І раптом зник хліб у булочних і магазинах. Виникла паніка: у всіх містах, крім Москви, люди стояли в тисячних чергах, але хліба не було кілька днів.
Причиною цього було те, що у 1963 р. цілина не дала врожаю (чорні бурі змели верхній родючий шар землі), до того ж партійні працівники всіх рівнів боялись доповісти, що нема хліба, щоб не зіпсувати святкування ''великого десятиріччя''.
Щоб справитись з дефіцитом хліба, довелось пустити в хід стратегічні запаси і терміново закупити зерно за кордоном.
СРСР вперше закупив хліб за кордоном. Але хлібну торгівлю в країні лихоманило майже рік.
Підвищення цін, поява нових дефіцитів були відображенням наростання кризових явищ в економіці країни загалом. Після 3-4 років сприятливої кон'юнктури у промисловості темпи її зростання почали сповільнюватись. Наростали явища неузгодженості, порушувались господарські зв'язки. Сповільнився технічний прогрес.
Останні реорганізації. Причини невдач. Листопадовий (1962 р.) Пленум ЦК КПРС вжив заходів для зміни керівництва народним господарством. З метою проведення єдиної технічної політики створювались галузеві державні комітети у Москві, яким передавались провідні наукові, проектні і конструкторські інститути, конструкторські бюро заводів з дослідницькими і експериментальними базами. На них покладалась відповідальність за впровадження нової техніки. Створені держкомітети стали розширювати свою експансію, оббирати раднаргоспи, забираючи в них все нові і нові підприємства. Так створилось двовладдя в управлінні промисловістю. До того ж для держкомітетів створювався тепличний режим: раднаргоспи відповідали за план, а держкомітети за впровадження нової техніки.
У березні 1963 р. ''з метою дальшого вдосконалення керівництва промисловістю і будівництвом'' було створено Вищу Раду Народного Господарства СРСР при Раді Міністрів СРСР. Це структура створювалась над Радою Народного Господарства СРСР, Держпланом, Держбудом і Держкомітетом по координації науково-дослідних робіт.
Крім того, Пленум запропонував широку програму реорганізації партійного керівництва усім народним господарством: поділ партійної організації кожної області на дві - промислову і сільськогосподарську. Відповідно формувався крайовий або обласний комітет партії ''керівництва сільськогосподарським виробництвом''. Це рішення фактично приводило до підміни державного керівництва партійним, а відповідно і до повного злиття партії з державним апаратом.
Партійний апарат різко збільшився. Слідом за обкомами партії почали ділитись радянські, комсомольські, профспілкові організації.
Звичайно, не тільки до цього зводилась внутрішня політика хрущовського керівництва. Важливе значення мало масове житлове будівництво, яке дало змогу поліпшити матеріальні умови життя багатьох громадян. За період Хрущова темпи житлового будівництва були найвищими за всю історію СРСР.
Також були зрівняні з городянами у пенсіях та інших видах соціальної допомоги члени колгоспів.
Головна причина невдач реформ Хрущова полягала в тому, що соціалізм радянського зразку принципово не підлягав реформуванню. Будь-які зміни мали привести або до введення ринкових елементів і, відповідно, - до капіталізму, або до посилення контролю держави і відповідно - до сталінізму. Хрущов, відмовившись від сталінізму, не зумів, у силу своїх переконань, зробити рішучі кроки до введення ринкових механізмів. І вся його реформаторська діяльність була приречена на поразку.
63. ''Застій'' в економіці СРСР (друга половина 60-х - перша половина 80-х років)
З легкої руки російських економістів П.Бунина і Г.Попова наприкінці 80-х років у науковій літературі з'явилися нові терміни для характеристики СРСР 1960-1980 pp. - командно-адміністративна економіка, застій. Малося на увазі, що радянська модель соціалізму на середину 60-х років вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнились. На початку 80-х років вони взагалі стали символічними. Примусові, командні важелі впливу на виробництво тепер мали низьку ефективність. Нових методів господарювання партійно-державне керівництво СРСР побоювалось, справедливо відчуваючи в них загрозу власному існуванню. До 1985 p., початку ''горбачовської ери'', всі реформи зводились до косметичного ремонту, не зачіпали підвалин соціалізму як суспільного ладу. Якщо М.Хрущов до свого звільнення у жовтні 1964 р. вів бурхливу реформаторську діяльність, обіцяв в недалекому майбутньому великі соціальні блага, комунізм, а М.Горбачов через двадцять років знову почав перебудову, то в другій половині 60-х - першій половині 80-х панувало відносно розмірене, зовні спокійне життя. Застій поширювався на економічну, соціальну, політичну й духовну сфери суспільства, де мав специфічні, далеко не однозначні форми виявлення.
У 60-х роках закінчився екстенсивний етап економічного розвитку СРСР. Переходу до інтенсивних форм господарювання здійснити не вдалося. В СРСР зберігався консервативний, непридатний механізм господарювання. Економічні реформи або зовсім захлинулись, або проводились непослідовно. Заклик органічно поєднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму багато в чому залишився на папері. Численні програми й проекти, п'ятирічні плани на стали тією основою, на якій можна було б оперативно приймати неординарні рішення. Давався взнаки і низький рівень розробки валютно-фінансових проблем. Товарно-грошовим відносинам, ринку тривалий час взагалі не надавали належного значення, підмінюючи їх адміністративними й організаційними заходами. Особиста зацікавленість виробників фактично ігнорувалася. Через непродуману, заідеологізовану науково-технічну політику кінцевий економічний ефект далеко не завжди відповідав докладеним зусиллям, не стимулював творчу працю і зростання рівня кваліфікації. Насиченість спеціалістами з вищою або середньою спеціальною освітою і надто повільне зростання продуктивності праці свідчили про нераціональне використання кадрів, відсутність їх оптимальної розстановки та умов реалізації індивідуальних і колективних можливостей. Понад 4 млн. спеціалістів Радянського Союзу працювали на посадах, які не відповідали рівню їхньої підготовки.
Економічний прогрес України перебував у вимушеній залежності від загального стану СРСР та його сателітів. За визначеннями ''інтеграція'', ''інтернаціоналізація'', ''єдиний народногосподарський комплекс'' приховувалися дії, спрямовані на уніфікацію народів і штучне переплетення економіки різних країн і регіонів, аби ніхто, крім бюрократичної і партійної еліти, не був господарем на своїй землі. Природні родовища України бездумно експлуатувались. Довгострокові національні інтереси не враховувались.
Труднощі і суперечності економічного розвитку відбувалися на тлі зростаючої конфронтації з індустріально розвиненими країнами Заходу. Надії М.Хрущова подолати розрив між СРСР і США, ''наздогнати і перегнати'' стали примарними. За чверть століття СРСР ні на крок не просунувся у подоланні відставання від США в продуктивності праці у промисловості (55% за офіційними радянськими джерелами) і сільському господарстві (20%).
Під впливом помилкових політичних пріоритетів зовнішні економічні зв'язки СРСР виявились надміру заідеологізованими, спрямованими на країни-члени Ради економічної взаємодопомоги. Фактично відбувалось розбазарювання паливно-сировинних й енергетичних ресурсів задля досягнення політичної стабільності в підконтрольному регіоні чи виручення певних валютних коштів на Заході.
Штучна відгородженість від світу сприяла пануванню тоталітарної системи в СРСР, вела до економічного відставання країни і погіршення умов життя трудящих. Радянська економіка опинилася у кризовому стані.
64. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках
Радянський тоталітарний режим за роки свого існування зумів встановити повний контроль над суспільною свідомістю. Проте знаходилися люди, які не погоджувались з політикою правлячої верхівки, звідки й їхня назва - дисиденти. Вони мислили інакше, ніж до того привчили більшість народу, тому називалися також інакомислячими.
Люди такого роду почали заявляти про себе за часів Хрущова. Одним з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко. Він не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом - запроторити до психлікарні.
З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й малочисе-льні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.
На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний ''погром'' право-захисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і ти.м, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху - академіка Андрія Сахарова і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон.
Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (''Гельсінські групи'') у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік - у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками ''Гельсінських груп'' були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.
Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів ''Гельсінських груп'' - найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).
На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув'язненні або у засланні. Деякі там і померли - Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та ін.
Незважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув'язненим дисидентам волю.
Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху будила національну свідомість і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.
65. Перебудова і розпад (1985-1991 pp.)
На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери.
Але форми, глибина процесів оновлення були усвідомлені не відразу, а формувались шляхом спроб і помилок.
Перші спроби вийти з кризи були здійснені Андроповим, який став Генеральним секретарем у 1982 р. після смерті Брежнєва. Він тривалий час працював у КДБ і мав повну інформацію про розмах корупції в країні і про стан народного господарства. Андропов спробував навести порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу, проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію судових справ проти корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали певний ефект: дещо збільшилось виробництво. Але радикально переломити ситуацію він не зміг. До того ж, тяжко захворів і невдовзі помер. На його місце було обрано К.У.Черненка, який вже тоді був смертельно хворий.
У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною 1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою, вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що ''так жити не можливо''. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.
Весною 1985 р. вирішення більшості проблем керівництву вбачалося шляхом зосередження зусиль для підвищення темпів економічного зростання і подолання відставання машинобудування. Планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А.Аганбегяна).
Також нове керівництво внесло нові елементи в оцінку міжнародного становища і почало поворот у зовнішньополітичній сфері, заснований на пріоритеті загальнолюдських цінностей.
Друга половина 1985 і початок 1986 р. пройшли під знаком підготовки до чергового XXVII з'їзду КПРС і розгортання двох кампаній: боротьба з пияцтвом і алкоголізмом і боротьба з нетрудовими доходами. У цей час у вищому партійному і державному керівництві розгортається боротьба між брежнєвською гвардією (Гришин, Романов) новими партократами (Лігачов) і реформаторами (Яковлев, Шеварднадзе).
XXVII з'їзд КПРС не вніс принципово нового у внутрішньополітичне життя країни, але на з'їзді Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план ''класову боротьбу'' і висунувши положення про взаємозв'язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу. (Поворот в його поглядах відбувся після зустрічі з М.Тетчер у 1984 р. після якої вона заявила: ''З ним можна мати справу'').
Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи.
До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках.
Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ.
Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені ''деформації'' у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Але критика зводилась до того, що потрібно ''повернутися до ленінських норм'' - надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. 70-річчя Жовтня дало початок наростаючій хвилі антисталінізму.
Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт Єльцина (перший секретар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим. Після того, як у жовтні 1987 р. Б.Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу Лігачова, який був другою людиною у партії, його було виведено зі складу вищого партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності.
За рішенням Політбюро ЦК КПРС була створена Комісія по додатковому вивченню матеріалів, пов'язаних з репресіями, які мали місце у 30-50-ті роки. Але реабілітаційний процес зачіпав спочатку лише вищих партійних чиновників 20-30-х років. Багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим - тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар'єру на боротьбі з ''ворогами народу''.
Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті ''Советская Россия'' статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої (''Не могу поступиться принципами''), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є.Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил. Тільки через кілька тижнів газета ''Правда'' надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої кваліфікувалася ''маніфестом антиперебудовних сил''. Поява передовиці у ''Правді'' свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.
У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах ''самофінансування'', ''самоуправління'', ''самоокупності''. У основі реформ лежали дві складові:
а) розширення самостійності трудових колективів (закон
''Про державне підприємство та об'єднання'';
б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон ''Про кооперацію'', ''Про індивідуальну трудову діяльність'').
Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи.
Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель ''гуманного, демократичного соціалізму'', який у загальних рисах повторював ідеї ''соціалізму з людським обличчям'' періоду празької весни 1968 р. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою.
Така система виборів повинна була забезпечити керований склад з'їзду Рад. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.
Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об'єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група ''Союз'', яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною.
При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м'якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів. У різних районах СРСР спалахнули міжнаціональні конфлікти. Перехід до багатопартійності почався з формування так званих ''неформальних'' організацій, груп. У різних містах почали виникати клуби на підтримку перебудови. З перших днів свого існування заявило про себе товариство ''Меморіал'', яке ставило собі за мету увіковічити пам'ять жертв сталінських репресій. Значне поширення ''неформальні'' групи мали серед молоді (але вони виникали в більшості як засіб самоствердження і як форма протесту молоді). Досить швидко ''неформальні'' рухи починають політизуватися, особливо після XIX пар-тконференції. Другим значним поштовхом стали вибори 1989 р. До цього часу в деяких республіках, насамперед у Прибалтиці, виникають ''Народні фронти'', які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими.
Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: ''цукрова криза'', нестача миючих засобів, ''чайна криза'' (осінь 1980), ''тютюнова криза'' (літо 1990) і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.
Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, який після І з'їзду рад попросив 1,5 року на здійснення програми реформ, був змушений вжити екстрені заходи. Переговори з шахтарями призвели лише до половинчастих результатів. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''Про порядок вирішення колективних трудових спорів, конфліктів'', але страйки не припинились. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. її складовою частиною повинні були стати заходи щодо фінансової стабілізації, які включали підвищення цін з одночасною виплатою компенсацій. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити. Такі дії уряду сприяли падінню його авторитету і в кінцевому результаті привели до відставки Рижкова.