Критерієм ефективності та якості педагогічного процесу є вихованість школярів – наявність у них високих моральних якостей. Ці якості особистості школяра є результатом інтеріоризації (перетворення зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні) зовнішніх впливів на внутрішні, вираження єдності зовнішніх і внутрішніх чинників виховання та розвитку.
Завдяки інтеріоризації зовнішні факти людської поведінки переходять в усталені внутрішні якості особистості. Результати виховного процесу значною мірою залежать від індивідуальних особливостей вихованців, їх ставлення до навколишньої дійсності, насамперед до спрямованих на них виховних впливів, їх взаємин з однолітками, дорослими, ставлення до педагогів і батьків. Оскільки школярі різняться індивідуальними особливостями, то й результати їх виховання різні.
Для практичної діяльності педагога учнів класу залежно від рівня їх вихованості поділяють на такі групи:
а) група дуже низького рівня вихованості. Зараховані до цієї групи учні характеризуються негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція і самоорганізація у них не розвинуті;
б) група низького рівня вихованості. Характеризується слабким виявом позитивного, ще не стійкого досвіду поведінки, зривами. Поведінка учнів регулюється переважно вимогами старших та іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція та самоорганізація у них - інтуїтивні;
в) групи середнього рівня вихованості. Ім властиві стійка позитивна поведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організації та самоорганізації, однак активна позиція щодо діяльності і вчинків однокласників ще не виявляється;
г) групи високого рівня вихованості. Для учнів, які належать до них, визначальними є стійкий і позитивний досвід поведінки, саморегуляції, прагнення до організації та регуляції діяльності поведінки інших людей, вияви активної позиції.
Основними показниками рівня вихованості школяра є зовнішній вигляд, культура поведінки у школі та за її межами, громадська активність, самостійність у всіх видах діяльності, сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості, ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку, прилучення до національної та світової культури, фізичне здоров’я, захоплення фізичною культурою і спортом, працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.
Оцінити рівень вихованості особистості можна і за ЇЇ ставленням до навколишньої дійсності. У ставленні до суспільства вона виявляє патріотизм, суспільну дисциплінованість, громадську активність, працьовитість, відповідальність, солідарність, відданість справі; у ставленні до інших людей - повага їх гідності, піклування, терплячість; до себе - гідність, самокритичність, самоконтроль, ініціативу, оптимізм; до культури - повагу до культурних цінностей, контакти з діячами культури, розуміння прекрасного; до природи - повагу до всіх форм життя, замилування природою, примноження її багатств і раціональне їх використання; до моральних цінностей - демократизм, гуманізм, поважання свободи волі особистості.
При визначенні рівня вихованості учнів нерідко послуговуються такими методами науково-педагогічного дослідження, як педагогічне спостереження, бесіда, анкетування, вивчення продуктів діяльності учнів та ін.
Підвищення результативності виховного процесу, подолання в ньому формалізму завжди були актуальними питаннями. Досягненню цього сприяють уникнення безсистемності, усунення заорганізованості учнівського життя безліччю непотрібних заходів.
Типовими проявами формалізму у виховному процесі є:
– дроблення виховного процесу, тобто однобічно-аналітичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить цілісності реального процесу розвитку людини й колективу. Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих заходів;
– гонитва за кількістю виховних впливів, що суперечить характеру реального процесу розвитку людини і колективу, який визначається передусім якістю виховання;
– однобічність трактування впливу, яка суперечить багатостороннім виявам реальної людини і колективу. Так, бесіду, доручення тощо нерідко розглядають як засіб лише морального або естетичного виховання, хоча насправді вони є комплексними методами виховання;
– відсталість форм виховного, впливу, традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, який суперечить динамічному розвитку особистості та колективу;
– невиразність виховного впливу, відсутність індивідуально-диференційованих форм, тобто однобічний підхід до виховної роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить реальному процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються загальне, окреме (групове) та індивідуальне;
– зовні показний характер виховної роботи, що суперечить характеру внутрішнього розвитку людини і колективу, тобто виховання має охоплювати відкриті та приховані впливи на особистість, що формується. їх метою є розвиток внутрішніх установок особистості;
– незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчальний характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядається тільки як об’єкт впливу, а стосунки між ним і наставником є суб’єкт-об’єктними, хоч мають бути суб’єкт-суб’єктними, коли особистість старшого, більш досвідченого не піднімається над особистістю молодшого, менш досвідченого, не сковує ЇЇ своїм авторитетом, тобто спілкування і діяльність їх відбуваються на паритетній основі.
Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:
1. Організацію виховних центрів: створення музеїв, тематичне оформлення рекреацій. Як стверджував В. Сухомлинський, у школі і стіни повинні говорити. Така інформаційно-образна насиченість шкільних приміщень не тільки збагачує учнів знаннями, які виходять за межі навчальних програм, а й має відчутний виховний вплив на них.
2. Органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва, орієнтації учнів на вибір потрібної для їх міста чи села професії.
3. Створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань. Школа має пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бути вихованою і освіченою. Це потрібно й суспільству. Тому виховний процес має долати тимчасове явище неповаги деяких учнів до вихованості й освіченості.
4. Підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня вихованості колективу й окремих учнів. Школа повинна відчувати, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи. На початку XXI ст. в Україні такої уваги потребують питання морального і правового виховання, підготовка учнівської молоді до життя та діяльності в ринкових умовах, виховання несприйнятливості до негативних явищ життя тощо.
5. Розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності. Це зумовлено превалюванням у школі словесних методів виховання, які дають змогу формувати погляди і переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок і звичок поведінки. Цим зумовлений розрив між свідомістю і поведінкою деяких школярів, подоланню якого сприяє залучення їх до різноманітних видів діяльності.
6. Своєчасне здійснення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі. Нерідко деякі виховні заходи проводять лише після того, як у школі стався неприємний випадок. Але, як відомо, виховання повинне бути профілактичним, запобігати негативним явищам.
7. Використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які б відповідали віку учнів, спонукали їх до активності, ініціативи й самостійності в підготовці та проведенні виховних заходів.
8. Підвищення емоційності виховних заходів. Ця вимога ґрунтується на твердженні психологів, що знання засвоюються швидше і стають поглядами й переконаннями за небайдужості до них учня, емоційного переживання у процесі їх засвоєння.
9. Створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання.
10. Подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів. Підготовка учнів до життя в демократичному суспільстві потребує відмови від командного стилю у взаємодії з ними. Школа має бути взірцем демократизації українського суспільства, а учні за період перебування в ній повинні набути досвіду відносин на демократичних засадах.
Особливу увагу школа повинна приділити подоланню атеїзму, звички терпіти національне приниження, зневажливого ставлення до власної культури та мови, а також лихослів’я, злодійства, алкоголізму, хабарництва, апатії та байдужості, взаємної підозрілості, некерованості сексуальних потягів та ін.