1. Процес виховання, його специфіка, структурні елементи і рушійні сили. Компоненти процесу виховання.
2. Етапи процесу виховання.
3. Управління процесом виховання.
4. Самовиховання як вищий етап процесу виховання: умови, етапи, прийоми.
5. Суть процесу перевиховання: функції, принципи перевиховання, етапи його здійснення.
6. Результати процесу виховання. Критерії вихованості школяра.
7. Шляхи підвищення ефективності виховного процесу в сучасній школі.
1. Волкова Н. П. Педагогіка : посібник / Н. П. Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2012. – 616 с.
2. Фіцула М. М. Педагогіка : навч. посібник / М. М. Фіцула. – К. : «Академія», 2009. – 560 с.
3. Ягупов В. В. Педагогіка : навч. посїбник / В. В. Ягупов. – К. : Либідь, 2002. – 560 с.
1. Зайченко І. В. Педагогіка : навч. посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів / І. В. Зайченко. – [2-ге вид.]. – К. : Освіта України, 2008. – 526 с.
2. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка : навч. посібник / Н. Є. Мойсеюк. – К. : «КДНК», 2001. – 608 с.
3. Педагогіка : навч.підручник / уклад. : А. І. Кузьмінський, В. Л. Омеляненко. – К. : Знання-Прес, 2003. – 418 с.
Виховання в школі відбувається у процесі навчання і в спеціальній виховній роботі з учнями в позаурочний час у школі та за її межами.
Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.
Специфіка цього процесу полягає передусім у Його цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості, епізодичності, хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив, на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об’єктивних чинників.
Процес виховання залежить від об’єктивних і суб’єктивних чинників.
Об’єктивними чинниками є особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема, перебудова економіки на ринкових засадах, особливості розвитку соціальної сфери, відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки, розширення сфери спілкування з іноземними громадянами, вплив природного середовища.
До суб’єктивних чинників належать соціально-педагогічна діяльність сім’ї та громадських організацій, навчально-виховна діяльність навчальних закладів, цілеспрямована діяльність засобів масової інформації, закладів культури, позашкільних установ, церкви.
«Виховує, – писав А. Макаренко, – все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше – люди. З них на першому місці – батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини.
Увесь цей «хаос» не піддається начебто жодному облікові, проте він створює в кожен даний момент зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним – завдання вихователя».
Ефективність процесу виховання значною мірою залежить від того, наскільки узгоджуються впливи організованої виховної діяльності та об’єктивних умов. Результати цього процесу не настають одразу після застосування виховного впливу, вони дещо віддалені в часі. Виховний процес є двостороннім, тобто у ньому обов’язкова участь і взаємодія учителя-вихователя та вихованця.
Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає створення умов для співпраці педагогів і учнів, за яких учні є суб’єктами власного виховання.
У процесі виховання формується внутрішній світ дитини, проникнути в який дуже важко. Це актуалізує необхідність методик, які давали б змогу виявляти погляди, переконання і почуття кожного вихованця, щоб збагачувати внутрішній світ особистості й вносити в нього певні корективи.
Процес виховання переслідує різні завдання, розгортається різними напрямами. Його ефективність значною мірою залежить від того, наскільки виховання здатне передбачити необхідність розв’язання конкретних виховних завдань. Цей процес є неперервним, у ньому немає канікул. Вільний від навчання час заповнюють корисні справи, які сприяють формуванню позитивних рис особистості. Це особливо стосується виховної роботи з педагогічно занедбаними учнями, неповнолітніми правопорушниками. Виховання є тривалим процесом. Людина виховується з дитинства до зрілості. «Я продовжую ще вчитися, – писав Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), – моє виховання ще не завершене. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до нього: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням».
Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики організації виховного впливу, а також його результату і корекції. Структура процесу виховання, спрямованого на формування особистості, охоплює свідомість особистості, емоційно-почуттєву сферу, навички та звички поведінки. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.
Свідомість – властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленому їх накресленні і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.
Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість. Вона відіграє провідну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і суспільства, до себе, навчальних та інших обов’язків.
Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до себе.
Почуття – психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб’єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.
Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.
Навичка – психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.
Формується вона на основі знань про певний спосіб дії у процесі цілеспрямованих, планомірних, нерідко багаторазових вправлянь.
Звичка – схильність людини до відносно усталених способів дій.
«Гарна звичка – це моральний капітал, – писав К. Ушинський. – Капітал звички від уживання зростає і дає людині можливість, як капітал матеріальний в економічному світі, дедалі плідніше використовувати свою найдорогоціннішу силу – силу свідомої волі і зводити моральну будову свого життя дедалі вище, не починаючи щоразу своєї будівлі з фундаменту і не витрачаючи своєї свідомості і своєї волі на боротьбу з труднощами, які були вже раз переможені».
Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають досвіду поведінки. Тому важливо враховувати досвід попередньої поведінки школярів, збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку учнів. Успішність його залежить від дотримання педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.
У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов’язане із з’ясуванням причин появи, їх усуненням.
Педагог має розглядати процес виховання як послідовність етапів, знання яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачити її зміст і методику проведення на кожному етапі.
Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу охоплює такі етапи:
1) визначення сукупності рис і властивостей особистості (певного ідеалу), які слід сформувати у вихованця. Щодо виховання класу мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі поставленої суспільством перед школою мети виховання;
2) вивчення індивідуальних особливостей вихованця (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, а також рис, які перебувають на стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. На цій основі можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав пропонований ним взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення Поставленої мети;
3) реалізація програми виховання, тобто запланованих виховних заходів, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу;
4) спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Свідченням настання цього етапу є заняття учня самоосвітою і самовихованням.
На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом.
Управління процесом виховання – діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.
Розпочинають його зі з’ясування змісту виховної роботи з урахуванням вимог суспільства до рівня вихованості учнівського колективу і кожного учня зокрема. У реалізації змісту виховання важливо, щоб його форми, методи і прийоми імпонували школярам, що допоможе зробити виховний процес цілеспрямованим і систематичним. Суть управління виховним процесом полягає у виявленні виховних можливостей сім’ї, громадських організацій, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації для ефективного використання їх впливу на школярів. У процесі управління вихованням важливо організовувати і спрямовувати колективне та індивідуальне життя й діяльність учнів, створювати умови для збагачення їх власного досвіду. Тому першорядне значення має встановлення гармонійних стосунків між вихованцями і вихователями на демократичних і гуманістичних засадах. Авторитарний стиль педагогів зумовлює формування безініціативного виконавця чужої волі, невпевненої у власних силах людини. Іншою крайністю є відсутність вимогливості та контролю за поведінкою дітей, що сприяє формуванню безвідповідальності, недисциплінованості та інших негативних рис особистості.
Управління процесом виховання має спрямовуватися на формування гуманних взаємин між учнями. Тому важливо не лише навчити дітей бути доброзичливими й гуманними до однокласників, а й формувати організаторські навички, виховувати вимогливість до товаришів, непримиренність до порушень дисципліни і порядку в школі та за її межами. Воно спрямоване і на розвиток самостійності, ініціативності школярів. Для цього педагоги повинні націлювати учнів на самостійний пошук цікавих видів діяльності, самостійне забезпечення необхідних для їх здійснення умов, допомагають їм самостійно організовувати діяльність у школі та за її межами. Виховання самостійності, ініціативності школярів не повинне применшувати керівної ролі педагога як мудрого старшого друга і наставника дітей, налаштованого на співпрацю з ними.
Управління процесом виховання потребує постійного вивчення результатів виховної роботи, рівня вихованості учнів, виховних можливостей педагогічного колективу та батьківської громадськості, коригування змісту і методики виховного процесу з метою їх удосконалення.
За концепцією національного виховання психолого-педагогічний аспект готовності педагога до виховної діяльності поєднує в собі:
Процес виховання – динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. За своєю природою суперечності можуть бути внутрішніми й зовнішніми.
До внутрішніх суперечностей належать:
а) суперечність між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують спрямовані на їх розв’язання його вчинки та дії. Ця суперечність супроводжує виховання особистості, тому її розвиток може призупинитися, якщо не ставити перед нею нових ускладнених завдань;
б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Виховний процес повинен так вибудовуватися, щоб його зміст або форми реалізації цього змісту не викликали спротив у вихованця.
Серед зовнішніх суперечностей виокремлюють: а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї. Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні школярів;
б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів зовнішніх обставин. До таких негативних чинників належать вуличні підліткові групи, низькопробні твори масової культури та ін. Вирішення цієї суперечності можливе лише за умови формування у школярів внутрішньої стійкості й уміння протистояти негативним явищам;
в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно позначаються на виховному процесі взагалі;
г) суперечність, породжена наявністю в окремих учнів досвіду негативної поведінки, їх постійними конфліктами з педагогами, однокласниками, батьками. Йдеться про сформований динамічний стереотип, який характеризується постійними, стабільними, стійкими негативними нервовими зв’язками, що створює особливі труднощі у перевихованні. Ця категорія школярів потребує спеціальної виховної роботи.
Попри тимчасовість зовнішніх суперечностей, вони, однак, можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому їх виявлення й усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Та найважливішим чинником є профілактична робота щодо запобігання цим суперечностям.
– високий рівень національної самосвідомості, знання національної психології та характеру народу, його культурно-історичних традицій, морально-етичної спадщини, історії та сучасного буття;
– втілення типових якостей рідного народу, його духовного, культурного і морального багатства; бездоганне володіння українською мовою;
– високий рівень професійної підготовки, широкий світогляд і наукову ерудицію, духовне багатство та емоційну культуру вчителя, прагнення до постійного самовдосконалення;
– любов до дітей і високу педагогічну культуру в єдності з наполегливістю, витримкою, педагогічним тактом;
– досконале володіння дидактичними, організаторськими, комунікативними, перцептивними, сугестивними, науково-пізнавальними здібностями;
– розвиток власної спостережливості, педагогічної уяви, оптимізму, здатність відчувати і позитивно впливати на емоційний стан учнів;
– мистецьке володіння словом, уміння чітко й точно формулювати, дохідливо, образно, емоційно передавати власні думки.
Стосовно вимог до сучасного вчителя актуальними і нині є думки Олександра Довженка, висловлені у «Щоденнику» від 28 червня 1942 року:
«Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспільстві і в школі... Прибитий, неінтелігентний учитель – це величезне зло нашого народу. Безправний, не шанований, брудний, малоосвічений учитель і такий же мало розумний Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може забезпечити державі гарну молодь... Народний учитель, учитель народу – серце і сумління села, Зразок і предмет наслідування (для) дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, – нема, нема у нас народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька, і потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві».