У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і частина їх була відправлена назад, на Кубу.
У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масові невдоволення, які підсилювались провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет, за згодою США, здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського палацу.
У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці - режим Сомоси, який правив країною протягом понад ЗО років. Події у Нікарагуа розгортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував, як колишніх сомосовців, так і представників демократичних рухів. В ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США. США зосередили на кордонах з Нікарагуа збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни активно формувалась легальна опозиція. Опинившись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги у громадянській війні, чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, потерпіли поразку, але залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.
Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалась з констатації факту неможливості і навіть згубності повної незалежності і зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалось ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів від політики 30-50-х років і зовні виглядало як повернення до старих порядків, коли у країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Такий шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Аргентині - 1962 p., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі - 1963 p., Болівії, Бразилії - 1964 p., Чилі - 1973 р. Військові хунти вели безпощадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Вона зайняла 7-ме місце у світі по виробництву сталі, 8-ме - по виробництву телевізорів, 10-те - по виробництву легкових автомобілів. Зворотнім результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово формувалась соціально-політична криза військових режимів.
Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і лишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер: антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний, екстремістський і т.д. В історії цього процесу після Другої світової війни можна виділити кілька етапів.
Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.
Другий етап (60-ті - початок 70-х років) проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960-1967 pp. в Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не дивлячись на те, що всі вони були придушені, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.
Третій етап (кінець 70-х - 80-ті років) пов'язаний головним чином з боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі лівого спрямування, викликала антисандіністський рух ''контрас'' у Нікарагуа.
Четвертий етап (80-ті - 90-ті роки) - активізація діяльності воєнно-політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з наркомафією. У 90-ті роки спалахнула партизанська боротьба на півдні Мексики. Місцеві індіанці підняли повстання проти нестерпних умов життя. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки обумовлюються переважно внутрішніми соціально-економічними і політичними проблемами цього регіону.
Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф.Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки - ''Союз заради прогресу''. Щоб уникнути кубинського варіанту, США пропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривались на традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитись на Кубі і протягом тривалого часу ЦРУ США намагалось усунути Кастро від влади. У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі скинення президента Сальвадора Альенде. Така політика США породила широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які у 70-ті роки досягли апогею.
Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став Джіммі Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про неприпустимість порушення прав людини. Картер, зокрема, після тривалих і складних переговорів підписав з Панамою угоду про передачу їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який усунув одне із головних джерел невдоволення латиноамериканською політикою США. Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку і їхнє падіння стало справою часу. Першим впав диктаторський режим Сомоси в Нікарагуа.
У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983 р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління.
Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг.
Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн.
Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т.д.
Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці.
Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято ''Декларацію про збереження і захист демократії в Америці'', яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека.
Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок.
На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про ''спільний ринок'' у 1975 р. виникає Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання - Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того, діють об'єднання, ство-
рені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахен-ську групу.
Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес.
На початку 90-х років склались необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, при владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводяться широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. у Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб. Для того, щоб ця ідея стала реальною, країнам Латинської Америки потрібно вирішити ще багато проблем: зміцнити демократичні інститути влади, приборкати повстанський рух, у політичній боротьбі застосовувати лише конституційні методи боротьби та ін.
Найбільші українські громади в країнах Латинської Америки знаходяться в Бразилії та Аргентині. Вони утворились в результаті трудової еміграції наприкінці XIX - на початку XX ст.
Розташовані вони компактними поселеннями і займаються в основному сільським господарством.
78. Причини і початок ''холодної війни''. Утворення і протистояння воснно-політичних блоків
Причини і початок ''холодної війни''. У 1945-1948 pp. відбувся відхід від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої світової війни, сформувались напрями міжнародних відносин періоду ''холодної війни''. Відбувався процес становлення біполярної системи світу (США-СРСР).
США - єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу. їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США - держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перева-гу над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю. США стали наддержавою.
У СРСР війна призвела до скорочення на 30% національного багатства, було зруйновано 1710 міст і містечок, 90 тис. сіл, 32 тис. промислових підприємств. Потребували оновлення або модернізації основні виробничі фонди. Одночасно СРСР мав найбільші сухопутні сили, які займали великі території в Європі та Азії. У Радянської армії був авторитет захисника і визволителя світу від фашизму. Поблизу Радянського Союзу не залишилось держав, які могли б загрожувати безпеці СРСР. У країнах Заходу переважало позитивне ставлення до СРСР.
Хоча Великобританія закінчила війну переможницею, її становище було не найкращим. Вперше її територія зазнала нищівних бомбардувань і обстрілів. Була втрачена значна частина торговельного флоту. Великобританія зберегла свою імперію, але її домініони та колонії в роки війни зміцніли, їх зв'язки з метрополією ослабли. Вона залишалась серед великих держав, проте не могла зрівнятись у могутності з США та СРСР. Після шести років виснажливої війни англійці найменше дбали про світове панування.
Франція по закінченні війни майже втратила вплив на світову політику. Людські втрати Франції в роки Другої світової війни були меншими, ніж в роки попередньої, а масштаби руйнувань, особливо в результаті бомбардувань, значно більшими. Втрата впливу на світову політику пояснювалась тим, що свою незалежність і цілісність вона відновила не власними силами, а за допомогою союзників. її економіка перебувала в занепаді і залежала від фінансової підтримки США. Французький Індокитай вийшов з-під контролю, Сирія та Ліван домоглись незалежності. Лише завдяки великому внеску в розгром фашизму Франція зберегла статус великої держави.
Розбіжності між СРСР і Заходом намітились ще в завершальний період Другої світової війни. Перше значне зіткнення відбулось під час Лондонської сесії Ради міністрів закордонних справ (11 вересня- 2 жовтня 1945р.), яка закінчилась безрезультатно. Конференція виявила основні суперечності сторін. Дипломати Заходу категорично відмовились обговорювати умови мирних договорів з країнами, де, з точки зору Заходу, при владі перебували уряди, які не відбивали всього спектру існуючих політичних сил і були створені під диктатом Москви.
Позиція західних країн була розцінена Москвою, як прагнення відновити в Східній Європі режими, ворожі до СРСР. Справді, Захід прагнув забезпечити вільний і гарантований доступ на ринки східноєвропейських країн.
У своїй зовнішній політиці СРСР у цей період керувався такими принципами.
1. Зміни соціально-економічних формацій історично визначено. Отже, на зміну ''загниваючому'' і приреченому на загибель капіталізму неодмінно повинна прийти комуністична формація як підсумок розвитку людства.
2. Єдино правильною є методологія, яка базується на класово-соціальному підході до всіх явищ міжнародного життя, на марксистсько-ленінській інтерпретації класів і класової боротьби. З цим підходом пов'язана орієнтація на перемогу світової революції і на її підтримку СРСР.
3. Завданням комуністичної влади є впровадження у масову свідомість ідеї про особливу авангардну революційну роль Росії у світовій історії і її особливим месіанським призначенням, зумовленим тим, що революціонери-переможці краще всіх у світі знають, як влаштувати людське щастя на землі і домогтися загального процвітання.
4. Поки існує імперіалізм як вища і остання стадія капіталізму, війни на земній кулі неминучі. Щоб запобігти нових війн треба знищити імперіалізм. Відповідно, потрібно боротися за мир і за розширення й посилення соціалістичного табору.
Результатом проведення зовнішньої політики на такій демагогічно-утопічній основі стала постійна невідповідність головних принципів радянської зовнішньої політики з офіційно проголошеними принципами пролетарської єдності і мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
Конфлікт, який виник у Лондоні, було врегульовано під час наради у Москві. До урядів Болгарії та Румунії увійшли представники опозиції. Однак, зіткнення в Лондоні мало далекосяжні наслідки. Радянське керівництво вирішило, що Захід не поважає інтереси безпеки СРСР і найкращий спосіб розв'язання проблем - силовий тиск: не буде ж Захід воювати через ''дрібниці''. У свою чергу, західні країни зрозуміли, що СРСР розглядає всі країни, які опинились в зоні його впливу, своїми і прагне до поширення цієї зони. Уряди США та інших країн Заходу схилялись до думки, що йти на поступки СРСР означає сприяти його експансії. Поступово на Заході формується концепція ''стримування комунізму'' та ''визволення народів'', які опинилися в зоні його проникнення. Важливу роль у формуванні цієї концепції відіграв американський дипломат, спеціаліст по Росії Джордж Кеннан.
Інтереси США, вважав Дж.Кеннан, потребують швидкої стабілізації становища в розорених війною країнах на основі таких принципів політичної і господарської організації, при дотриманні яких інвестиції американського капіталу будуть гарантовані від націоналізації, зберігатиметься можливість вивозу прибутку, а зовнішня торгівля буде максимально лібералізована. Прихід до влади в будь-якій країні комуністів слід розцінювати як небажаний, оскільки він веде до формування закритої економічної системи за радянським зразком. Відповідно, будь-який успіх лівих сил слід вважати продуктом ''експорту революції'' з боку СРСР.
На Потсдамській конференції Сталін пред'явив територіальні претензії до Туреччини, вніс пропозиції про спільну оборону Чорноморських проток і розміщення в їх зоні радянських військ та про режим опіки над володіннями Італії в Африці.
У серпні 1946 р. уряд СРСР заявив, що ''подальше відкладання встановлення міжнародного статусу Чорного моря і проток не може бути виправданим''.
У Греції комуністи відмовились взяти участь у виборах та роззброїти свої загони і підняли повстання. Болгарія і Югославія підтримали повстанців. Англійські війська зі схвалення США розпочали бої проти партизан.
На початку 1946 р. виникла конфліктна ситуація навколо Ірану. В 1941 р. на територію Ірану були введені війська СРСР і Великобританії для запобігання використанню його території гітлерівською Німеччиною. По закінченню війни англійські війська були виведені. Виведення радянських військ було затримано у зв'язку з планом керівництва СРСР розпочати наступ у бік Перської затоки. Щоб забезпечити присутність СРСР в цьому регіоні, в Іранському Азербайджані утворюється уряд, який проголосив автономію краю і почав здійснювати аграрну реформу. Схожі події відбувались і в Курдистані.
Ці події викликали занепокоєння на Заході. Великобританія розцінила їх як зазіхання на сферу її впливу і як спробу розчленувати Іран і створити Курдську державу, що призвело б до потрясінь в Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії, де живуть курди. Питання навколо Ірану розглядались на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. США вперше загрожували застосувати атомну зброю проти СРСР. В цей же час прозвучала Фултонська промова У.Черчілля (березень 1946 p.).
У своїй промові, виголошеній у Фултоні, США, екс-прем'єр стверджував, що існуючий в СРСР і в деяких інших країнах режим є поліцейським (тоталітарним), що суперечить всім принципам демократії. СРСР -звинувачувався в тому, що перегородив Європу залізною завісою, створив собі сферу впливу і дедалі більше підкоряє народи, які опинилися в ній. Черчілль стверджував, що СРСР і комуністичні організації світу (''п'ята колона'' Москви) прагнуть до безмежної експансії, яка є загрозою ''християнській цивілізації''. В кінці промови він закликав до об'єднання всіх англомовних держав у боротьбі з комунізмом.
Сталін оцінив цю промову як заклик до війни, а в радянській пресі розгорнулась пропагандистська кампанія проти ''нових підпалювачів війни''.
Жорсткість Заходу призвела до зміни тактики СРСР. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Ірану. В квітні 1946 р. між СРСР та Іраном була укладена угода про створення спільної радянсько-іранської компанії по спільній експлуатації нафтових родовищ в Північному Ірані терміном на 50 років. У червні цього ж року Іранський Азербайджан отримав автономію. Проте такий маневр радянського керівництва не зняв напруги в регіоні. Загроза інтересам США та Великобританії з боку СРСР зберігалась. США надали військову та економічну допомогу іранському урядові, а Великобританія направила свої війська до Іраку, щоб запобігти подальшому проникненню Радянського Союзу в цей регіон. Наприкінці 1946 р. урядові війська Ірану вступили в Іранський Азербайджан. Автономія краю була ліквідована. В 1947 р. була розірвана угода з СРСР.
У лютому 1947 р. англійці довели до відома уряду США, що надалі вони нездатні надавати економічну та військову підтримку' Греції та Туреччині. Припинення допомоги і виведення англійських військ загрожувало поширенням радянського впливу на ці країни, що докорінно змінювало ситуацію в Середземномор'ї. Створювались умови для приходу до влади комуністів в Італії. Такий варіант розвитку подій змушував Трумена зробити остаточний вибір.
У своєму посланні конгресу США від 12 березня 1947 р. він оцінив таке становище як загрозливе для безпеки США і попросив 400 млн. доларів для підтримки урядів Греції та Туреччини, включаючи відправлення військового персоналу. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають ''стримування'' СРСР та його союзників. Такий напрям політики дістав назву ''доктрина Трумена''. У цьому посланні, крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст суперництва між США та СРСР як конфлікт між демократією та тоталітаризмом.