Материал: Апеннінський півострів

Апеннінський півострів

КУРСОВА РОБОТА

на тему: "Апеннінський півострів "

Зміст

Вступ

Розділ 1. Фізико-географічна характеристика

1.1 Рельєф і геологічна будова

.2 Клімат

.3 Внутрішні води

1.3.1 Річки

.3.2 Озера

.4 Грунтовий покрив

Розділ 2. Рослинний і тваринний світ

.1 Флора

.2 Фауна

Розділ 3. Видатні природні об’єкти

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Нова Зеландія - країна в південно-західній частині Тихого океану, розташована на двох великих островах (Острів Північний і Острів Південний) та великій кількості (приблизно 700) прилеглих дрібніших островів. Столиця країни - місто Веллінгтон.

Однією з основних особливостей Нової Зеландії є географічна ізольованість. Найближчими сусідами країни є - на захід Австралія, відокремлена Тасмановим морем (найкоротша відстань - близько 1700 км); на північ острівні території - Нової Каледонії (близько 1400 км), Тонга (близько 1800 км) та Фіджі (близько 1900 км).

Об’єкт дослідження - Нова Зеландія

Предмет дослідження - географічна характеристика Нової Зеландії

При виконанні роботи я використовував наступні методи:

·        джерелознавчі

·        порівняльно-географічні (використовувались в розділі : Клімат );

·        історичні (використовувались в розділах: Рельєф і геологічна будова, Клімат).

Мета роботи - розглянути і проаналізувати Нову Зеландію її географічне положення, фізико - географічну характеристику,ознайомитись з територією.

Для розкриття поставленої мети я виконав наступні завдання :

·        виявив особливості фізико-географічної характеристики країни:

ü  Рельєф та геологічна будова;

ü  Клімат;

ü  Внутрішні води;

ü  Грунтовий покрив;

·        Розглянув особливості рослинного і тваринного світу;

·        Виявив видатні природні об’єкти

Робота написана на основі аналізів і узагальнення різноманітної інформації опублікованої в наукових статтях, монографіях, атласах, довідковій літературі. Складається із вступу, трьох розділів і висновку, в кінці поданий список використаної літератури. Ілюстрована десятьма рисунками.

РОЗДІЛ 1. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Нова Зеландія лежить на двох великих островах, які отримали назву "Північного" і "Південного". Відстань в 1600 км відділяє їх від Австралії і 10 500 км від Каліфорнії США. Острови розділені протокою Кука завширшки 26 км, через яку здійснюється поромна переправа, прокладено підводні комунікаційні та електричні кабелі. Протяжність острівної країни з півдня на північ - 1600 км.

рис.1. Положення Нової Зеландії на земній півкулі [4.]

Крім двох основних островів, Новій Зеландії належить близько 700 островів значно меншої площі, більшість з яких безлюдні. Найбільшими з них є острів Стюарт, острови Антиподів, острів Окленд, острови Баунті, острови Кемпбелл, архіпелагЧатем та острів Кермадек.

Загальна площа країни становить 268 680 км². Це робить її трохи меншою за своїми розмірами, ніж Італія чи Японія, але дещо більшою Великої Британії. Довжина берегової лінії Нової Зеландії становить 15 134 кілометра.

Південний острів - найбільший острів Нової Зеландії та 12-й за величиною острів на планеті, його площа становить 151 215 км². На острові мешкає приблизно четверта частина населення країни. Уздовж острова з півночі на південь тягнеться хребет складчастих гір Південні Альпи, найвищою вершиною яких є гора Кука (43°35′44″ пд. ш. 170°08′27″ сх. д., інша офіційна назва -Аоракі) висотою 3754 метри. Крім неї на Південному острові є ще 18 вершин заввишки більше 3000 м. Східна частина острова більш рівнинна і практично повністю вкрита сільськогосподарськими угіддями. Західне узбережжя острова заселене набагато менш щільно. Тут збереглися значні площі практично недоторканої природи з незайманим рослинним і тваринним світом. Західна частина відома також численними національними парками, фіордами та льодовиками, що спускаються зі схилів Південних Альп прямо в Тасманове море. Найбільше озеро острова - Те-Анау ( друге за площею озеро Нової Зеландії )

Рис.2. фізична карта Нової Зеландії [4.]

Північний острів, площею 115 777 км², 14-й за величиною острів на планеті. Острів значно менш гористий, ніж Південний, і зручніший для створення населених пунктів і морських портів, саме тому на ньому мешкає більша частина населення і тут розташовано найбільші міста країни. Найвищою точкою Північного острова є активний вулкан Руапеху висотою 2797 метрів. Північний острів відрізняється високою вулканічною

активністю: з шести вулканічних зон країни п'ять розташовані там. У самому центрі Північного острова розташоване озеро Таупо, найбільше озеро у Новій Зеландії. З нього бере свій початок річка Уаїкато, довжина якої становить 425 кілометрів, що робить її найдовшою річкою у Новій Зеландії. [7.]

.1 Рельєф і геологічна будова

Рельєф Нової Зеландії представляють в основному височини і гори. Більше 75 % території країни лежить на висоті більше 200 м над рівнем моря. Більшість гір Північного острова не перевищують висоту 1800 м, 19 піків Південного острова вищі 3000 м.

Найвищою точкою Нової Зеландії є гора Кука . Гора́ Кука́ або Аоракі - гора в новозеландських Південних Альпах, найвища (3754 м) точка Нової Зеландії, знаходиться в західній частині Південного острова недалеко від побережжя. Гора складається з кристалічних порід, вкрита снігом та льодовиками й має форму сідла з крутими схилами.

рис.3 Вершина гори Кука. [4.]

Гора названа на честь Джеймса Кука, мовою маорі назва означає "велика біла хмара". Прибережні зони Північного острова представлені просторими долинами. На західному узбережжі Південного острова розташовані фіорди. Острови, що утворюють Нову Зеландію, розташовуються в кайнозойській геосинклінальній області між двома літосферними плитами - тихоокеанською та австралійською. Впродовж тривалих історичних періодів місце розлому між двома плитами піддавалося складним геологічним процесам, постійно змінюючи структуру і форми земної кори. Саме тому, на відміну від більшості островів Тихого океану, острови Нової Зеландії утворені не тільки в результаті вулканічної активності, але і в результаті скидів і складені з геологічних порід різного складу і різного віку.

Активна тектонічна діяльність в земній корі цього регіону продовжується і на сучасному геологічному етапі формування нашої планети. І результати її помітні навіть за історично короткий термін з початку освоєння островів європейцями. Так, наприклад, внаслідок руйнівного землетрусу 1855 року берегова смуга поблизу Веллінгтона піднялася більш ніж на півтора метра, а 1931 році, також внаслідок потужного землетрусу біля міста Нейпір на водну поверхню піднялося близько 9 км² суші.

Розташування Нової Зеландії історично пов'язано з активною вулканічною діяльністю на її території. Дослідники припускають її початок у період раннього міоцену, а період формування сучасних зон підвищеної вулканічної активності був завершений в період пізнього пліоцену. Найбільші вулканічні виверження, імовірно, мали місце в період пізнього пліоцену - раннього плейстоцену, коли приблизно 5 млн кубічних кілометрів породи могло вивергнутися на поверхню Землі.

На сучасному етапі зоною підвищеної тектонічної активності і разом з цим високим числом землетрусів є західне узбережжя Південного острова і північно-східне узбережжя Північного острова. Щорічна кількість землетрусів у країні становить до 15 000, більшість з них невеликі і лише близько 250 щороку можуть належати до помітних або сильних. У сучасній історії найсильніший землетрус зафіксовано 1855 року поблизу Веллінгтона, силою близько 8,2 бала; найбільш руйнівним став землетрус 1931 року в районі Нейпіра, що забрав 256 людських життів. [9.]

Вулканічна активність у сучасній Новій Зеландії, як і раніше висока, і на території країни активні 6 вулканічних зон, п'ять з яких розташовані на Північному острові. У районі озера Таупо імовірно 186 року до н. е. відбулося найбільше в історії людства вулканічне виверження. Наслідки виверження записано в історичних хроніках таких віддалених місць, як Китай і Греція. На місці виверження тепер розташовано найбільше в тихоокеанському регіоні прісноводне озеро, своєю площею порівнянне з територією Сінгапура.

1.2 Клімат

Клімат Нової Зеландії змінюється від теплого субтропічного на півночі Північного острова, до прохолодного помірного на півдні і в центральних регіонах Південного острова; в гірських районах переважає суворий альпійський клімат. Ланцюг високих Південних Альп розділяє країну навпіл і, заступаючи шлях переважним західним вітрам, поділяє її на дві різні кліматичні зони. Західне узбережжя Південного острова - найвологіша частина країни, східна частина, що перебуває всього за 100 кілометрах від неї - найсухіша.

Східно-Австралійська течія, що проходить через Тасманове море між Австралією й Новою Зеландією, робить клімат островів і східного узбережжя Австралії більш теплим і вологим, тропічним замість субтропічного; сприяє поширенню тропічної морської фауни в субтропічні області вздовж південно-східного узбережжя Австралії й Нової Зеландії.

На більшій частині Нової Зеландії рівень опадів становить від 600 до 1600 міліметрів на рік. Вони розподіляються відносно рівномірно протягом року, за винятком сухішого літнього періоду.

Середня річна температура становить від +10 °C на півдні, до +16 °C на півночі. Найхолодніший місяць - липень, а найтепліші місяці - січень та лютий. На півночі Нової Зеландії відмінності між зимовими і літніми температурами не дуже значні, але на півдні і в передгірних районах різниця досягає 14 °C. У гористих районах країни із збільшенням висоти температура різко знижується, приблизно на 0,7 °C кожні 100 метрів.

В Окленді, найбільшому місті країни, середньорічна температура становить + 15,1 °C, при цьому найвища зафіксована температура склала +30,5 °C, а мінімальна −2,5 °C. У столиці країни, Веллінгтоні, середньорічна температура становить +12,8 °C, максимальна зафіксована температура +31,1 °C, мінімальна −1,9 °C^[29].

Кількість сонячних годин у році відносно висока, особливо в районах, захищених від західних вітрів. У середньому по країні вона становить не менше 2000 годин. Рівень сонячної радіації дуже високий на більшій частині країни. Снігопади вкрай рідкісні в прибережних районах півночі країни і в західній частині Південного острова. В інших регіонах незначні і нетривалі снігові опади можливі в зимові місяці. Нічні заморозки в зимовий час бувають на всій території країни. [4.]

1.3 Внутрішні води

.3.1 Річки

Річкова мережа на островах дуже густа, і завдяки великій кількості опадів річки повноводні. Живлення річок на Північному острові переважно дощове, а на Південному - дощове і льодовикове. Як правило, ріки мають невелику довжину. Майже всі ріки Південного острова і значна частина річок Північного - гірські; більшість з них несуднохідні.

Завдяки особливим геологічним та географічним умовам у Новій Зеландії багато річок і озер. Більшість річок короткі (менше 50 км), беруть початок у горах і швидко спускаються до рівнин, де уповільнюють свою течію. У країні тече 33 річки довжиною понад 100 км і 6 річок довжиною від 51 до 95 км. Уаїкато - найбільша річка країни довжиною 425 км.

Рис.4 річка Уаїкато [4.]

Загальна довжина річок та інших внутрішніх водних шляхів у країні становить 425 000 км.

Найдовша річка Південного острова і найбільш повноводна в межах Нової Зеландії - Клута (322 км).

1.3.2 Озера

Нову Зеландію можна по праву назвати країною озер. Вулканічні, тектонічні, льодовикові озера займають значну частину її території.

У центрі Північного острова розташоване найбільше в Новій Зеландії озеро - Таупо (площа 623 км², глибина біля159 м). З нього витікає найдовша річка країни - Уаїкато (425 км).

рис.5. озеро Таупо [4.]

Навколо Роторуа і Уаїракеї зустрічаються гарячі джерела, гейзери і грязьові "котли". У Уаїракеї геотермальний пар використовується для отримання електроенергії.

У Новій Зеландії 3 280 озер з площею водного дзеркала більше 0,01 км², 229 озер мають водне дзеркало більше 0,5 км² і 40 - більше 10 км². Найбільше озеро країни - Таупо (площа 623 км²), найглибше озеро - Хауроко (глибина - 462 метри). Більшість озер Північного острова утворені в результаті вулканічної діяльності, а більшість озер Південного острова утворені льодовиковою активністю. [3.]

.4 Грунтовий покрив

Загалом грунти Нової Зеландії бідні на гумус і малородючі. Усюди, за винятком періодично затоплюваних паводками територій і ділянок, що перекриваються мулом, для збереження продуктивності пасовищ потрібно вносити велику кількість добрив. Найбільш розповсюдженими зональними типами грунтів у Новій Зеландії є буро-сірі, сірі й жовто-бурі. Перші характерні для сухих міжгірних улоговин о. Південного зі злаковою рослинністю, що одержують менше 500 мм опадів. Зайняті ними площі використовуються як овечі пасовища і лише зрідка для землеробства. У більш вологих областях, перехідних від злакових степів до мішаних лісів, і в нижній частині східних схилів гір поширені жовто-cipі грунти. Вони більш родючі й використовуються для інтенсивного землеробства (наприклад на Кентерберійській рівнині) і як пасовища. Для більш вологих районів з розчленованим горбкуватим рельєфом і лісовою рослинністю характерні сильно вилужені бідні жовто-бурі грунти. [2.]

Близько 6 млн га займають різноманітні азональні й інтразональні грунти, властивості яких визначаються материнською породою. Такими є родючі грунти, розвинуті на вулканічному попелі в центральній частині Північного острова, торф'янисті грунти долини Уаїкато, алювіальні грунти річкових долин, а також грунти осушених ділянок морського узбережжя. Майже половину площі країни (13 млн га) займають гірські грунти, зазвичай малопотужні й слаборозвинені. Близько 1,6 млн га з них припадає на верхній пояс гір, практично позбавлений рослинності.

Найпоширенішим типами ґрунтів є:

·              Гірські типи ґрунтів - становлять близько половини території країни (з них близько 15 % позбавлені рослинності).

·              Буро-сірі типи ґрунтів - в основному зустрічаються в міжгірських рівнинах Південного острова .

·              Жовто-сірі типи ґрунтів - характерні для степових районів і змішаних лісів і використовувані для активного землеробства.

·              Жовто-бурі типи ґрунтів - характерні для горбистої місцевості. [1.]

РОЗДІЛ 2. РОСЛИННИЙ І ТВАРИННИЙ СВІТ

.1 Флора

За 100 років після 1850 р. Нова Зеландія була перетворена з лісистої країни на величезне пасовище. Зараз лісами зайнято тільки 29 % її території (7,9 млн га), із них 6,4 млн га займають природні збережені ліси і ще 1,5 млн га - штучні насадження (переважно сосни Pinus radiata). З більш ніж ста порід дерев, що ростуть тут, тільки деякі мають господарське значення, у тому числі чотири види хвойних - дакридіум кипарисовий, ногоплідники тотара, мітелковий і дакридієподібний, - і один широколистий вид - нотофагус (південний бук). Знамениті й колись широко розповсюджені ліси з агатиса новозеландського зараз збереглися тільки в заповідниках на півночі Північного острова. У часи освоєння країни європейцями великі площі в Новій Зеландії, особливо на Південному острові, були зайняті високотрав'я-нистими дерновинними злаківниками. Сьогодні вони збереглися тільки в горах, а на рівнинах заміщені пасовищами з інтродукованих європейських злаків (пажитниці, грястиці, вівсяниці) і конюшини. На сході Північного острова ще досить розповсюдженими є угруповання місцевого злаку дантонії. [10.]