Ліквідація та реорганізація підприємства виробляються за рішенням власника або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, при участі трудового колективу.
Підприємство-боржник подає у арбітражний суд заяву про свою неспроможність (банкрутство) тільки за згодою власника або уповноваженого їм органу. Продаж матеріальних та не матеріальних активів діючих державних і муніципальних підприємств здійснюються у відповідності з законодавством про приватизацію.
При здачі в оренду нерухомого майна державних та муніципальних підприємств, структурних одиниць цих підприємств, їхніх підприємств, їхніх філій, відділень та інших відокремлених підрозділів повноваження орендодавця здійснюють виключно відповідні комітети з управління майном. Здача в оренду рухомого майна цих підприємств на строк більш 1 року здійснюється підприємствами за погодженням з відповідними комітетами.
Спеціально-нормативні - обмеження встановлюються звичайно на підзаконному рівні і застосовуються до певних галузей або здійснюючих певні види діяльності. Подібні обмеження можуть перебувати у закріпленні за підприємствами майна на праві повного господарського ведення (не повного – отже, обмеженого) або навіть на праві оперативного управління. Останнє характеризує загальний вихідний режим майна не за підприємствами, а за державними та іншими установами, що фінансуються за рахунок коштів власника. Межі здійснення права оперативного управління встановлюються законом у відповідності з метою діяльності установи, завданнями власника і призначенням майна. Вони є значно більш жорсткими, ніж межі здійснення права повного господарського ведення (у всякому випадку, у порівнянні з заставленою у законі теоретичною моделлю цього права).
Індивідуальні обмеження встановлюються власником або уповноваженим їм органом по відношенню до того або іншого конкретного підприємства виходячи з специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку.
Як можливий правовий засіб застосування індивідуального обмеження ЗУ « Про власність» називає лише договір підприємства з власником.
Виходячи з вищезазначеного, імперативна вказівка про те, що за державними та муніципальними підприємствами майно закріплюється на праві повного господарського ведення, слідує сприймати лише як базову теоретичну правову конструкцію, що може бути модифікована (обмежена за обсягом і змістом суб'єктивного права) нормативним шляхом або договором. Крім того, у силу ст. 5 «Про власність» власник не зобов'язаний, а лише може закріпити майно, що йому належить за створеним їм підприємством на праві повного господарського ведення. Ця досить вагома розбіжність у підставах виникнення даного права (пряма вказівка закону або ж розсуд власника, втілене у договорі) не можна пояснити лише дефектами юридичної техніки. Мабуть, подібні коливання законодавця відображають суттєві моменти і, зокрема, відтворюють об'єктивну тенденцію до наділення суб'єктів господарювання найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом. Однак це не виключає можливості прояву волі власника у обмеженні цього права або навіть його заміні іншим, завідомо більш вузьким правом оперативного управління.
Абсолютним правом, яким не кореспондують ні з одним конкретним суб'єктом, є право власності. Право власності дає його суб'єкту можливість володіння, користування та розпорядження майном у відповідності із законом. Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного майна державою, областями, містами, а також приватними власниками. У невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення господарської діяльності та суспільної організації у цілях реалізації статутних задач, але найчастіше як споживачі продукції (робіт та послуг).
Держава (або регіон) як власник реалізує своє право у господарюванні, коли приймає вирішальні та розпорядчі (дозвільні) акти у відношенні об'єктів власності про направлення їх на господарські цілі.
Такі рішення, як планові акти про будівництво важливих народногосподарських об'єктів, про створення нових об'єднань або виробничо-господарських комплексів із їхніми органами, що очолюють, про передачу підприємств, об'єднань, їхньої приватизації – це все дії щодо реалізації права власності. Оскільки акти мають виробничо-господарські цілі та породжують підприємницькі стосунки, вони відносяться до господарського регулювання. Беруть участь у господарських відносинах на базі власного майна приватні власники – фізичні та юридичні особи.
Держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у питанні 1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.
Форми реалізації прав власності можуть різноманітними. У процесі реалізації суб'єкти вступають до абсолютно-відносних речові правовідносин. До числа таких правовідносин відносяться право повного господарського ведення, оперативного управління, оренди та інші права на майно, отримані від власників для ведення господарської діяльності.
Вони є абсолютно відносними. Тому що суб'єкт такого права реалізує свої можливості поза взаємодією з іншими суб'єктами, володіє, користується та розпоряджається майном абсолютно, не використовуючи своїх можливостей ні з ким, крім власника, з яким він перебуває у відносному право відношенні. Правовідносини такого роду у сучасному регулюванні представлення державного майна підприємцем.
Вони одержують майно для його реалізації у умовах ринкової конкуренції з тим, щоб використати автономну оперативно-господарську самостійність, отримати оптимальні фінансово-господарські результати, що дозволять рентабельно для держави та регіону вести діла у власних інтересах та інтересах власника. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва права володіють тріадою повноважень: володіння, користування та розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, так як і власник і підприємство володіти майном на правах повного господарського ведення мають можливість захисту від усіх осіб, а останні навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав перебувають у тому, що суб'єктом права власності можуть бути і фізичні і юридичні особи, а права повного господарського ведення, тільки юридичні особи; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення тільки похідними; власник має право на створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна, юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.
Гречко В. В., Зіоменко Ю. І. Констітуційне право на особисту власність – К.: Политвидав України, 1989. – 65 с.
Заболотний В. Організаційно-правові основи і особливості функціонування різних форм власності // Політика і час – 1991. – № 13. С. 15-23.
Закон України “Про власність” від 07.02.91р. // Юрид. вісник України – 1997. – №11.
Закон Украины “Опредприятиях” от 27.03.91 с изм. и доп.
Комах Е. Право коллективной собственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – №6. – С. 3-7.