59.Тоталітаризм як феномен XX ст., його види та ознаки. Наслідки панування тоталітарної системи в Україні
Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства.
Тоталітаризм у різних країнах, в різний час виявлявся по-своєму у відповідності до специфічних особливостей. В класичному ''закінченому'' вигляді тоталітаризм утвердився в 1933р. в Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В основі його встановлення - згубні для Німеччини наслідки Першої світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правлячих кіл до реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній централізації влади. Кінцевою метою нацисти проголошували встановлення гегемонії Німеччини в усьому світі, встановлення ''нового порядку'', знищення цілих народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників і селян, студентів та інтелігенції. їм, що багато втратили після війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, роботу, звання, посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювалися створенням апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократичні інститути Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне життя країни було підпорядковано мілітаристському курсу режиму. Шляхом розв'язання Другої світової війни гітлерівці прагнули досягнути світового панування.
Фашистські режими в Італії, Іспанії, Португалії, при всіх відмінностях, мали багато спільного. Вони будувалися на принципах корпоративізму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до влади. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де буде ''соціальний мир і порядок'', централізація й вертикальне підпорядкування. Фашисти йшли до влади з гаслами боротьби проти ''гнилої демократії й парламентаризму''. ''Все для держави, нічого проти держави, нікого поза державою'', - ці слова італійського дуче Б.Муссоліні стали символом вираження фашистської ідеї тоталітарної держави.
Військово-монархічні режими й фашистські диктатури в Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі в міжвоєнний період були також різновидами тоталітаризму. Як правило, вони зберігали деякі демократичні інститути (парламентаризм, конституції та ін.), але ступінь придушення інакомислячих та узурпація влади практично були безмежні. Кожна з цих країн мала великі територіальні претензії й свої внутрішні проблеми прагнула розв'язати, беручи участь у переділі світу.
Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши гуманні цілі й осяйні перспективи, сталінське керівництво створило політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення, поступове зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою тощо. Основним методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна. Диктатура КПРС, відсутність плюралізму, опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення окремої людини реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші риси були властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті ''вождя всіх часів і народів''.
Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують. По-різному називають себе ті чи інші країни, але суть тоталітаризму від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до загибелі сотень тисяч людей. На сьогодні тоталітарні режими збереглися в Лівії, КНДР, [раку та деяких інших країнах.
Диктатори й керівники авторитарного типу:
Адольф Гітлер (Німеччина) - 12 років;
Клод Дювальє (Гаїті) - 15;
Анастасіо Сомоса (Нікарагуа) - 16;
Аугусто Піночет (Чилі) - 16,5;
Ніколає Чаушеску (Румунія) - 24;
Мао Цзедун (Китай) - 27;
Порфиріо Діас (Мексика) - 31;
Йосип Сталін (СРСР) - 31;
Альфредо Стреснер (Парагвай) - 35;
Кім Ір Сен (Північна Корея) - 49J
Саддам Хусейн (Ірак) - 20;
Фідель Кастро (Куба) - 40.
Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для радянської України:
1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.
2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.
3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.
4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву особистої ініціативи у господарській діяльності.
5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави. Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партдержапаратом.
6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.
7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.
8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.
9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все вирішити.
10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та самоізоляція.
Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:
- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;
- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;
- національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;
- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.
60. Інтеграція в сучаснім Європі. Участь України в загальноєвропейському процесі
Перехід від конфронтації до співробітництва держав світу (друга половина 80-х- 90-ті роки), поглиблення міжнародного поділу праці та економічної взаємозалежності країн поставили питання про зміцнення їх інтеграції. Найінтенсивніше інтеграційні процеси відбуваються в Європі.
Прикладом інтеграції є діяльність Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), від якого бере свій родовід нинішній Європейський Союз. У 1987 р. члени ЄЕС ввели у дію ''Єдиний європейський акт'', за яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі про утворення Європейського економічного простору (ЄЕП). Тут вільно пересуваються капітали, товари, послуги і робоча сила. 6 лютого 1992 р. у м.Маастріхті (Нідерланди) краї-ни-члени ЄЕС підписали угоди, за якими з 1 січня 1993 р. розпочалося функціонування єдиного ринку. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого у 1999 р. завершилося створення єдиного валютного простору- замість національних валют введено єдину ''європейську валютну одиницю'' - ''євро''. Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська комісія, Рада Міністрів, Європарламент, Євросуд і Європейська рада.
Під час розрядки в радянсько-американських відносинах (70-ті роки) розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення до спільних принципів співжиття, співробітництва, розв'язання протиріч і створення на їх основі нової системи міжнародних відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямі отримали назву ''європейський процес''. Головним документом, що визначає шляхи співпраці європейських держав, є Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 р., Гельсінкі).! січня 1995 р. НБСЄ дістала іншу назву - ОБСЄ (Організація безпеки та співробітництва в Європі, постійно діючий орган). Важливе значення мають документи Паризької наради (листопад 1990 р.) країн-учасниць ЄЕС -Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22-х країн, Договір про звичайні збройні сили в Європі, в яких фактично узгоджуються принципи воєнних доктрин, міжнародного співжиття, механізми загальноєвропейського процесу.
Більшість країн Східної Європи запрошено до ЄС як ''асоційованих членів''. Як крок до прийняття в НАТО їм запропоновано програму ''Партнерство заради миру''. Членами НАТО у 1999 р. стануть Польща, Угорщина і Чехія, після 2000 р. їм відчинить двері ЄС як тим, що виконали всі вимоги євроатлантичних структур. Країни Східної Європи і Росія отримали статус офіційно запрошених до Ради Європи. Це регіональна міжурядова організація, створена 1949 р. для узгодження дій з питань культурного співробітництва, освіти. Вона, зокрема, забезпечує роботу Європейського суду з прав людини. Україна в 1992 р. приєдналася до Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), співробітничає з Європейським Союзом. Поступова інтеграція до європейських та євроатлантичних структур є стратегічною метою України. Набуття асоційованого, а згодом і повного членства в Євросоюзі на сьогодні становить одне з пріоритетних завдань зовнішньої політики України, бо це єдина альтернатива поверненню до минулого. В ЄС існують високі стандарти виробництва, екології, захисту прав людини, демократії, які можуть служити орієнтовними для українського суспільства.
Курс України на інтеграцію в ЄС знаходить там розуміння і підтримку. Значним здобутком стало визнання України як держави з перехідною економікою. Між Україною та ЄС укладено угоду про партнерство і співробітництво. Європейський союз прийняв рішення про надання позики на підтримання платіжного балансу України. Передбачено надання допомоги в галузі енергетики і охорони довкілля. Вивчається питання про створення зони вільної торгівлі. ЄС зобов'язався зробити внесок у зміцнення ролі України як основної транзитної зони, що поєднує Кавказ і Центральну Азію з Західною Європою. Країни ЄС однозначно заявили про готовність підтримувати незалежність України, сприяти становленню демократії, запровадженню економічних реформ та залученню в світову економіку.
Вступ у ЄС нових членів з числа східноєвропейських країн містить, крім позитивних, також і негативні елементи. На кордонах України може утворитися нове правове поле, яке регулюватиме економічні відносини, гуманітарні контакти, візовий режим. Це вимагає регулярного діалогу між Україною й ЄС. На Віденському саміті Україна - Європейський Союз у жовтні 1998 р. було констатовано, що це партнерство грунтується на спільних інтересах і є життєво важливим фактором для миру й стабільності в Європі.
У вересні 1995 р. Україна стала постійним членом Ради Європи, її національний прапор замайорів біля штаб-квартири цієї престижної організації у Страсбурзі. Економічна ситуація в Україні й Росії, виконання Україною й Туреччиною зобов'язань як членів Ради Європи, особливо проблема скасування смертної кари, стали ключовими питаннями Парламентської асамблеї Ради Європи у січні 1999 р.
61. СРСР у повоєнні роки
Територіальні зміни. Перемога у Другій світовій війні призвела до кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз вийшов з війни у новій якості наддержави.
Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у результаті війни здійснила значні територіальні придбання):
- було закріплено приєднання Західної України і Західної Б: лорусії, Бессарабії, Північної Буковини, Прибалтики, части: Фінляндії, здійснене у 1939-1940 pp.;
- у 1944 р. до СРСР приєдналась Тувинська Народна Республіка;
- за договором 1945 р. з Чехословаччиною до СРСР було при єднано Карпатську Україну;
- за рішенням Потсдамської конференції до СРСР відійшла частина Пруссії і місто Кенігсберг (з 1946 p.- Калінінград) з прилеглою територією;
- за мирним договором з Фінляндією до СРСР відійшла область Петсамо (Печенга);
- після розгрому Японії до СРСР відійшли Південний Сахалін і Курильські острови.
Новий міжнародний статус вагомо позначився на внутрішньому житті СРСР.
Репресії. З закінченням війни населення СРСР плекало надії, що у країні наступлять зміни. Робітники сподівались, що будуть скасовані жорсткі передвоєнні закони, які тягли за собою кримінальну відповідальність за 20-хвилинне запізнення. Селяни мріяли про покращення свого життя. Надії на звільнення, на можливість повернутись додому плекало багато в'язнів ГУЛАГу.
У результаті війни багато громадян втратили рідних, особлиі це позначилось на дітях. У країні різко зросла безпритульніст Серйозною проблемою стала кримінальна злочинність, тим більше, що на руках залишилось багато зброї.
Відразу після закінчення війни почалась демобілізація збройних сил, які налічували на той час 11365 тис.чол.
Велику масу демобілізованих потрібно було працевлаштувати і відновити професійні трудові навички, втрачені в роки війни.
На батьківщину поверталась значна кількість репатріантів (за роки війни у Німеччину було вивезено на примусові роботи 2,8 млн. чол., потрапило в полон 4 млн. чол.). Усім їм довелось пройти через сталінську репресивну машину підозрінь, недовір'я, непорозумінь. З 800 тис. полонених, які повернулись на батьківщину, половина потрапила до ГУЛАГу. 16 серпня 1941 р. було видано наказ, згідно з яким командири і політпрацівники, що потрапили в полон, вважаються дезертирами, іх сім'ї підлягають арешту, а сім'ї червоноармійців позбавляються державної допомоги. Так у 1950 р. були страчені генерали П.Г.Понедєлін і М.К.Кирилов, які були у полоні.
Крім того, сталінському керівництву довелось придушувати
рух у Західній Україні, Західній Білорусії, Прибалтиці, де збройні формування (УПА, ''Лісові брати'' та ін.) боролись за незалежність України, республік Прибалтики,проти радянізації цих регіонів.
Під час війни були проведені жорстокі каральні операції проти цілих народів. Ще на її початку було ліквідовано Автономну республіку німців Поволжя. 300 тис. чол. було виселено у віддалені райони Сибіру і Казахстану. Подібні заходи у 1943 р. були здійснені проти калмиків, у 1944 р. проти карачаївців, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар. Названі народи насильно вивезено у малонаселен! райони Сибіру, Казахстану і Середньої Азії. Ці акції сталінізму стали відомими у 1956 p., коли М.С.Хрущрв сказав про це у своїй ''секретній доповіді'' на XX з'їзді КПРС. У ній, зокрема, він зазначив і таке: ''Українці були позбавлені цієї участі тільки тому, що їх було занадто багато і не було місця, куди їх виселити''.
Після війни Сталін знову почав побоюватись посилення військових. К.Рокоссовський був відправлений у Польщу на посаду міністра національної оборони ПНР. Було заарештовано маршала авіації О.Новікова. Проти Г.Жукова готувався судовий процес. Почались арешти військових, які були у близьких стосунках з Жуковим. Процес проти Жукова припинив сам Сталін, заявивши, що ''Жуков проти ЦК не піде''.
Ідеологічний наступ. Ждановщина. Сталінська система почала наступ і на ідеологічному фронті. Колишня слава Росії стала для Сталіна одним з доказів на користь спадкоємності його режиму по відношенню до старої Російської держави. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відверто великоруських націоналістичних рис. Проголошувалось скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російська думка має ''всесвітньо-історичне значення''. Російський народ, за словами Сталіна, ''заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни''. Російський народ проголошувався як найбільш передовий за рівнем культури та економічного розвитку.
Влітку 1946 р. розпочався широкий наступ на культуру, який отримав назву ''ждановщина''. Початком її стала постанова ЦК ВКП(б) ''Про журнали ''Звезда'' і ''Ленинград'', ініціатором якої був Сталін, а головним провідником - Жданов. Головними цілями компанії ''для пророблення'' було обрано А.А.Ахматову і М.М.Зощенка.
До постанови про літературу додались постанови про репертуар драматичних театрів, про кінофільми ''Велике життя'', про оперу В.Мураделі ''Велика дружба''.
Стало практикою закриття журналів, заборона літературних, музичних, кінематографічних творів.
Знову почались нападки на ''формалістів'' у музиці, серед яких головними було названо С.С.Прокоф'єва і Д.Д.Шостаковича.
Водночас розгорнулась боротьба з ''космополітизмом''. У цьому ''витку'' боротьби загинули відомі діячі культури: актор і режисер С.Міхоелс, поет П.Маркіш та ін. Ця кампанія значною мірою носила антисемітське забарвлення. Космополітом могли оголосити будь-яку людину, яка цікавилась західною літературою, музикою, живописом. Це призвело до ізоляції радянського народу від досягнень світової культури.
Становище в науці. Існуюча система керівництва наукою ставила над усе вірність ученого догмам, які Сталін виклав у ''Короткому курсі історії ВКП(б)'', практично виключала будь-який вияв наукового вільнодумства. Та й склад кадрів наукових працівників був далеко не однорідним. Поряд з вченими, які зробили видатний внесок у світову та вітчизняну науку, такими як П.Л.Капіца, СІ.Вавілов, М.В.Келдиш, було чимало кар'єристів і лжевчених.
Після арешту напередодні війни і згодом трагічної загибелі М.І.Вавілова, провідне місце в біології посіли Т.Д.Лисенко і його послідовники.
Енергійний, напористий, майстер інтриг Т.Лисенко безперервно клявся у вірності марксизму-ленінізму і особисто Сталіну, давав обіцянки вивести високоврожайні сорти і розв'язати продовольчу проблему. Але на перешкоді його ''науковій'' діяльності стояли генетики, які доводили абсурдність його тверджень. Заручившись підтримкою Сталіна, Лисенко перейшов у наступ.
У серпні 1948 р. відбулась сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.І.Леніна (ВАСГНІЛ). Лисенко виступив на ній з доповіддю. Він заявив, що текст доповіді схвалив ЦК ВКП(б), а, отже, особисто Сталін. Справжні вчені не поступилися науковими переконаннями (В.С.Нємчинов, Й.А.Рапопорт), але лисенкевці перемогли. Більшість генетиків було звільнено з роботи, їм заборонили займатись науковою діяльністю. Розвиток цієї важливої галузі науки було зупинено на роки.
Важке становище склалось і в інших науках, особливо гуманітарних. В економічній науці все було підпорядковано пропаганді праці Сталіна ''Економічні проблеми соціалізму в СРСР'', в якій він, зокрема, напав на тих економістів, які мали свою, особливу думку щодо проблем товарного обороту, товарно-грошових відносин. Сталін звинуватив їх у науковому невігластві, у нерозумінні, що товарний оборот несумісний з перспективою переходу до комунізму.
Історія як наука перебувала під повним і безроздільним впливом ''Короткого курсу'' і покликана була виправдати існуючий порядок.
Практично обірвались зв'язки із світовою наукою. Саме наприкінці 40-х - на початку 50-х років на окремих найважливіших напрямах наукових досліджень і почалось відставання від світового рівня.
Відбудова господарства. Відбудова почалася відразу після визволення захоплених територій. Для її проведення був розроблений четвертий п'ятирічний план (1946-1950).
Перед країною стояло питання про шляхи економічного розвитку і знову, як напередодні війни, Сталін висунув гасло: завершити побудову соціалізму і почати перехід до комунізму. На його думку, війна лише затримала виконання цього завдання. Сталін припускав, що для побудови матеріально-технічної бази комунізму достатньо довести виробництво чавуну до 60 млн.т. на рік, сталі - до 60 млн. т., нафти - до 60 млн.т., вугілля до 500 млн.т.
У 1948 р. за основними показниками було досягнуто перевищення довоєнного 1940 р. Досягненню таких результатів сприяли наступні фактори:
- ентузіазм радянських людей;
- низький рівень споживання;
- концентрація ресурсів;
- примусове вилучення коштів під час грошової реформи 1947 р. (Заробітна плата залишалась незмінною. За банківськими вкладами з 3 до 10 тис. крб. було здійснено зменшення заощаджень на 1/3, а за вкладами понад 10 тис. крб. - 2/3. Для тих, хто зберігав гроші поза банківськими установами обмін здійснювався 1 до 10.);
- використання праці військовополонених (німців, японців), а також в'язнів ГУЛАГу;