Материал: Джамбаттіста Маріно. Його мала поезія

Джамбаттіста Маріно. Його мала поезія

КИЇВСЬИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Курсова робота

з дисципліни: «Історія зарубіжної літератури»

на тему

«Джамбаттіста Маріно. Його мала поезія»

Київ - 2010р.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Джамбаттіста Маріно - італійський поет сейченто

.1 Погляди Маріно

Розділ 2. Порівняльний аналіз перекладів Маріно

.1 Порівняння підходів Маріно і Петрарки до окреслення образів

Розділ 3. Актуальність Маріно в Україні

Висновки

Перелік джерел

Вступ

У даній курсовій роботі я досліджую творчість видатного італійського поета ХVІІ століття Джамбаттісти Маріно. Звертатиму увагу на малу поезію Маріно, аналізуватиму її як в оригіналі (італійською мовою), так і у перекладі. У порівняльному аналізі намагатимусь з’ясувати, чому при перекладі були використані ті чи інші символи, образи, порівняння, спираючись на культурологічні та літературні вимоги ХVІІ століття. Я визначатиму основні особливості творчої спадщини Маріно, спираючись на особливості епохи, у яку поет жив, та на його біографію.

Я вважаю, що дослідження творчості італійського поета Джамбаттісти Маріно є актуальним, оскільки його персона не була досліджена, а його твори не були перекладені в Україні у достатньому обсязі. На відміну від Росії, де Джамбаттіста Маріно хоч і не повністю пізнаний як поет, але все ж російські літературознавці вже створили певне підґрунтя для ознайомлення російськомовного читача з італійським поетом. Так відомими і найбільш розповсюдженими є переклади Євгена Солоновича, збірка «Італійська поезія». Маріно досліджувала Олена Олександрівна Костюкович - відомий російсько-італійський перекладач. Вона досліджувала літературну полеміку в Італії з приводу «Адоніса» Маріно. Не можна також обійти стороною Голенищева-Кутузова, який як перекладав вірші Маріно, так і робив їх докладний аналіз. Наприклад, у своїй статті «Марино и его школа» [Романские литературы. - М.: 1975] Голенищев-Кутузов докладно аналізує творчість Маріно, його естетичні смаки, а також надає власні переклади віршів. Також творчістю Маріно цікавився російський мистецтвознавець Чекалов Олександр Калимович.

Отже при написанні курсової роботи я користувалась російськими, англійськими або італійськими джерелами, оскільки виявилась нестача в українських.

Мета роботи:

.        Узагальнити та поглибити відомості про творчий потенціал поета Маріно

.        Виявити характерні ознаки його творчості

.        Провести аналіз поезії та узагальнити виявлені особливості

Розділ 1. Джамбаттіста Маріно - італійський поет сейченто

В історії італійської літератури межі 17 століття як літературної епохи загалом співпадають із межами 17 століття, хоча, звичайно, не абсолютно точно.

У 1600 році у Римі, на Площі квітів, було спалено Джордано Бруно. Він був останнім великим письменником італійського Відродження. Однак Рим вже на той час забудовувався барочними церквами.

Вже до 1600 р. багато італійських письменників 17 сторіччя - Кампанелла, Сарпі, Галілей, Боккаліні, Кьяберра, Тассоні - стали вже досить сформованими літераторами. Усім їм був властивий стиль заперечення, притаманний італійській літературі 17 століття. Він зводить динамічну дисгармонійність у структурний принцип культури. Всебічно розвинуту «універсальну людину» італійського Відродження, спокійну, величну та «божественну» у своїй «природності» замінює людина італійського бароко - гедоністичний песиміст, нервовий, неспокійний, екстравагантний, по-середньовічному роздертий між тілом та душею, дуже самовпевнений і разом з тим тремтячий перед Смертю та Фортуною, які він не може подолати.

Одним із найпопулярніших літераторів 17 століття був Джамбаттіста Маріно.

Джамбаттіста Маріно - італійський поет, зазвичай титулований як «Кавальєр Маріно» - один із найвидатніших представників італійського Бароко у його дворянсько-«лицарському» виявленні. Він був авантюристом з темним минулим, який зміг пробратися у найвищі кола суспільства. Почав свою літературну кар’єру у Венеції, де після втечі із в’язниці видав книгу віршів, яка принесла йому звання придворного у кардинала Пьєтро Альдобрандіні. Літературний доробок Маріно:

.        Міфологічна поема «Адоніс» (1623)

.        Збірка «Ліра» (1608-14)

.        Збірка «Галерея» (1619)

.        Ідилія «Волинка» (1620)

.        Прозаїчні твори «Проповіді» (ч. 1-3, 1614) та «Листи» (опубліковані у 1966).

У поезії Маріно переважають мотиви радості життя, але вони чергуються з мотивами швидкоплинності та тлінності усього земного. Любовні переживання поета є невід’ємними від його сприйняття природи. Вірші Маріно проникнуті відчуттям єдності та зв’язку усього сущого - космосу, землі, людського серця.

Поетичні прийоми Маріно різноманітні. Поет використовував мало не всі відомі комбінації італійського вірша. Він полюбляє густе, метафоричне писання, часто використовує алітерації (Un vago vezzo di vermiglie rose (Прелестное ожерелье из пурпурных роз), антитези, адномінацію - гру слів, що однаково звучать, але мають зовсім різні значення, асонанси тощо. Для того, щоб створити ефект раптовості, Маріно іноді опускає риму, як, наприклад, у вірші «Евридика»:

Горе мне, лучей свободы

Я лишилась.

Вновь сойду под мрака своды

В сень забвенья.

Так звезда моя судила,

Рок жестокий.

Призывает злая сила

Ада бездны.

Не увидишь больше, милый,

Эвридику,

Не сжимай с напрасной силой

Тень нагую.

(Переклад І. Голенищева-Кутузова)

Синтаксис Маріно обтяжений латинськими конструкціями, побудовами; особливо характерним є гіпербат (лат. transgressio). Між підметом і присудком вставляються слова, що їх розділяють, які подовжують та обтяжують фразу:

Там пляшет, лучезарна и ясна,

Безоблачная, берег озаряет,

Нагая, прелестью своей пленяет

В серебряных полях небес Луна.

Поезія, на думку Маріно, має перш за все дивувати, вражати читача. Хто не здатен здивувати, категорично заявляв він в одному з сонетів «Муртенди», нехай береться за скребло: його місце не на Парнасі, а у конюшні:

è del poeta il fin la meraviglia

(parlo de làeccelente e non del goffo):non sa far stupir vada alla striglia

Маріно перш за все - поет ліричний. Найкращі його вірші написані про любов та природу. У збірці «Ліра», що була закінчена у 1614 році та видана у Венеції спочатку у двох, а потім у трьох частинах, еротичні мотиви межують з мотивами швидкоплинності та тлінності земного буття. Межа між неземним та людським ніби зникає і почуття та відчуття людини і природи зливаються в одне ціле.

Вірші Маріно було дуже легко покласти на музику. Іноді він спеціально писав тексти для композиторів, з якими він був у дружніх відносинах.

Як відомо, Маріно був винахідником так званих «кончетто» (італ. concetto - задум, ідея), віртуозних словосполучень, незвично використаних епітетів, незвичних зворотів у мові. Наприклад «вчений невіглас», «німий оратор», «багатий жебрак», «радісний біль» тощо.

.1.     Погляди Маріно

Для того, щоб зрозуміти естетичні погляди Маріно важливими є проповіді, які він читав у Турині. Проповідники різноманітних віросповідань по всій Європі намагались наслідувати нового теолога. У «Dicerie scare» Маріно дав волю своїй фантазії та досить мало піклувався про ортодоксальність. Його проповіді були вільними варіаціями на біблійні теми, які поет лише використовував як привід для прояви невичерпної дотепності та міркувань щодо різноманітних проблем, які турбували його сучасників, у тому числі й про сутність, види та призначення мистецтв та їх особливості. Проза «Святих проповідей» - проз поета. Маріно мислить образами. Створення світу та людини перетворилось у нього у парадоксальне бачення оркестру, бог - Цікавим є й той факт, що не дивлячись на свою близькість до шляхетного кола, Маріно виходить за рамки тогочасного гедонізму і намагається розвинути матеріалістичні тенденції.

Розділ 2. Порівняльний аналіз перекладів Маріно

Перш ніж приступити до аналізу віршів Маріно. Автор хотів би наголосити, що Джамбаттіста Маріно був різностороннім поетом. У його спадщині можна знайти як сонети, так і мадригали, канцони, верлібри.

Отже, якщо взяти лірику Маріно загалом, то, на мою думку, можна сказати, що десь на 80% його вірші присвячені жінкам, жіночій вроді, коханню. Адже Маріно належав до високого прошарку суспільства і одним із його «обов’язків» було возвеличення дами. Ось, взяти хоча б такий вірш:

che si pettinadorate, e l’onde eran capelli,d’avorio un dì fendea;man pur d’avorio la reggeaquesti errori preziosi e quelli;, mentre i flutti tremolanti e bellidrittissimo solco dividea,’òr delle rotte fila Amor cogliea,formarne catene a’ suoi rubelli.l’aureo mar, che rincrespando apriaprocelloso suo biondo tesoro,il mio core a morte gìa.naufragio, in cui sommerso io moro,’almen fur, ne la tempesta mia,diamante lo scoglio e ‘l golfo d’oro!

Дама, расчесывающая волосы

Златые волны - шелковые пряди...

Слоновой кости легкая ладья

Ложилась безупречно ровно сзади.

В пленительно трепещущей прохладе

Сверкала раздвоённая струя,

И бог любви ловил ее, куя

Златые цепи тем, кто с ним в разладе.

Среди роскошных золотых зыбей

Я сердцем плыл, иллюзий не питая,

Навстречу верной гибели своей.

Я потерпел крушенье, утопая

В богатстве, в самом бурном из морей,

Где риф алмазный, пристань золотая...

(Переклад Є. Солоновича)

У цьому вірші поет яскраво вимальовує образ жінки. Він не дає нам детального портрету цієї особи, але подає нам відчуття, що ця жінка - прекрасна. Цікавим є й те, що усі її позитивні якості порівнюються з природою: «Onde dorate, e l’onde eran capelli / Златые волны - шелковые пряди...» або «Слоновой кости легкая ладья». Отже, з цього можна зробити висновок, що для Маріно еталоном була природа.

Взагалі, образ жінки у цьому вірші поет уподібнює морю. А також порівнює волосся з золотом, як з найдорогоціннішим тат найшляхетнішим металом. Особливо це можна відчути, прочитавши оригінал: «Onde dorate, e l’onde eran capelli / (досл.) Золоті хвилі і хвилясте волосся» або «diamante lo scoglio e ‘l golfo d’oro / (досл.) діамантова скала та золота затока» (тут Маріно мав на увазі бліду шкіру дами (як діамант) та натякав на густе волосся).

Ще одним цікавим моментом є те, що на відміну від своїх італійських попередників, таких як Данте чи Петрарка, кохання та пристрасть у Маріно зовсім земні. Він і сам це каже: «Я сердцем плыл, иллюзий не питая». Тобто Маріно не ідеалізує своїх почуттів, так його герой є дуже емоційним: «il mio core a morte gìa / (досл.) моє серце вже мертве» (від нерозділеного кохання), але немає піднесеності до божественного як у Данте (згадаємо роль Беатріче у «Божественній комедії») або ідеалізації та недоторканості, наївності як у Петрарки (донна Лаура, яку поет ідеалізував та називав «пречистою»).

Але, не дивлячись на всю свою приземленість поет звертається до античного бога кохання Амура: «Сверкала раздвоённая струя, И бог любви ловил ее, куя». Таким чином Маріно вже віддає однакову перевагу як фізичному, так і душевному коханню. Тоді як у Петрарки, наприклад, перевага надається все ж платонічному коханню: «Мій безтілесний дух спішить до тої, Яка мене всього перевернула.» [Петрарка Ф., Канцоньєре / Пер. З іт. А Перепаді. - Харків: Фоліо, 2007. - 282 с. - (Б-ка світ. літ.)]. Взагалі, жінка у Маріно не є небесним створінням (як Лаура у Петрарки чи Беатріче у Данте), він не підносить її до образу янгола. Зовсім навпаки, Маріно намагається якнайліпше висвітити її земні якості, до того ж оспівувана дама не обовязково має бути шляхетного роду. Так, наприклад, у вірші «Рабиня» Маріно оспівує красу темношкірої жінки, яка і є рабинею: «Я раб рабыни, пленник чёрных пут». Такі зміни відбуваються з кількох причин. По-перше, справа була у самій особистості Маріно. Італійці, загалом, завжди були людьми віруючими та набожними, Маріно ж був «атеїстом» у своєму роді, міг лише використовувати біблійні мотиви, але не оспівувати їх. Тому і жінку він сприймає не як Боже створіння, а як земне, звичне для цього світу. По-друге, творчість Маріно можна вписати в естетичні погляди тогочасної течії. Адже у 17 сторіччі панувало бароко. А бароко - це епоха пишноти, екстравагантності, контрастності. Світ сприймається в зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного, емоційного і раціонального. У результаті виникають роздуми про первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. До того ж за бароковою концепцією світ є дисгармонійним, людина теж є носієм дисгармонії і єдиним виходом для людини є прекрасне. А жінка - це прекрасне. От Маріно і знаходить у вроді жінки вихід, яка є миттєвою та належить лише світу фантазій (знову ж за бароковою концепцією).

Крім вищесказаного, типовими специфічними рисами епохи бароко можна вважати:

1. Посилення релігійної тематики, особливо тим, пов'язаних мучеництвом, чудесами, видіннями;

2. Підвищена емоційність;

. Велике значення ірраціональних ефектів, елементів;

. Яскрава емоційність образів;

. Тяжіння до узагальнюючих і зв'язуючих форм.

Ще одним цікавим та вартим уваги віршем Маріно є «Мадонна Рафаэля из Урбино»:

Где ангелу земному краски взять,

Чтоб красоту прославить неземную?

Он должен был, покинув мастерскую,

На небе - в царстве Божьем - побывать.

Он светлой сделал вьющуюся прядь,

Заняв у солнца краску золотую,

Он горних духов благодать живую

Сумел во взгляде ясном передать.

Он сделал взор божественный открытым,

Зарю и млечность звёздного пути

Соединил и подарил ланитам.

Помог лучу улыбки расцвести -

И навсегда пребудет знаменитым,

Дерзнув на землю рай перенести.

(Переклад Є. Солоновича)

Цей вірш написаний у формі сонета: два катрени плюс два терцени. Але описує тут Маріно вже не жінку, а полотно, написане Рафаелєм Санті з Урбіно. Маріно взагалі любив описувати картини у віршах або ж писати вірші під музику. У цьому випадку поет змалював сікстинську Мадонну. Вірш належить до збірки Маріно «Галерея», яка була опублікована у 1619 році.

Звертаючи увагу на опис шедевра, можна підмітити ставлення Маріно до мистецтва. Він його не тільки поважає, а й підносить: «Он должен был, покинув мастерскую, На небе - в царстве Божьем - побывать». Пртягом вірша поет використовує такі епітети як «золотий» та «божественний». Маріно іноді їх виражає через синоніми, такі як «неземний», «зірковий» тощо. Часте використання золотого кольору може бути зумовлене двома факторами. Може, Маріно використовує епітет «золотий» як синонім до Сонця, а отже чистоти, цноти. Тобто повертаємось до тієї самої божественності, піднесенності. А може все було набагато простіше. Якщо пригадати полотна, а особливо ікони і рами, в які їх прикрашали (у золоті чи позолочені), то можна зробити висновок, що поет виразив у вірші більше враження ввід картини, ніж сам малюнок на полотні.

Мал.1. Рафаель Санті «Sistine Madonna»

Адже вірш дійсно є досить імпресіоністичним. У ньому передано більше вражень, у ньому більше ефектності, ніж деталей самої картини. До того ж, якщо придивитись уважніше, то можна побачити, що Мадонна зовсім не посміхається, а у Маріно є така строфа: «Помог лучу улыбки расцвести». Що це, хиба поета? Ні, це просто враження від всієї картини, від її монументальності, яскравості.

Загалом, Маріно полюбляв, як вже згадувалося, описувати картини та писати вірші на музичні мотиви. Для чого це робилося? На мою думку Маріно просто хотів бути відомим, знаменитим та, таким чином, захищеним від свого минулого (недарма ж його називають авантюристом).

Наступний вірш автор обрав, бо вважає, що в ньому дуже яскраво виражені особливості та тенденції поета.