Причини виникнення політики ''умиротворення''. В тих
умовах мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому?
Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у пошуках шляхів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним.
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в тому числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які щойно пережили війну, здавалася зловісною. Громадськість в Англії і Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавались занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності і неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці ''умиротворення'', яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.
Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії і Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і порушували один з принципів міжнародного права: договору потрібно дотримуватись.
Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись.
Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у США прагнення відгородитися від всього в своїй ''американській фортеці''. Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Найбільш активним прихильником політики ''умиротворення'' був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Н.Чем-берлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок.
На ділі Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних домагань Німеччини.
''Аншлюс'' Австрії і Мюнхенська угода. Кульмінацією політики ''умиротворення'' став ''аншлюс'' Австрії і Мюнхенська угода по Чехословаччині.
Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі війська при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.
Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословач-чина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою.
Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій, яка спиралась на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.
Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені.
Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область - остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р.
Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став проходити у 40 км від Праги.
Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині - частина Словаччини і Карпатської України. Чехосло-ваччина перетворилась у федеративну державу.
Мюнхенська угода - одна з найбільш ганебних сторінок західної дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме виникнення якої було пов'язане з Версальською системою, одну з небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об'єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці ''умиротворення''.
Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у най-сильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни.
Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню.
Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 pp. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань.
Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.
Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б зв'язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії і захопила її.
Крах політики ''умиротворення'' став очевидним. У суспільній свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почались приготування до війни.
Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і Франції зближення з СРСР.
Політика колективної безпеки. Протягом 20-30-х років політика СРСР зазнала суттєвих змін. Зрозумівши нездійсненність найближчим часом світової революції, радянське керівництво шукало виходу з міжнародної ізоляції.
В роки світової економічної кризи СРСР прагнув використати суперечності між капіталістичними країнами з метою забезпечення перетворень першої п'ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії Німеччини і Японії загрожують безпеці СРСР. Це змінило його зовнішньополітичну доктрину. Загроза з боку Японії змусила СРСР піти на зближення з Чан Кайши і рекомендувати КПК діяти спільно з Гомінданом у боротьбі проти Японії.
СРСР виступив за створення системи колективної безпеки і стримування агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар закордонних справ СРСР М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р. були встановлені дипломатичні відносини з США, а в 1934 р. СРСР був прийнятий у Лігу націй як член Ради, що означало визнання його великою державою.
Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало укладення у 1935 р. радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Правда, у ньому були відсутні військові статті, але у будь-якому випадку договір відкривав шлях до спільної боротьби з агресором. Аналогічний договір у 1935 р. був укладений з Чехословаччиною.
Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов'язання, довелося б радянським військам перетинати територію Польщі та Румунії. А ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалось враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як малозначний.
Зміна зовнішньополітичного курсу СРСР. Радянсько-німецький пакт про ненапад і таємний протокол до нього. Мюнхен у повній мірі показав радянському керівництву неможливість створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори виявились простими клаптиками паперу. Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути від участі у європейських справах.
Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію Німеччини на Схід.
Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила на тлі загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля озера Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР опинився перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу.
Втративши надію на можливість створення системи колективної безпеки, опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до Англії і Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів зближення з Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін береться за керівництво зовнішньою політикою.
Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії і Франції до Німеччини, а Англія і Франція шукали зближення з СРСР.
Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії допомоги ряду європейських держав - Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії, Швейцарії та ін. Гарантії створили нову ситуацію в Європі. Німеччина не могла здійснити агресію проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі та Румунії і, відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни з Англією і Францією.
У березні 1939 р. Англія запропонувала СРСР підписати спільно з Францією і Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р. західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати гарантії Польщі і Румунії.
У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією і СРСР з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почались з цього питання, виявились непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін йти на компроміс. Сторонам не вдалося подолати суперечку з питання про непряму агресію. Англія і Франція вбачали у радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх з ним держав, тому що будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах могли бути кваліфіковані радянським керівництвом як агресія і туди б вводились радянські війська. До того ж Англія розглядала ці переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала укладення угоди.
Поряд з політичними переговорами Англія, Франція і СРСР домовились розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявились малоефективними.
Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та Румунії пропустити через свою територію радянські війська. Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.
У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від якого залежала доля світу.
На думку Сталіна, союз з Англією і Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією на річці Халхін-Гол (точились з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії і Румунії.
Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР з гри і розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена на 26 серпня, а згодом на 1 вересня.
21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь-яку додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих питань. Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів.
Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією і направив Гітлеру телеграму з висловленням надії на суттєвий поворот у радянсько-німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін.
Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього.
У протоколі сторони домовлялись про розмежування ''сфер інтересів'' у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалась сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі. Лінія, розподілу повинна була проходити приблизно по річках Нарев, Вісла, Сян.
Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Суть цього повороту полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до спроби забезпечити безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною.
Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав - ''підпалювачів війни''.
Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. З вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула Друга світова війна.
Більше, ніж півстоліття минуло з дня закінчення Другої світової війни, яка принесла людству чисельні жертви і руйнування. У цій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км . За роки війни в армії воюючих держав було закликано 110 млн. чол.
На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65-67 млн. осіб, 90 млн. було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.
Які ж причини цієї війни?
По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.
По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.
По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на ''умиротворення'' агресора, а також ''ізоляція'' США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.
По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.
Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.
Другу світову війну можна розділити на кілька етапів:
I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії.
II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.
III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення
Напад Німеччини на Польщу. Польща якнайкраще підходила для випробування на практиці стратегії ''блискавичної війни''. Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і, за визнанням фахівців, захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні практично не існувало.
За планом ''Вайс'', затвердженим ще у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня, але наступ було відкладено через виявлену Англією готовність виступити на боці Польщі і нерішучість Муссоліні.
На кінець серпня німецька армія довела до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії.
Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 75 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали у своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1050 винищувачів. Загальна кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала близько 2 млн.
Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн. 750 тис. солдатів і офіцерів, але яка не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.