21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країна ділилась на дві зони. Французькі війська виводились з ДРВ і припиняли бойові дії. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.
Південний В'єтнам (1955-1975 pp.). Американська агресія проти В'єтнаму. Об'єднання В'єтнаму. Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула США до активнішого проникнення на південь В'єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США поспішно створюють тут блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану.
У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори у Національні збори і прийнято Конституцію, одна із статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 р. по 1961 р. виділили 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось в полі зору місії по контролю за використанням американської допомоги. Значна частина допомоги йшла на створення інфраструктури - доріг, портів, аеродромів та ін. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.
У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено 1962 р. Він об'єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування - комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, він розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська терпіли поразку.
Щоб врятувати своїх ставлеників, США втягуються у в'єтнамську війну. З приходом до влади у США президента Кеннеді з'явились доктрини ''гнучкого реагування'' і ''стратегії протиповс-танської боротьби''. У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що ''Тихий океан стане морем червоних'' і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі.
У 1962 р. в Сайгоні створено американське командування. Авіація США бомбардувала території, контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися і вже влітку 1964 р. 2/3 Південного В'єтнаму знаходилось під його контролем.
У 1964 р. президентом США став Л.Джонсон. З його іменем пов'язана ескалація війни у В'єтнамі і поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набував би такого розмаху. Приводом до агресії проти ДРВ став тонкінський інцидент. 8 березня 1965 р. американські війська висадились на узбережжі Південного В'єтнаму і вступили в активні бойові дії проти партизан.
Поступово чисельність американських військ зросла до 550 тис. Але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В'єтнаму давала відсіч авіації США.
З 1968 р. війна у В'єтнамі все менш нагадувала партизанську, і все більше нагадувала битву двох регулярних армій. Після ''новорічного наступу'' партизан і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень- червень 1968р.) у громадській думці населення США наступив злам. 77% американських громадян не схвалювали політику уряду. Американці занадто довго йшли до висновку, що у В'єтнамі з ними воюють не в'єтнамці-комуністи, а в'єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від політики, ніж в'єтнамський селянин. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але і за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блискучу організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і війна, в якій іноземці вбивали в'єтнамців, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перейти в тотальну з усім в'єтнамським народом, була безперспективною
13 травня 1968 р. у Парижі почались переговори з ДРВ по політичному врегулюванню конфлікту, а з 1 листопада авіація США припинила бомбардування ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про здійснення програми ''в'єтнамізації'' війни і про виведення американців з країни.
Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи (''стежки Хо Ші Міна''), якими йшла допомога партизанам Південного В'єтнаму. Американо-сайгон-ські війська з цією метою у 1970-1971 pp. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але операція провалилась.
ЗО березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали третій стратегічний наступ і визволили великі райони країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі.
Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ починають контрнаступ, який завершився ЗО квітня 1975 р. перемогою партизан. Так було завершено об'єднання В'єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ).
Війна у В'єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX ст. Всього у війні загинуло і було поранено близько 5 млн. в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами і 2500 американців потрапили у полон. З 1961 р. над всією територією країни було збито 3744 американських літаків і 4888 вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд. доларів.
Головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у ''холодній війні''.
СРВ. У грудні 1976 р. відбувся 4-й з'їзд Партії трудящих В'єтнаму, який затвердив програму соціалістичного будівництва в масштабах всієї країни. ПТВ була перейменована в Комуністичну партію В'єтнаму (КПВ). У грудні 1980 р. була прийнята конституція СРВ.
Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у Півден-но-Східній Азії. Об'єднаний В'єтнам, маючи багаточисельну, добре озброєну і навчену армію і спираючись на слухняні уряди в Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того ж у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу поспішив відновити Китай, почавши бойові дії проти В'єтнаму у 1979 р. Разом з США Китай практично ізолював В'єтнам на міжнародній арені. До того ж виявилась нездатність В'єтнаму нести економічну ношу наддержави: країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний покровитель - СРСР вже не був здатний прийти на допомогу.
Наприкінці 80-х років В'єтнам вивів війська з Камбоджі і Лаосу, нормалізував відносини з Китаєм. З 1986 р. В'єтнам вирішив наслідувати приклад Китаю і провів ринкові реформи при збереженні монополії компартії на владу.
Нині перед В'єтнамом стоїть ряд проблем: необхідність структурної перебудови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв'язання проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв'язання продовольчої проблеми.
У серпні 1995 р. між США і В'єтнамом відновлено дипломатичні відносини.
73. Створення держави Ізраїль. Арабо-ізраїльське протистояння
В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: ''Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці''.
29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 ''за'', ''проти'' 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Са-марія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено.
В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.).
Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США.
У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.
Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.
Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:
- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;
- екстремістські угруповання ''Хамаз'', ''Хезболлах'', ''Ісламський джихад'' та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);
- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;
- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїль-ського діалогу.
Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.
74. Трагедія Афганістану
На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.
До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.
У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром.
У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.
У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво.
Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.
На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.
У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.
На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.
Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ ''Альфа'' захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль.
Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.
У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.
Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.
У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).
Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані.
Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.
75. Іран у повоєнні роки. Ісламська революція
Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 p., внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні.
1962 р. він проголосив у країні початок ''білої революції''-проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась. За роки ''білої революції'' в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров'я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода.
Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).
Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово, починаючи з XIX ст.
Поразка революції 1951 р. супроводжувалась знищенням легальної політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство, яке займало в Ірані привілейоване становище. Всього в країні нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мечетей, 300 духовних учбових закладів, в яких навчалось 60 тис. осіб. До цього слід додати 60 тис. прямих нащадків Мухамеда по чоловічій лінії і 1 млн. по жіночій. Всі ці люди незалежно від роду занять вважалися поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.
Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Хомейні розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: ''Не Захід, не Схід, а іслам''.