Результати наукового дослідження, ефективність затраченого на нього часу залежать від того, наскільки продумано воно сплановано й організовано. Не менш важливою є раціональна реалізація і таких його аспектів:
1. Накопичення наукової інформації з теми. Бажано, щоб література з теми була вивчена якнайповніше. Для виявлення джерел та посібників необхідно звернутись до спеціальних довідково-бібліографічних, реферативних та інших інформативних видань.
2. Оволодіння методами дослідження. У науці не існує універсального методу дослідження. Кожен дослідник обирає найзручніший метод, зважаючи на особливість своєї теми.
3. Написання перших фрагментів роботи. Ними часто є перші спостереження над текстом, мовним явищем, картки, конспектування.
4. Організація власного науково-довідкового апарату. Вже на перших етапах роботи слід подбати про організацію і збереження наукової інформації, первинної документації. Надалі це допоможе заощадити сили й час, полегшить пошук і використання матеріалів. Дослідники формують власні каталоги, папки з конспектами й нотатками, чорновими планами, ведуть нотатники, у яких відображають хід роботи, свої спостереження, міркування тощо.
5. Підготовка наукових рефератів з теми. Їх доцільно обговорювати в колі спеціалістів і зацікавлених осіб з метою узагальнення накопиченого матеріалу з проблематики, з'ясування суперечливих моментів, нових аспектів, перспектив дослідження.
6. Робота над рукописом наукового твору. Оформлення результатів наукового дослідження (реферат, доповідь, курсова робота, дипломний твір та ін.) проходить ряд стадій: збір і нагромадження інформації; систематизація й узагальнення первинних матеріалів; підготовка чорнового варіанта рукопису; редагування рукопису; відбір і оформлення таблиць, схем, малюнків, ксерокопій; підготовка остаточного варіанта рукопису; консультації зі спеціалістами; оформлення остаточного варіанта рукопису.
Під час цієї роботи необхідно дотримуватися певних правил структурування тексту, цитування, посилання на джерела тощо.
Обслуговуючи найрізноманітніші сфери суспільного життя, літературна мова залежно від її функцій, спрямування і суспільного призначення може характеризуватися певними специфічними засобами, не втрачаючи, звичайно, своїх загальнонародних властивостей. Колективно усвідомлені різновиди літературної мови, що об'єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури, становлять систему функціональних стилів.
Саме слово стиль (з лат. stilus - паличка для письма) має кілька значень: 1) сукупність ознак, які характеризують мистецтво або індивідуальну манеру художника; 2) сукупність прийомів у використанні засобів мови, властива якому-небудь письменникові або літературному творові, напряму, жанру; 3) характерна манера поводитися, говорити, одягатися і т. ін. Як термін його вживають у літературі, мистецтві, архітектурі та інших науках. Щодо мовного стилю, то він передбачає добір мовних засобів (лексичних, граматичних, фонетичних тощо) у будь-якій сфері людської діяльності (політика, наука і техніка, справочинство, художня література тощо) відповідно до мети і завдань спілкування.
Мистецтво добирати й ефективно використовувати систему мовних засобів з конкретною метою та в конкретних умовах і обставинах спілкування визначає рівень культури мовлення людини і загальний рівень духовної культури нації. Тому дуже важливо "озброїти" сучасного студента, якого б фаху він не навчався, знанням стилістичного багатства літературної мови та вміннями послуговуватися ними для активного спілкування з діловими партнерами, ведення документації, під час публічних виступів тощо.
В основі функціонально-стилістичного розмежування мови лежать позамовні (екстралінгвістичні) та власне мовні чинники. Кожен із функціональних стилів становить своєрідні експресивно-смислові іфинцигги добору, поєднання і вмотивованого вживання слів та виразів, синтаксичних конструкцій. Розрізняють загальні та специфічні стилістичні риси. Загальні властиві всім функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах функціонального стилю, а саме: єдність конструктивного принципу, своєрідність композиційної організації матеріалу та стилістичних структур. Специфічні стилістичні риси характеризують лише окремі функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах.
Бібліографічний пошук — досить складний вид діяльності, який реалізується під час діалогу між читачем та інформаційно-пошуковою системою бібліотеки. Вирішуючи проблему раціонального і багатопланового використання накопичених інформаційних ресурсів, у бібліотеках створено розгалужену систему довідково-бібліографічного апарату, кожна частина якого виконує конкретну функцію, але є складовою єдиного інформаційного потенціалу. Висока якість ДБА, обслуговування читачів на його основі забезпечують оперативне надання інформації і як результат найповніше використання читачами бібліотечних фондів. Своєрідність довідково-бібліографічного апарату для читачів-дітей не лише в його змісті, а значною мірою в специфіці розкриття документів з урахуванням соціально-психологічних особливостей дітей різних вікових груп, відповідно до яких розглядається зміст, форми організації ДБА, методика формування у дітей знань, вмінь та навичок самостійного використання джерел інформації при виборі літератури. Довідково-бібліографічний апарат бібліотеки — це живий організм, що розвивається. Важливою складовою ДБА бібліотек для дітей став електронний каталог (ЕК), який є надійним посередником між бібліотечним фондом та його користувачами. Необхідність надання читачам найбільш значимої, корисної інформації висуває перед фахівцями завдання розробки та впровадження в практику роботи бібліотек для дітей методів якісного відбору літератури, уміння формувати пошуковий образ документу. Дитячий бібліотекар не лише відповідає на запит читача, але й робить його активним учасником пошуку відповіді на поставлене запитання. Головні умови, що забезпечують успіх довідково-бібліографічної роботи — систематичність, послідовність, диференційований підхід до різних читацьких груп. Електронний каталог надає багато «входів» до фонду бібліотеки, і читач має знати, яким з них доцільно користуватися в кожному конкретному випадку. Метою будь-якої інформаційно-пошукової системи є надання користувачеві можливості пошуку інформації за відомими даними, необхідною йому тематикою чи фактами. Процес формування запитів допускає багатоваріантність і є свого роду мистецтвом. Крім того, процедура пошуку має чітко визначену етапність — від визначення інформаційної потреби та області пошуку до аналізу результатів та вибору пертинентних (відповідних запиту користувача) об’єктів. Послідовність дій читача у процесі пошуку схематично можна подати так: - мета пошуку та його стратегія; - попереднє формулювання запиту; - вибір баз даних електронного каталогу, що відповідають змістові запиту, уточнення запиту; - переклад змісту запиту інформаційно-пошуковою мовою, тобто формування пошукового образу запиту; - вибір відповідних пошукових полів; - перегляд пошукових образів документів, їх зіставлення з пошуковим образом запиту і відбір бібліографічних записів, що відповідають цим вимогам; - оцінка ефективності пошуку та кінцевий відбір знайдених документів. Точність і повнота пошуку необхідної інформації в існуючому розмаїтті є одними з найактуальніших проблем сьогодення, а результативність пошуку залежить не лише від якості пошукової системи, а й від інформаційно-лінгвістичного забезпечення процесу пошуку. Так, як і при предметизації, використовуються інформаційно-пошукові мови (ІПМ). Опис змісту документа за допомогою ІПМ являє собою пошуковий образ документу (ПОД), а опис змісту запиту — пошуковий образ запиту (ПОЗ). Переклад змісту документа на ІПМ при пошуку інформації — це також процес індексування. Правила індексування інформації добре погоджені між собою і забезпечують тісний взаємозв’язок багатьох технологічних і лінгвістичних рішень. Саме від вміння правильно сформулювати пошуковий запит залежить ефективний результат довідково-інформаційного обслуговування користувачів. Електронний каталог на сьогодні повністю замінив існуючу традиційну систему каталогів та картотек, оскільки на його основі комплексно здійснюється багатоаспектний пошук як за всіма елементами бібліографічного опису, так і за полями, що розкривають зміст документа. Слід зауважити, що при цьому стратегія пошуку залишається підпорядкованою традиційній методиці і є практично незмінною, але водночас вимагає набуття нових навичок пошуку в електронному середовищі. Алгоритм пошуку залежить від виду бібліографічної довідки, які можуть бути адресні, уточнювальні, тематичні та фактографічні. Адресна бібліографічна довідка засвідчує наявність та/або місцезнаходження документа, який шукає користувач у фонді бібліотеки. Традиційно адресний бібліографічний пошук здійснювався на основі абеткового каталогу. В електронному каталозі знайти необхідний документ можна за допомогою полів бібліографічного запису «Автор», «Назва» або «Форматований зміст». Знаючи автора документа, пошук можна здійснювати, набираючи прізвище автора вручну, або користуючись системним словником. Як правило, словник авторів включає прізвища всіх авторів (першого, другого та наступних), а також інших осіб (редактора, укладача, ілюстратора тощо), що брали участь у створені даного документа. Ця інформація при формуванні бібліографічного запису заноситься в поля 100 та 700 (формат MARC21) та 700, 701 і 702 (формат RUSMARC) з відповідним кодом відношення авторства. Якщо відома назва, пошук здійснюється аналогічно за словником «Назва», що може включати основну назву документа, назву частини/розділу та іншу форму назви (яка заповнюється у випадку, коли є розбіжності в написані між титульною сторінкою та обкладинкою, корінцем, колонтитулом, подано паралельну назву іншою мовою). Також адресний пошук можна здійснювати за полем «Форматований зміст», що включає перелік творів, які ввійшли до збірників або добірок художніх та фольклорних творів, хрестоматій, книг для читання тощо. Уточнювальна бібліографічна довідка встановлює або уточнює елементи бібліографічного опису, яких бракує або які неточно наведені у запиті користувача. Найпоширенішими у дитячої аудиторії є уточнення автора, назви, вихідних даних (рік та місце видання), серії, джерела публікації. При виконанні уточнювальних довідок в ЕК використовуються контекстний пошук або пошук за всіма полями бібліографічного запису, що дозволяє відібрати всі записи незалежно від того, в яке з полів занесена інформація, яку шукає користувач. Слід пам’ятати, що результативність пошуку багато в чому залежить від повноти бібліографічного запису з використанням ряду факультативних елементів (більш повна форма імені, інша форма назви, уніфікована назва тощо).
Виділяють також епістолярний стиль, ораторський стиль, однак диференційні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного)1.
Поняття ділова українська мова співвідносять здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови - науковим та офіційно-діловим стилями1. Дослідження історії їх становлення, характеру лексичних та граматичних структурних компонентів, жанрового багатства, специфіки усної та писемної форм вираження - основна мета курсу української мови професійного спілкування.
Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини XIX ст. (не беремо до уваги старої української мови, основні традиції якої в науковому стилі втратилися в середині XVIII ст.), коли журнал "Основа" почав друкувати науково-популярні статті. Свого часу російський письменник М. Чернишевський писав: Застане час, коли українською мовою видаватимуть не тільки художні твори, а всякі книги, серед них і учені трактати з усяких наук".
Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836-1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови, літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.
Покликання - уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання - це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.
Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.
Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;
б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитуванняпозначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;
в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;
г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні покликання на джерела.
Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою – сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257], у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел. Наприклад: [12]; [42; 44; 46].
Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера.
Список використаних джерел (бібліографія) - важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.
Правила складання бібліографічного опису регламентуються державним стандартом «ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання (ГОСТ 7.1-2003, IDТ)».
В залежності від об'єкту опису, розрізняють монографічний, зведений та аналітичний бібліографічний опис:
♦ монографічний - опис на окремо виданий документ (книга, брошура, географічна карта тощо);
♦ зведений - на групу документів (багатотомне видання, серійні видання, річний комплект журналів або газет тощо), тобто кілька томів, випусків, які складають єдине видання;
♦ аналітичний - на частину документа (розділ, глава, параграф із книги окремий том багатотомного видання, стаття із газети, журналу, збірника).
Бібліографічний опис, як правило, складається мовою тексту видання, додержуючись правил сучасної орфографії. Скорочення слів та словосполучень допускаються відповідно з державними стандартами «ДСТУ 3582-97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила», «ГОСТ 7.12-93 «Межгосударственный стандарт. Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу. Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила».
Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:
Абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора - за назвою роботи; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).
За типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу - за абеткою.
Хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.
За ступенем використання: такий спосіб застосовують зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.