Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло зобов'язувався прилучити свої землі, литовські й руські до корони Польської, перевести Велике князівство Литовське на католицтво і стати королем єдиної польсько-литовської держави.
У спеціальній грамоті, яку видав Ягайло у серпні 1385 р. в м. Крево литовський князь зобов'язувався прийняти католицизм і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати до Польського королівства підвладні йому руські, литовські та жмудські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.
На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я — Владислав II, а також одружився зі спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.
Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичні умови в Східній Європі.
Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливу магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед руського (українського) населення, для якого вона означала посилення феодального гніту і реальну загрозу поширення влади польських магнатів
і шляхти на всю Україну.
Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р.. його наступником став молодший брат Ягайла Свидригайло Ольгердович сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі за незалежність великого князівства Литовського. У своїй політиці спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків.
В межах Великого князівства Литовського існувало дві держави - Литва, якою правив Сигізмунд та "Велике князівство Руське" де правив Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбувалася у 1435 р. під Вількомером. Війська Свидригайла були розбиті, а сам він втік, зрікшись титулу князя "Великого князівства Руського".
Після смерті Сигізмунда великим князем Литовським було обрано Казимира (сина Ягайла), який став королем Польщі. Казимир, бажаючи забезпечити внутрішній спокій, визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул Великого князя і можливість володіти відновленим Волинським князівством. Казимир мусив визнати і відновлення удільності київського князівства, до влади в якому повернулися династія Олельковичів. Але з часом намагання Казимира ліквідувати автономію руських князівств увінчалася успіхом. Скориставшись смертю Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське у 1452 р. та Київське у 1471 р. князівства. На українські землі поширювався воєводський устрій.
Після смерті Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви зростає і російські війська почали наступ на Смоленську та Чернігово-Сіверську землі. В результаті війни з Литвою 1500-1503 рр. Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину не відмовившись однак від просування в руські землі. Ці воєнні дії активізували визвольний рух в українських землях у яких брав участь Михайло Глинський. Але цей рух зазнав поразки, так як була відсутня обіцяна допомога з боку кримського хана та московського князя, а також відсутність допомоги українських князів та бояр, які вже адаптувались в системі великого князівства Литовського, вони не
бажали ризикувати заради ідеї утворення київської держави.
1 липня 1569 р. було укладено польсько-литовську Люблінську унію, яка юридично закріпила появу нової держави – Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності – печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою – Литовський статут.
Наслідки Люблінської унії
українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави;
на українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо;
суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти;
втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівля в руках шляхти;
православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися
певними ремеслами, обмеження торгівлі та ін.);в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства.
Католицька церква хотіла розширити сферу впливу та підпорядкувати православних папі римському. Це було особливо актуально в умовах втрати вірян через поширення протестантизму. Зі свого боку, православне духовенство намагалося позбавитись від нерівноправності з католиками та посилити свої позиції, досягти зближення із західноєвропейською культурою. Річ Посполита вважала єдину віру чинником, що зміцнює державу і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму.
Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бресті. Однак собор розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення української греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними.
Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. Католицька верхівка вбачала в грекокатолицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію.
Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість
населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.
Виникнення козацтва.
Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Причини формування:
існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;
наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством;
досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками;
природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації;
зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;
посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;
зростанням зовнішньої загрози, потреба захисту від нападів турків і татар.
У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська, але незабаром був розформований. Лише у 1578 р уряд Речі Посполитої був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. До реєстру було вписано 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.
Запорозька Січ
Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького. Під його керівництвом протягом 1552 – 1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.
Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення були обов’язковими. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини.
Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право. Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Січ мала і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Козаки прихильно ставилися до релігії.
Основними напрямами зовнішньої політики Запорозької Січі були:
-боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування. Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).
Посилення Польщею соціального та релігійного гніту, закріпачення селян і нереєстрових козаків, захоплення феодалами південноукраїнських земель де вони зіткнулися з інтересами козаків -- призвело до зростання соціальної напруженості в Речі Посполитій та козацьких повстань. Головні сили: селянство та козацтво.
Причини повстань:
Постійні обмеження реєстру; Узаконення кріпосного права; Утиски нереєстровців;
Порушення майнових прав реєстровців; Несвоєчасність надання платні.
Повстання Криштофа Косинського Привод: суперечка К. Косинського за землю з князем Острозьким. Початок: осінь 1591 р.
Територія: Київщина, Поділля і Волинь Битви: битва під П'яткою 23-31 січня 1593 р. (поразка повстанців)
Наслідки: на захоплених землях установлювався козацький лад, скасовувалися повинності.
Повстання Северина Наливайко Привод: заборона урядом Речі Посполитої здійснювати походи на Молдавію. Початок: весна 1595 р.
Територія: Волинь, Брацлавщина, Київщина і Поділля.
Битви: біля урочища Гострий Камінь (переможця не визначено), Солоницька битва травень 1596 р. (поразка повстанців) Кінець: капітуляція повстанців 18 травня 1596 р.
Значення повстань: розпочали період півстолітнього козацько-польського протистояння, що закінчився Національно-визвольною війною українського народу проти польського панування.
Основною причиною поразки козацьких повстань кінця XVI ст. було те, що вони зводилися до боротьби козацтва за свої вузькі станові інтереси. Знищенням маєтків польської шляхти козаки намагалися помститися державній владі Речі Посполитої за ігнорування своїх прав. Піднятися до того рівня, щоб закликати всі стани українського суспільства до визвольної боротьби, вони не змогли. Вагому роль у цьому відіграло також те, що ватажки повстань не зуміли піднятися до ролі загальнонаціональних лідерів, які захищають
інтереси всього народу.
Основними причинами вибуху визвольної війни стало посилення феодального (соціального), національного та релігійного гноблення українського народу (потрійний гніт):
посилення експлуатації селян і міщан; наступ на права реєстрового козацтва йнебажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан;
незахищеність прав української шляхти від свавілля польських магнатів;
продовжування полонізації;
утиски православного духовенства та насаджування католицизму.
Можна розділити національну революцію XVII ст. на три великі, відмінні між собою, періоди:
І – 1648–1657 рр. (найбільший розмах національно-визвольної та соціальноїборотьби; розгортання селянської війни; ліквідація дореволюційної системи феодальнихвідносин на селі; утвердження Української держави та її еволюція від республіканськоїформи правління до монархічної);
ІІ – вересень 1657 р. – червень 1663 р. - різке загострення соціально-політичноїборотьби, що вилилася в громадянську війну; жахливе спустошення українських земель;наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціальноекономічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, повернення до ідеїавтономізму 1648 р.; розкол Української держави на два гетьманства; поділ України наПравобережну та Лівобережну; втручання іноземних держав (Польщі, Московської держави,Туреччини, Кримського ханства) у внутрішні справи козацької держави та намаганнярозчленування України;
ІІІ – червень 1663 р. – вересень 1676 р. – боротьба за возз‟єднання. Цей періодзначна частина науковців називає добою Руїни. Характерними рисами цього періоду були:боротьба національно-патріотичних сил за збереження її єдності; виснаження визвольнихзмагань; ліквідація державних інституцій на Правобережжі та остаточна поразка революції.Лідером національних патріотичних сил у боротьбі за об‟єднання українських земель вмежах однієї держави та відновлення її незалежності став правобережний гетьман ПетроДорошенко (1665 – 1676 рр.).
Типологія:
В історичній науці залишаються відкритими питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Набрали поширення такі її терміни як «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське і та ін. ), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна, та ін.), «революція» (козацька, буржуазна, національна,
національно-визвольна, українська та ін.). Можна сказати , що подія, яка розпочалася у 1648 р., становила собою не «повстання» чи «війну», а «Українську національну революцію». Помилковим є вживання термінів «козацьке повстання», «козацька війна» і т. ін., бо вони ігнорують національно-визвольну боротьбу української нації за створення незалежної держави.
Залишається нез'ясованим питання хронологічних меж революції. В радянській історіографії 50—80- х рр. панував погляд, що Визвольна війна тривала протягом 1648—1657 рр.
Лютий 1648 р. - червень 1652 р. - характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної боротьби. створена українська держава виборює незалежність, а селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі. 1648 р. - Хмельницький втікає на Січ через безнаказність кривдника його сім'ї, піднімає козаків, його обирають гетьманом. Хмельницький їде з посольством до кримського хана, прохає військової допомоги та підписує союзницький договір тим самим забезпечивши собі тил.
квітень 1648 р.- Хмельницький іде походом. На Жовтих Водах переконує реєстрових козаків, і вони переходять на його бік. В битві під Жовтими Водами поляки зазнають поразки.
травень 1648 р - битва під Корсунем - поляки розбиті вщент. У червені-липні прокотилися два каральні походи: польський та український. Українські війська та селяни знищували католицьке духовентсво, шляхту, а поляки відповідали розправами над укр.населенням.
вересень 1648 р- битва під Пилявцями. Козаки захопили 90 гармат, запаси пороху та зброї та інше майно польського війська. У листопаді перемир'я з Польщею до весни та урочисте повернення до Києва.
На весні 1649 р. - поляки йдуть на Хмельницького, битва під Зборівом. Хмельницького зраджує хан і його викрадають.
серпень 1649 р. - підписується Зборівський мирний договір
козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб;
козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його
адміністрації;
київський митрополит одержав місце в сенаті;
всім учасникам повстання проголошувалася амністія;
магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків;
для більшості селян відновлювалося кріпацтво;
воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля.
Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою.
У червні 1651 р - битва під Берестечком. Хмельницький зазнав поразки через зраду хана та козацькі війська опинилися в оточенні. Тільки завдяки рішучості наказного гетьмана Івана Богуна частина вйська змогла врятуватися. Було втрачено понад 30 тис. воїнів. Становище обох сторін було важким і за таких умов було підписано Білоцерківський договір.
вересень 1651 р. - Білоцерківський мирний договір
козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб;
влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство;
гетьману заборонялися зовнішні відносини;
шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.
Договір не влаштовував жодну із сторін. Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі. Квітень 1652 р. - битва під Ватагом, Хмельницький блискуче перемагає. Перемога викликала масове анти польське повстання населення України, в результаті
на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.
Державна влада(військова, політична, адміністративна) належала гетьману та козацькій старшині. Військова (Генеральна) рада, вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання, але її значення неухильно знижувалося. Старшинська рада складалася з полковників та Генеральної старшини і згодом повністю замінила Генеральну раду.
До Генеральної старшини входили генеральний писар, генеральний обозний, двоє ген. осавулів та двоє ген. суддів. Вищою адміністративною установою Гетьманщини стала Генеральна військова канцелярія.
Виконавча і судова влада зосереджувалася в руках гетьмана, він був головнокомандувачем збройних сил. Він обирався козаками, хоча його влада поширювалася на всі стани. Розпорядчі документи гетьмана називалися універсали. Столицею Гетьманщини був Чигирин.
Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний – з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий).
На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право. З’явилося нове джерело – гетьманські універсали, обов’язкові для всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.
Соціальна структура
Скадалася з п'яти станів: козацтво, шляхецтво, духовенство, міщанство, селянство.
До привілейованих верств належали укр. шляхта, коз. старшина, вище правосл. духовенство та міська знать. Стнановище селянства значно покращилося. Воно відстоювало особисту свободу, право розпоряджатися власним майном, та переселяитися коли і куди завгодно.Проте селяни мали виконувати деякі повинності на користь Війська Запорозького: забезпечувати його транспортними засобами, провізією та сплачувати податки.
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією Валахією, Швецією, Семиграддям (Трансільванією) та ін.
Через відсутність союзників серед європейських країн у боротьбі проти польського панування Хмельницький починає шукати могутню державу покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина. Відсутність реальної підтримки збоку Туреччини підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.
18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Рішення не було одностайним, частина козаків схилялася до заступництва Туреччини. Проти виступила і верхівка православної церкви. Московські посли відмовилися присягати від імені царя, пояснюючи тим, що цар свого слова не смінює. Отже під час Переяславської Ради не було укладено жодного офіційного правового акту. лише відбулась одностороння присяга гетьмана та козацької старшини.
У березні 1654 р. сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Березневих статей». Згідно з цим документом:
Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходить під протекторат Росії;
влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар; передбачалась пожиттєвість влади Б.Хмельницького;
численність козацького війська – 60 тис. осіб;
в містах зберігалося право на самоврядування;
визнавалася самостійність української православної церкви;
передбачалися спільні воєнні дії України і Росії;
Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною.
26.Бойові дії та зовн. політика Хмельницького 1653-1657
Союзом Московії з Україною звісно невдоволенні поляки. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу і розпочинають військові дії. У жовтні 1654 р. на Правобережній Україні відбуваються військові дії між українсько-російськими та польсько-татарськими військами. В той час. з іншого боку на Польщу нападають шведи, досить швидко окупують велику частину Польщі. Хмельницький посилає посольство до шведів, для спільної боротьби проти поляків. Захопивши частину Польщі, шведи залишають військові дії і переходять на Московію. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. 1656 р. було укладено московсько-польське Віленське перемир’я. Укладене перемир’я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі. Україна і Польща залишаються сам-на-сам. Гетьман приступив до утворення нової антипольської коаліції. Щоб здійснити ці задуми, він активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. Через поразку об’єднаного українсько-семигородського
походу на Польщу 4 вересня 1657 р. Хмельницький помирає в Чигирині
Ысторичне значення постаті Богдана Хмельницького полягає у наступному:
— Б. Хмельницький зумів об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення, —спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності,
—першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях нації наступних сторіч, —гнучкість соціально-економічної політики дозволила провести державний корабель повз небезпечні «соціальні рифи», запобіг вибуху
громадянської війни, що неминуче привело б державу до руйнації,
— приборкав анархічну стихію охлократії й отаманства старшини, взяв курс на встановлення спадкового гетьманства, —проявив себе блискучим полководцем, створив боєздатну й добре організовану національну армію, прийняв військовий статут «Статті про устрій Війська Запорозького», збагатив українське військове мистецтво,
—відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки Української держави,
—створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта
міжнародних відносин, виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.
Після смерті Богдана Хмельницького, гетьманом повинен був стати його син Юрій Хмельницький, але обирають генерального писаря Івана Виговського (фактично був здійснений державний переворот). Він походив з православне шляхетського роду, батько був реєстровим козаком. Виговський, зрозумівши, що Московія не той союзник і треба шукати іншого. Подивляється на Польщу і поступово починає зміцнювати стосунки з нею. Частина населення підтримувала, частина - ставилась вороже. Підтримувала козацька старшина, шляхта (верхівка), шляхті допомагає православна церква, не підтримують - низи. Полковник Мартин Пушкар не підтримує пропольської політики, також запорозькі козаки, на чолі з Яковим Барабашем. Відбувається боротьба в середині держави. Виговський збирає досить сильне військо і на початку червня 1658 р. відбувається битва між Виговським і противниками. Виговський перемагає. Після цієї перемоги Виговський вже відкрито проводить пропольську політику. Це не подобається Московії.
У червні 1658 р. Московія збирає військо і йде походом на Виговського. В той же час підписується Гадяцький договір між Польщею і Виговським:
Київщина, Чернігівщина і Братславщина утворювали Руське князівство.
Руське князівство становилося рівним з Польщею і Литвою.
Надавалась князівству дуже широка автономія: гетьман відповідав за свої дії тільки перед королем Речі Посполитої (не перед
сеймом).
Гетьман мав право мати власне військо (не обмежувалось), суди, скарбницю, монетний двір.
Польським військам заборонялось без дозволу ступати на територію Руського князівства.
Православним надавалися рівні права з католиками.
Але нажаль Гадяцький трактат залишився тільки на папері.
На Україну йде руське військо на чолі з Трубецьким, а на зустріч йому українське, польське і татарське військо. 29 червня 1658 р. - битва під Конотопом. Виговський вщент розбиває російські війська. Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин І.Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі. Гетьманом обирають Юрія Хмельницького.