Материал: Дослідження відносин власності як економічної категорії

Дослідження відносин власності як економічної категорії

Зміст

Вступ

. Власність, її історична і економічна сутність

.1 Ставлення до власності в історичні часи

.2 Вагомий вплив предметів виробничого призначення на власність

.3 Поняття відносин власності

. Власність як економічна категорія. Типи, форми і види власності

.1 Власність у системі виробничих відносин

.2 Типи: приватна і суспільна власність

.3 Види та форми власності. Форми власності в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Власність - одна з найважливіших і найскладніших категорій економічної науки. Оволодіти знаннями про власність, зрозуміти історію її розвитку, усвідомити її економічну і юридичну сутність означає оволодіти основою економічної науки.

Економіка - це передусім господарство. Проте там, де є господарство має бути і господар. Все, що збудовано на землі, видобуті природні ресурси, вироблені продукти повинні комусь належати, мати свого господаря або хазяїна. З економічної точки зору, хазяїн - це особа, що залучає господарські об'єкти до економічних процесів, з юридичної - має права на об'єкти, майно, які їй належать. Таку особу називають власником, а усі будівлі ресурси, продукцію тощо - власністю. [2] Власність завжди пов'язана з певними речами, адже без об'єкта присвоєння не може бути власності. Як тільки людина взяла в руки палицю або камінь, щоб розбити горіх, вони стали не тільки знаряддями праці, а і його майном, власністю. Тому на перший погляд здається, що власність - певна річ, товар або гроші.

Однак - це спрощений погляд на власність. Насправді власність за своєю економічною сутністю, з одного боку, відображує відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого - це спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

Людське суспільство - категорія змінна, оскільки воно постійно знаходиться у стані розвитку.Звідси випливає, що етапи розвитку суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою чергу відрізняються відносинами власності.

Власність - основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми.Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи. Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті - решт соціальну структуру суспільства. [4]

Власність як економічне відношення формується ще на початку становлення людського суспільства.На привласненні різноманітних об’єктів власності ґрунтуються всі найважливіші форми примусу до праці. Так, наприклад, за античного засобу виробництва примус засновувався на праві власності на раба - безпосереднього виробника, при азіатському способі виробництва - на праві власності на землю, а в період феодалізму - на праві власності на землю і людину одночасно. Але всі вищенаведені методи примусу до праці мають позаекономічний характер, економічний же примус до праці ґрунтується на власності на капітал і на умови виробництва. Таким чином в розвиненій системі економічних відносин власність відображає найглибинніші зв’язки та взаємозалежності, тобто складає сутність економічного буття [3].

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії та економічної теорії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених - економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є об’єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації.

Соціальний аспект власності розкриває процес утворення й розвитку класів, соціальних груп і взаємо утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання певної частки суспільного багатства. Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави залежно від привласнення засобів виробництва, інших об’єктів власності. Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у працівників або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої

1. Власність, її історична і економічна сутність

.1 Ставлення до власності в історичні часи

Власність як економічні відносини формуються ще на зорі становлення людського суспільства. Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще не сформувалися і, відповідно, не було інститутів і механізмів їхнього розподілу і перерозподілу. Отже, і не було умов для утворення економічної влади й економічної залежності. Рівні права на умови життя, працю і результат Були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можна назвати об'єктом власності природне середовище - землю, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення - первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності. [3]

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ століття Дж. С. Мілль писав: “Оскільки основоположний принцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створене їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі”. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю.

Тому “держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору”[1] <#"821154.files/image001.gif">

Рис.2.1.

Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю е звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

.2 Типи: приватна і суспільна власність

В процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності: а)власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля; б)власність окремих колективів. Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову. [6]

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична. Див. Рис 2.2.

Приватна власність характеризується тим, що основні чинники виробництва (земля, засоби виробництва, капітал, природні ресурси), а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Приватна власність може бути трудовою і нетрудовою.[7]

В економічній літературі розглядаються два закони власності і два закони присвоєння, які діють у взаємозв'язку. Першим є закон власності на продукт своєї праці. Йому відповідає закон присвоєння - праця початковий спосіб присвоєння. Вона створює власність та її ціну. На основі першого закону власності функціонує натуральне і просте товарне виробництво. Присвоєння тут здійснюється подвійно: безпосередньо через працю і через обмін продуктами своєї праці на ринку. Власність на створений продукт виступає при такому присвоєнні як така, що безпосередньо виникає з праці її власника. Це трудова власність. На цьому виді власності засновано так зване трудове право.

Рис. 2.2.Типи і види власності

Виникнення майнової нерівності, намагання розширити свої володіння породжували війни за території, майно, багатство. Зростання чисельності населення потребувало все більше землі, худоби, природних ресурсів для розширення виробництва продуктів. Тому набута людьми власність все більше відокремлюється, загарбується, присвоюється, переходить із рук в руки. З виникненням античних держав зароджується державна власність. У рабовласницьких суспільствах крім общинної розвивалась приватна власність. Із збільшенням обсягу приватної власності на землю, чисельності рабів, розвитком засобів виробництва розвивалися відповідні суспільні відносини, відбувалося їх антагоністичне загострення. У феодальну епоху головною формою власності була, з одного боку, земельна власність феодалів з прикованою до неї працею кріпаків, а з другого - власна праця майстрів-ремісників, що володіли відповідними на той час засобами виробництва і мали кількох підмайстрів. [9]

Структура обох цих видів власності зумовлювалась обмеженими умовами виробництва - слабкою і примітивною обробкою землі та ремісничим типом промисловості. Під час промислової революції, становлення капіталістичних відносин приватна власність досягла апогею свого розвитку. В останній третині XIX ст. концентрація і централізація капіталу та виробництва призвели до виникнення та панування великих монополістичних об'єднань. Однак пізніше, у першій половині XX ст., приватна власність видозмінюється. Виникає акціонерна власність, зростає роль державної власності. Поряд з власністю на землю, природні багатства, будинки і споруди, устаткування і майно зростає роль власності на золото та дорогоцінності, грошові ресурси і цінні папери. [8]

Виникає проблема інтелектуальної власності на духовний продукт, власність на інформацію. Слід зазначити, що у розвинених країнах нині, крім приватної та державної форм власності, існують корпоративна (акціонерна, монополістична), а також різні види змішаних форм власності. Наявність різних видів власності дає змогу повніше реалізувати ефект конкуренції, змагання між різними видами господарювання. У країнах, у яких після 1917 р. відбулися так звані соціалістичні революції, було зроблено спробу ліквідувати приватну власність. Це означало виникнення нового виду власності, коли усі засоби виробництва перейшли у безроздільне володіння держави. Слід мати на увазі, що утвердження приватної власності та її панування завжди було джерелом антагонізму, експлуатації найманої праці, гострих суперечностей, намагання ліквідувати її, утвердити загальнонародну власність, з якою пов'язували надії на усунення суспільної несправедливості у розподілі доходів, поділу людей на бідних і багатих. Проте звільнення від «ярма» приватної власності на території Російської імперії після жовтневої революції означало, що вся власність і влада зосередилися в руках держави, яка володіла абсолютним правом визначати розмір особистих доходів і матеріальне становище кожної людини. [10]

Історичний досвід свідчить, що держава, яка зосереджує в своїх руках переважну частку засобів виробництва і землю, має необмежену владу і здійснює свою економічну і суспільну політику через апарат насильства. Закріплення функції володіння і управління власністю за одним суб'єктом неминуче породжує її відчуження від суспільства. В Україні, як і в колишньому СРСР загалом, упродовж багатьох десятиріч відбувався процес гіпертрофованого «одержавлення» усіх сфер і галузей, що негативно вплинуло на економічний розвиток. Переважна частина засобів виробництва (92 %) перебувала в єдиній формі власності - державній. Якщо до цього додати, що і наймасовіша на той час кооперативна форма власності - колгоспи - була поставлена фактично під повний контроль держави, то це означало повне одержавлення засобів виробництва. Все це призвело до деформації та відриву власності від безпосередніх виробників матеріальних благ. [9]

Таким чином, і в теорії, і на практиці фактично відбулося ототожнювання так званої «загальнонародної» власності з державною, яка за відсутності демократії перетворилася на державно-монополістичну. А надмірна централізація та бюрократизація вбивають будь-яку господарську ініціативу. Ось чому, незважаючи на суперечливий характер приватної власності, вона, як свідчить досвід багатьох держав світу, стала гарантією свободи не тільки для власників, а й для тих, у кого власності немає. Оскільки в умовах приватної власності контроль над засобами виробництва поділений між множиною незалежних один від одного людей, ніхто не має над ними абсолютної влади, панує демократичний підхід до вибору своєї діяльності, отримання доходів, володіння і користування своєю власністю.

Суспільна власність - така, де три її функції (володіння, користування, розпорядження) належать не одному суб'єкту, а багатьом особам, групі, колективу чи суспільству в цілому. Ця форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління, інакше кажучи, суспільну власність можна розглядати як таку, що походить від слова «спільна», при якій здійснюються колективне володіння, користування, розпорядження капіталом (майном) і умовами виробництва та індивідуальне володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному співвласнику згідно із спільно прийнятим принципом розподілу. [10]

На шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання великої приватної власності окремих суб'єктів у індивідуальну власність багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність - це юридичне приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, спільному капіталі, економічний зміст якої реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування. Акціонерна форма власності, корпорації набули широкого розвитку в США, де перетворилися на головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині корпоративна форма власності в економічній системі США охоплює понад 90 % усіх власників (приватна - менше ніж 5 %). Із зростанням рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. В сучасних умовах суспільна власність реалізується у таких формах, як групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій - профспілок, партій, товариств, фондів тощо.