Материал: Дикань В.Л. Стратегічне управління

26 В. Л. Дикань, В.О. Зубенко, О.В. Маковоз, І.В. Токмакова, О.В. Шраменко

них. Як чинник інерції, вона чинить опір стратегічним змінам. Представники шведської гілки школи культури особливо підкреслюють роль «міфу» як метасистему, яку неможливо побачити і тим більш перевірити інакше як через дію. Міф організації зберігається в мозку працівника як якась конструкція, завжди спрощена й частково помилкова, але така, що забезпечує певну інтерпретацію реальності.

Школа зовнішнього середовища: формування стратегії як реактивний процес.

Про зовнішнє середовище йдеться в кожній з шкіл стратегій, а найбільше в школі позиціонування. Школа зовнішнього середовища відрізняється тим, що ставить і керівництво, і саму організацію в залежність від набору сил зовнішнього оточення, що визначає стратегію. Найбільш яскравий свій вираз ця школа знайшла в особі М Ханнана і Дж Фрімана, авторів книги «Організацій популяції» (1977 p.).

Школа виросла з «теорії ситуаційних чинників», що декларувала пряму залежність: чим стабільніше зовнішнє середовище, тим ретельніше планування і формалізована структура організацій. Керівництво розглядається як пасивний елемент стратегічного процесу, його завдання — ідентифікація зовнішніх сил і забезпечення пристосовування організацій. Якщо середовище ставить перед організацією багато різноманітних задач і надає різні можливості, то стратегії організацій стають більш різносторонніми і багатоаспектними.

Організація повинна або адекватно реагувати на зовнішні сили, або їй доведеться «піти зі сцени». Організації залишаються в своєрідних нішах (ніша розуміється тут як зона дії певного набору конкретних зовнішніх сил) до тих пір, поки не зубожіють її ресурси або не стане надмірною ворожість середовища.

Школа середовища надає організаціям вибір з двох стратегічних альтернатив: або глибше вивчати оточення і збільшувати конкурентну перевагу, або накопичувати ресурси на випадок непередбачених обставин для переходу в інше середовище.

Представники цієї школи бачать свободу в пристосовуванні до оточення. Бажаючи досягти успіху, організація повинна відповідати зовнішнім нормам. Оптимальною поведінкою організації вважається поступове встановлення в ній схожих з середовищем структур і порядків. Для опису цієї наростаючої конвергенції використовується термін «інституціональний ізоморфізм».

Критика школи зовнішнього середовища пов’язана переважно з безальтернативністю «вибору». В кожному конкретному середовищі реально можлива тільки одна стратегія. Засновники школи М. Ханнан й Дж. Фріман визнають, що великі організації, встановлюючи взаємозв’язки з іншимиорганізаціями, здатні тим самимослабити зовнішній тиск.

Третя група: школа конфігурації і кооперативних стратегій.

Школа конфігурації розглядає формування стратегії як процес трансформації. У цій школі присутні два основні поняття: «конфігурація» і «трансформація».

Конфігурація — стійка структура організації, «трансформація» — процес розробки та перетворення стратегії.

Витоки школи конфігурації знаходяться в роботі Альфреда Чандлера «Стратегія і структура: глави історії промислового виробництва», де вперше викладено стадії життєвого циклу організації: вертикальна інтеграція — придбання первинних ресурсів і створення внутрішніх і зовнішніх зв’язків; інтенсифікація — знаходження більш ефективних способів їх використовування; диверсифікація — вихід на нові ринки і направлення бізнесу; дивізіоналізація — повторний зсув у структурі у напрямі відособлення дочірніх компаній. Ця школа народилася пізніше інших. Її основні положення містять в собі постулати різних шкіл, зводячи їх воєдино, причому в цілком певному контексті.

Емпіричним обґрунтовуванням школи стала дисертація П. Хандавалла «Ефект дії середовиша на організаційну структуру фірми» (університет Карнеги-Мелон, 1970 р.) В ній він стверджував, що ефект стратегії визначається не використанням того чи іншого її атрибуту, а їх взаємодією (наприклад, поєднанням даного виду влади, конкретного оточення, певного виду планування з конкретною структурою і при певному стилі керівництва).

Теоретиком школи став Денні Міллер, що уявляв стратегічні зміни як квантові скачки — переходи від одного архетипу (стани стратегії, структури, ситуації й процесу) до іншого архетипу.

Основні тезиси школи конфігурації такі:

—на протязі певного часу організація має певну структуру, що адекватна певному контексту, який обумовлює поведінку і набір стратегій організації;

—періоди стабільності перериваються трансформаціями — скачками в іншу конфігурацію;

—чергування періодів стійкості і трансформацій відбувається в певній послідовності, що представляє собою життєвий цикл організації;

—призначення стратегічного менеджменту — підтримувати стабільність організації в тривалому періоді та зберігати її життєздатність при виникненні трансформації;

—процес побудови стратегії зводиться до вибору тієї або іншої конфігурації елементів різних шкіл стратегічного управління;

—вироблені стратегії приймають форму планів, позицій, перспектив, прийомів, організаційної культури або ніш зовнішнього оточення, залежно від ситуації.

28В. Л. Дикань, В.О. Зубенко, О.В. Маковоз, І.В. Токмакова, О.В. Шраменко

Ужиттєвому циклі організації виділено декілька стадій:

—розвиток — прийом на роботу співробітників, вкорінення позицій й ін.;

—стабільність — точна настройка стратегій й структур;

—пристосовування — маргінальні зміни в структурах і стратегічних позиціях;

—боротьба — ідентифікація нового напрямку напередодні близького краху або в потоці змін і експериментів;

—революція — швидка трансформація ряду сутнісних параметрів організації.

Школа кооперативних стратегій. Ця школа оперує такими понят-

тями, як «ділові мережі», «колективні стратегії», «стратегічні альянси», «спільні підприємства» та ін.

Термін «колективна стратегія» був запропонований в 1983 р. Г. Естлі і Ч. Фомбруном для опису процесу формування стратегії в роботі «Колективна стратегія: соціальна екологія організаційного середовища». Вже сама ця назва свідчить про те, що в даній школі так, як і в школі конфігурації, не нехтують досягненнями інших шкіл, а прагнуть їх використовувати. Ця школа досліджує різні форми співпраці: як спільні підприємства, так і франчайзинг, продаж ліцензій тощо.

Перевага цього різновиду теорії стратегічного управління полягає в тому, що вона підриває егоцентризм решти шкіл, орієнтуючи стратегію на досягнення вигод не тільки для даної організації, але і для її партнерів. Вигода партнерів служить каталізатором нарощування і вигод самої організації.

Кооперативні стратегії, є прикордонними зі «школою влади» і виводять на стратегії партнерства.

1.4. Поняття стратегічного управління

Кожна організація в процесі своєї діяльності дотримується певної стратегії поведінки і це не залежить від того, в який час і за яких умов вона функціонує. Термін «стратегічне управління» був прийнятий на початку 70-х рр. XX століття для того, щоб внести різницю між поточним управлінням і управлінням, котре здійснюється на найвищому рівні.

Існує значна кількість конструктивних визначень стратегічного управління, що приводиться західними фахівцями. Так Д. Шендел і К. Хаттен розглядають стратегічне управління «як процес визначення і встановлення зв’язку організації (фірми) з її оточенням, що полягає в реалізації вибраних цілей і в намаганнях досягти бажаного стану взає-

мовідносин з оточенням за допомогою розподілу ресурсів, що дозволяє ефективно і результативно діяти організації і підрозділам».

За Дж. Хіттенсом, «стратегічне управління — це процес управління з метою здійснення місії організації за допомогою управління взаємодією фірми з її оточенням».

Наприклад, Дж.Ліро і Р.Робертсон визначають стратегічне управління «як набір рішень і дій по формуванню і виконанню стратегій, розроблених для досягнення мети діяльності фірми».

Стратегічне управління дає більш чи менш конкретне уявлення про те, якою повинна бути організація в майбутньому: в якому оточенні їй необхідно буде працювати, яку позицію займати на ринку, які мати конкурентні переваги, які зміни слід здійснити в організації.

Стратегічне управління дозволяє досягти таких основних результатів:

1.Створити системний потенціал для досягнення цілей підприємст-

ва. Цей потенціал складається:

• з фінансових, сировинних і людських ресурсів, що входять до

підприємства;

• виробленої продукції (послуг), що затребуються ринком;

• сформованого позитивного іміджу підприємства.

2.Забезпечити чутливість підприємства до змін зовнішнього середовища та його відповідну адаптацію до цих змін [3, с.40].

Узагальнюючи розглянуті особливості стратегічного управління і наведені визначення, під стратегічним управлінням матимемо на увазі такий вид управління підприємством, фірмою тощо, який базується на людському потенціалі як основі організації, орієнтує виробничу діяльність на запити ринку, здійснює гнучке регулювання і своєчасні зміни в організації, що відповідають змінам навколишнього оточення і дозволяють отримати конкурентні переваги, що в сукупності допомагає організації вижити і досягти своєї мети в довготерміновій перспективі.

Мета стратегічного управління — це визначення місії, цілей та стратегій, розробка і забезпечення виконання системи планів як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів з удосконалення підприємства та його окремих підсистем, що є основою для забезпечення його конкурентоспроможного існування в довгостроковій перспективі.

Об’єктом стратегічного управління виступають процеси плану-

вання, регулювання, координації, контролю в різноманітних організаціях, підприємствах, фірмах, установах тощо, та управління їх розвитком

іфункціонуванням.

Суб’єктом стратегічного управління виступає керівництво під-

приємства. Для стратегічного типу управління характерним є участь всього персоналу в обговоренні і опрацюванні стратегії. Так, напри-

30 В. Л. Дикань, В.О. Зубенко, О.В. Маковоз, І.В. Токмакова, О.В. Шраменко

клад, в ряді західних компаній активну участь у формуванні й реалізації стратегії беруть її співробітники.

Враховуючи напрями і результати аналізу об’єктів стратегічного управління, процесів, які визначають їх функціонування, і суперечностей, які є джерелом розвитку, можна сформулювати базові принципи стратегічного управління підприємством.

Принцип рефлексії. Ефективність стратегічних рішень визначається не тільки ступенем оцінки об’єктивних чинників, але і тим, як враховуються інтереси суб’єктів з їх рефлексіями. Останні відображають розуміння того, як сприймають цінності, інтереси особи, що ухвалює рішення, інші виконавці з даної системи. Крім того, необхідно враховувати інтереси суб’єктів зовнішнього середовища. При цьому, якщо взяти до уваги, що підприємство або інша організаційна форма економічної діяльності в основному управляється людиною з його суб’єктивними інтересами і особливостями, то принцип рефлексії повинен бути визнаний одним з основних при підготовці стратегічних рішень.

Його застосування виходить далеко за рамки моделювання. Він може використовуватися при визначенні достовірності і цінності інформації на етапі стратегічного моніторингу, при стратегічному аналізі компонентів зовнішнього середовища, розробці планів впливу на зовнішнє середовище.

Застосування цього принципу дозволяє апріорі обкреслити круг методів моделювання, які можуть бути використані при стратегічному управлінні підприємством або галуззю.

Принцип самоорганізації. Підприємство як система може функціонувати не тільки зменшуючи небажані відхилення, але і збільшуючи бажані за допомогою позитивного зворотного зв’язку. Система, яка використовує принцип самоорганізації, знаходить у флуктуаціях зовнішнього середовища корисні для себе стимули і підсилює їх в контурах з позитивним зворотнім зв’язком. Самопідсилення відбувається там, де відбувається виникнення нових негативних зв’язків, які стабілізують систему, тобто відбуваються структурні зміни, які ведуть до нового рівня гомеостазису або до коливань.

Система самоорганізовуватиметься, якщо про її елементи можна стверджувати, що вони самі ухвалюють рішення. В результаті між елементами виникають деякі відносно стійкі зв’язки, які дають їм певні переваги

Принцип обмеженої раціональності. Основний дестабілізуючий вплив на сформовану парадигму ухвалення рішень в економічних системах створює ідея про обмежену можливість особи, що ухвалює рішення (ОУР), переробляти інформацію, а таким чином, обмеженість в реалізації принципу «повної раціональності» [5].