Материал: Право власності та його зміст Тума Є.Ю

Розділ 1. Поняття права власності та його види

Суб'єктами права власності в Україні визнаються – народ України, громадяни, юридичні особи і держава. У відповідності зі ст.3 Закону України «Про власність» від 07.02.91 р. суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. “Іноземні юридичні особи і громадяни можуть стати власниками майна в Україні у випадках придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, зазначених Декретом Кабінету Міністрів України[1]. Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності; у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав.

Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві і поділяються на первинні та похідні. Первинними є такі засоби, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція. Похідними називаються такі засоби придбання права власності, при яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного придбання права власності має місце правонаступництво – перехід прав від однієї особи до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання права власності – передача речі по договору (постачання, купівлі – продажі, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди про відчуження майна, повне майна внаслідок користування їм), і такі що від неї не залежать (примусовий продаж, вилучення майна у відповідності із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха).

Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику належать засоби виробництва на базі яких здійснюється підприємницька діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає, коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю, встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі договору, встановлює частку прибутку, яку підприємець буде одержувати за використання переданого майна. Також власнику належить право на ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якій, не забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, які охороняються законом права громадян, організацій та держави у цілому. Здійснення права власності не повинно наносити збитків навколишньому середовищу.

У означених випадках, з одного боку порушується межа здійснення права власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого боку виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси. Закон забороняє власнику скоєння не тільки тих дій, що здійснюються з наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої особи, але і таких дій, що об'єктивно завдають цю шкоду або створюють високий ступінь ймовірності його настання.

У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному. Такі власники як держава, адміністративно - територіальні утворення реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації або заклади. Їм надаються права повного господарського ведення або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці реалізується у господарському обігу владою органів держави та відповідно адміністративно - територіальними утвореннями (наприклад: встановлення порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності реалізується у значній мірі самим власником (групою власників). У товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або зібраннями співвласників, або через створені ними органи. Громадяни безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами. Аналогічно хазяйнують селяни (фермери), що поряд з використанням свого майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи, радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації, асоціації, об'єднання в багатьох випадках діють на базі колективно дольової і колективно спільної власності. Для такої форми власності характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі усіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. В усіх таких випадках постає питання про те, який правовий статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один з вікових інститутів:

– право повного господарського ведення;

– право оперативного управління;

– право господарського ведення;

– оренду та інші.

Щодо права державної власності, можна сказати наступне. До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно - територіальних одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної власності є : держава в особі Верховної Ради України, суб’єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці. В особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд - Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету Украйни і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

“Майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території”[2] . У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До коло суб’єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства та інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є юридичними особами[3]. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб’єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. [4] Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу.

Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товариством тощо, а також на доход, одержаний орендарем.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право повного господарського відання, створеного нею підприємства, товариства.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

Окрему групу об’єктів права колективної власності складає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їх спільної власності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності не забороненої чинним законодавством. До характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід віднести визначення часток (паїв) членів кооперативів в майні, що належить кооперативу. Всі відносини регулюються статутом підприємства. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів.

Об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктами права власності громадських об’єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше.

Право власності об’єднань громадян реалізують їх вище статутного органу управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії створюванні ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури. Релігійні організації мають право власності на майно придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувані громадянами, організаціями або передане державою.

Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не передбачене законодавством. Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя, боєприпаси, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належати громадянам на праві спільної власності(сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності.

З вищезазначеного можна зроблені висновки у таблиці.

Рис.1 Форми власності в Україні

2. Форми реалізації права власності в Україні

Поняття речових прав на відміну від зобов'язальних може бути вживане у широкому та вузькому змісті. У широкому змісті це право на майно, що належить власнику, а також похідні від них права на це ж майно інших осіб – не співвласників. Усі види речового права є абсолютними за своїм характером і передбачені безпосередньо законодавством. Речові права у широкому змісті протиставляються зобов'язальному, що випливають з договору (оренди, перевезення, зберігання та ін.).На відміну від речових прав, що забезпечують закріплення майнових відносин у статиці, як вихідного положення для економічного обороту, зобов'язальні права на майно виникають і реалізуються у самому громадянському обороті як у динамічному процесі переходу майна і пов'язаних з ним прав від одного суб'єкта до іншого.

У вузькому змісті речові права розуміються як вторинні похідні від права власності і абсолютні за характером права на майно власника, що належать іншим особам[5] .

Право орендаря як речове господарське право: Для ведення господарської діяльності майно може передаватися власником підприємцю За договором оренди, у силу якого наймодавець зобов'язується надати наймачу майно у тимчасове користування за плату. Правовідносини, що виникають при цьому, є обов'язковими і підкоряються нормам зобов'язального права. Однак у відносинах з усіма третіми особами вони є речовими і захищаються як речові права.

У відповідності зі ст. 257 ДК України договір між громадянами на строк більш одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених особливими умовами. Інтереси орендаря, що вдається до використання майна, яке наймається, складаються з того, щоб не обтяжуючи себе всякий раз придбанням майна у власність, отримати можливість ефективно використовувати тимчасово наймані виробничі фонди. Ці інтереси можуть полягати також у тому, щоб у ході оренди викупити майно у власність. Такі, зокрема, мотиви оренди підприємств, трудовими колективами. З одного боку, тут розуміється виробничий комплекс, що вже "на ходу". З іншого боку, оренда такого комплексу повинна бути ефективної бо орендарем виступає колектив, що працює тут, знає виробництво, його достоїнства і недоліки, економічні зацікавлений у хорошій роботі підприємства. При переході права власності на здане у найом майно від наймодавця до іншої особи, договір найму зберігає силу для нового власника. Договір найму зберігає силу і при переході майна від однієї державної організації (наймодавця) до іншої.

Право володіння та користування майном у орендаря встановлюється як невід'ємна частина повноважень орендаря: продукція, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося у відповідності з договором, є його власністю. Обсяг розпорядчих можливостей орендаря, визначається виключно договором з орендодавцем. Орендар має право за згодою орендодавця здавати майно у суборенду. Якщо йдеться про оренду майна, що належить орендодавцю на праві приватної власності, у договорі оренди може міститися умова про викуп майна, за умови внесення обумовленою договором викупної ціни.

Якщо йдеться про державне та муніципальне майно викуп може здійснюватися тільки на основі законів про приватизацію.

Відмінність орендного речового права складається з відносно вузьких розпорядчих можливостей орендаря. Воно відрізняється від права повного господарського ведення також тим, що обсяг повноважень останнього встановлений законом. Також слідує відзначити, що ці права на відміну від оренди, надається не за плату. Це не виключає передачі власнику певної частини доходів, але це не плата за майно, а умова його надання.

На усіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарчої діяльності є прибуток (доход). Порядок використання прибутку визначає власник підприємства або уповноважений їм орган згідно Статуту підприємства та діючому законодавству.

У контрагентів існує ряд прав, притаманних тільки договору оренди до яких відносяться:

– обов'язок наймодавця передати майно у відповідності з договором і право вимагати встановленої плати;

– право наймача вимагати передачі майна у відповідності з договором, обов'язок вносити обумовлену плату і повернути майно у належному стані, з врахуванням нормального зносу (або у стані обумовленим договором);

– встановлення права власності наймача на продукцію, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося, якщо інше не встановлене договором;

– обов'язок наймодавця щодо капітального ремонту переданого об'єкту, і наймача - щодо поточного ремонту, якщо інше не встановлене договором;

– визначення прав сторін на поліпшення майна у випадку їх відокремлюваності: у наймача, якщо інше не встановлене договором, а у наймодавця на відокремлюючи поліпшення, зроблені без його згоди, і за плату, коли вони зроблені за його згодою, якщо інше не передбачене договором;

– встановлення права наймача на відновлення договору на невизначений термін за відсутності заперечень наймодавця і продовження користування майном після закінчення строку договору;

У договорі оренди особливим образом регулюється право орендаря на зроблені поліпшення, розподілені обов’язки щодо ремонту майна між учасниками договору, У той час як передача майна у повне господарське ведення означає для суб'єктів цього права несення усіх обов'язків по усім видам ремонту отриманого від власника майна.

Підприємства самостійно здійснюють матеріально технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших держав. Орендний договір носить терміновий характер, а право повного господарського ведення такого характеру не має.

Право внутрішньогосподарського ведення майном: Право внутрішньогосподарського ведення майна представляє собою також похідне від права власності, а можливо і від права повного господарського ведення, право внутрішньогосподарського підрозділу щодо володіння, користування та розпорядження, закріпленим за ним майном підприємства. Воно здійснюється у відповідності з внутрішньогосподарським договором, завданнями підприємства, метою діяльності, означеними у положенні про даний підрозділ, правилами ведення госпрозрахунку на підприємстві.

Особливостями цього права є те, що його межі визначені для реалізації внутрішньогосподарського розрахунку самим підприємством. Це право реалізується у більшості у внутрішньогосподарських відносинах і не входить у сферу товарного обороту. Лише у тих випадках, коли за умовами діяльності відокремленому підрозділу підприємства відкривається рахунок у банку, воно може реалізувати майно шляхом виступу у товарно-грошовому обороті.

Наприклад, товарний цех може у відповідності з умовами внутрішньогосподарського розрахунку виробляти та реалізовувати самостійно створювану тару. Транспортний цех підприємства може позичатися у встановлених межах транспортним обслуговуванням клієнтури від свого імені.

Підставою виникнення права внутрішньогосподарського ведення може бути акт наділення підрозділу відповідним правом або внутрішньогосподарський договір. Основними повноваженнями у тріаді внутрішньогосподарського ведення є правочинність володіння та користування. Розпорядчі можливості, що надаються підрозділами практично виключають можливість відчуження майна іншим підрозділам або взагалі за межі підприємства, хоч це допустимо. Наприклад, надання права реалізації не потрібних підприємству предметів обладнання, інвентарям, інших речей. Звичайно розпорядчі повноваження пов'язані з передачею верстатів, обладнання у ремонт, з переміщенням їх у сферу діяльності інших підрозділів. Параметри розпорядження повинні бути обумовлені у відповідному акті підприємства і остаточно закріплені за підрозділом.

Серед речових прав законодавець особливо виділяє права повного господарського ведення, оперативного управління. Правом повного господарського ведення власник (або уповноважені їм органи) наділяють підприємства, здійснюючі професійне господарювання як підприємницьку діяльність у цілях вилучення прибутку. Тут застосовують правила про власність, якщо інше не передбачене законодавчими актами або договором підприємства власника. У цьому випадку речове право підприємств через повноваження володіння, користування і розпорядження реалізуються з найбільшою повнотою, порівняної з обсягом повноважень самого власника. Більш того, користуючись своїм абсолютним правом повного господарського ведення, підприємство має можливість його захисту від усіх осіб, включаючи власника. У той ж час, будучи вторинним, похідним, це право вже спочатку обмежене законом бо тільки власнику і уповноваженим їм органам належать права створення, реорганізації, ліквідації підприємства, визначення мети(цілей) його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання і схоронності довіреного майна.

По відношенню до даної вихідної конструкції право повного господарського ведення держава або інший власник може встановити подальші обмеження його обсягу та змісту. Ці обмеження можуть бути загально нормативними, спеціально нормативними або індивідуальними.

Загально-нормативними є обмеження встановлені діючим законодавством при реалізації права повного господарського ведення будь-якими підприємствами стосовними до усіх або деяких форм власності. Частина цих обмежень розповсюджується і на підприємства, що є власниками свого майна. Обмеження, нормативно встановлені для державних або муніципальних підприємств, полягають здебільшого у введенні особливого порядку розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу, погодження з комітетами щодо управління майном або ж необхідність здійснення розпорядчих дій безпосередньо комітетами. Назвемо деякі найбільш важливі обмеження: