Економічними формами реалізації об'єктів спільної сумісної власності є створюваний спільною працею її суб'єктів продукт або дохід від його продажу, які також є спільною сумісною власністю.

Другим різновидом групової власності є спільна часткова (больова) власність. На відміну від спільної сумісної, спільна часткова (дольова) власність органічно поєднує сутнісні риси спільного і приватного типів власності й тому є "змішаною", тобто спільно-приватною власністю. її сутність полягає у двоїстості відносин належності її об'єктів її суб'єктам - усе майно спільної часткової (дольової) власності з одного боку, належить усім її суб'єктам загалом, а з іншого - окремим суб'єктам у тій частині, яка відповідає долі (паю), внесеній кожним суб'єктом у спільне майно (капітал) підприємства. Економічну реалізацію (економічний зміст) спільної часткової власності утворюють виробничі відносини, тобто діяльні відносини володіння, розпоряджання та використання майна спільної часткової власності її суб'єктами на основі їх власної та найманої праці. Загальною економічною формою реалізації об'єктів спільної часткової власності є прибуток, який присвоюється її суб'єктами пропорційно долі (частці) кожного з них у майні підприємства, а також заробітна плата найманих працівників. Спільна часткова власність набуває форм партнерської, кооперативної та акціонерної власності, на основі яких створюються і функціонують партнерства (товариства), кооперативи та акціонерні товариства.

Партнерська (товариська) власність - форма організації спільної часткової (дольової) власності, що характеризується належністю умов виробництва (капіталу) товариства, з одного боку, усім його членам загалом, а з іншого - кожному партнеру окремо в тій частці (долі), яку він вніс у капітал товариства.

Капітал партнерства формується пайовими внесками (грошима, майном та іншими активами) його партнерів. На основі партнерської власності утворюються різні види партнерських підприємств - товариства з повною (необмеженою) відповідальністю, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, командитно-акціонерні товариства. Усім видам товариств притаманна загальна форма економічної реалізації об'єктів партнерської власності - нею є прибуток товариств, який розподіляється між партнерами та присвоюється ними пропорційно до їхньої частки у капіталі товариства.

Поряд з уже розглянутими видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності - трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на власній праці виробника.

Трудова приватна власність - власність, що характеризується належністю умов виробництва окремій особі або групі осіб, які здійснюють виробництво продуктів на основі власної праці.

Трудова приватна власність виникла в період переходу первіснообщинної власності до форми індивідуальних селянських господарств всередині територіальної общини і супроводжувала всю подальшу історію людства, функціонуючи за рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільств. її економічною основою є такий рівень продуктивності праці, який дає змогу окремій сім'ї, окремим індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці в межах трудової приватної власності сформувалася товарна форма виробництва - виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.

Отже суть трудової приватної власності характеризується тим, що вона є єдністю праці й привласнення-присвоєння як умов, так і результатів виробництва, що означає суспільно-економічну єдність безпосередніх виробників і засобів виробництва. Вони належать працівникові, він ними володіє, розпоряджається і користується. Саме на цій основі праця виробника є "знаряддям" привласнення засобів виробництва, зливається з їх привласненням, а весь результат праці (необхідний і додатковий продукт) стає належністю суб'єкта трудової приватної власності як власника факторів виробництва - присвоюється.

Цей спосіб присвоєння суб'єктом трудової приватної власності всього продукту своєї праці притаманний і натуральному, і товарному виробництву. Разом з тим у товарному господарстві продукт праці інших товаровиробників присвоюється у формі вторинного привласнення, тобто через обмін свого продукту як товару на товари, що виробляються іншими товаровиробниками. У відносинах товарообміну, що регулюються законами вартості, попиту і пропозиції, конкуренції тощо, товаровиробники привласнюють еквівалентну кількість праці, втіленої в товарах, одержаних у результаті обміну. Тому трудовій приватній власності не властиві ні позаекономічні, ні економічні форми експлуатації - вона містить весь "набір" економічних та інших стимулів до підвищення ефективності виробництва. В цьому виявляється єдність праці й власності як сутнісна властивість трудової приватної власності.