року, на якому всупереч союзному законодавству було визнано не-залежність Латвії, Литви та Естонії.
Найефективнішим важелем запобігання обвальному розпаду СРСР було визнано стабілізацію економіки. Теза про економічну інтеграцію була ключовою під час «новоогарьовських» дискусій восени 1991 p., оскільки союзні «інтегратори» прагматично зробили ставку на економічні аспекти, стверджуючи, що лише спільно республіки зможуть вийти з економічної кризи, нормалізувати інші сфери суспільного життя.
1 жовтня 1991 року у Алмати відбулась зустріч 13 керівників республік, на якій обговорювалися основні положення проекту Договору про економічне співтовариство в межах СРСР. Україну представляли на ній заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов та прем´єр-міністр республіки В. Фокін, які брали активну участь у дискусії. Зокрема, українська делегація категорично виступила проти спроби надання заключній Заяві політичного характеру і навіть зняла свій підпис під текстом цього документа. На підставі цих дій у засобах масової інформації було заявлено про «особливу позицію» України.
З новою силою дискусія стосовно основних положень проекту Договору про економічне співтовариство розгорілась 11 жовтня на засіданні Держради. Та як не намагався Г. Явлінський переконати присутніх у перевагах спільного економічного простору, домінуючу роль у визначенні подальшої долі СРСР вже почали відігравати політичні пріоритети і розрахунки республіканських еліт. Головні суб´єкти переговорного процесу (представники делегацій Росії, України та Азербайджану), відчуваючи слабкість Центру, зробили заяви про те, що підпишуть угоду лише за певних умов.
Хоча позиція України і викликала «напруження» з Росією, яка оголосила себе правонаступницею власності колишнього Союзу, все-таки вона була підтримана в Алмати 12 республіками. Це було зумовлено, очевидно, тим, що документи, які мали регулювати подальше економічне життя на пострадянському просторі, містили не лише Договір про економічну співдружність, а й угоди, які мали детально відображати механізми регулювання економічних відносин, а саме ці життєво важливі матеріали ще не були підготовлені. Це означало, що позиції Договору про економічну співдружність могли б бути зведені нанівець угодами.
Економічна ситуація в СРСР ставала дедалі кризовішою. Спад виробництва у 1991 р. становив 15%, а у 1992 р. очікувався в межах 23—25%. Безробіття сягнуло 2 млн. осіб, рівень інфляції — 2—3% щомісяця, зовнішній борг — 800 млрд. крб. Зупинення виробництва і зростання цін могли створити протягом дуже короткого часу тупикову ситуацію. За цих обставин 18 жовтня 1991 року Президент СРСР та керівники 8 республік підписали Договір про економічне співтовариство суверенних держав. Україна, Молдова, Грузія та Азербайджан з різних причин проігнорували його.
Намагаючись інтенсифікувати процес економічної інтеграції, Центр ініціював звернення до Верховної Ради України, підписане М. Горбачовим та лідерами восьми республік, що уклали Договір про економічну співдружність.
Під тиском обставин (у разі розриву господарських зв´язків з країнамиучасницями економічного співтовариства в Україні різко зменшилися б обсяги виробництва, збільшилась би кількість безробітних та ін.) 13 листопада 1991 року наша
республіка парафувала Договір про економічне співтовариство та «Угоду про принципи торгово-економічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 p.». Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, Україна намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому акцентувала увагу на двох важливих юридичних моментах: парафування (це лише згода брати участь у договірному процесі) і зобов´язання, які вона виконуватиме лише тоді, як сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне співтовариство; цей документ буде внесено на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують багато часу для їх узгодження. Крім того, Україна зайняла непохитну позицію у політичних аспектах подальшої еволюції Союзу.
Навіть за цих обставин (підписання Україною Договору про економічне співробітництво) реалізувати оптимістичні плани М. Горбачова щодо парафування проекту союзного договору в середині листопада так і не вдалося. 14 листопада Б. Єльцин за підтримки С. Шушкевича на засіданні Держради висловився проти створення єдиної держави. Після його виступу спалахнула гостра дискусія, під час якої розглядалося три варіанти майбутнього Союзу: 1) Союз суверенних держав, що не має централізованого Державного зв´язку; 2) Союз із федеративною або конфедеративною формою державного зв´язку; 3) Союз, що виконує деякі державні функції, але без статусу держави та назви. У результаті тривалих переговорів її вдалось знайти компромісне рішення, суть якого полягала в тому, що "оновлений Союз» створюватиметься як єдина конфедеративна держава (за Горбачовим), що не матиме єдиної Конституції (за Єльциним).
Однак ситуація навколо союзного договору залишалась доволі напруженою. Усе мало вирішитися 25 листопада 1991 року на засіданні Держради парафуванням Союзного договору. Але вже на початку зібрання прозвучала сенсаційна заява Б. Єльцина про те, що російський парламент не ратифікує договору, який має у своїй основі концепцію конфедеративної держави, а проголосує лише за конфедерацію держав. Крім того, він додав, що «без України Союзу не буде. Вона може прийняти рішення, яке одразу розвалить Союз. Достатньо для цього запровадити власну валюту».
Білорусь, Туркменістан і Узбекистан, підтримуючи пропозицію Росії, заявили, що не варто поспішати з парафуванням, а краще розіслати проект Союзного договору д0 Верховних Рад республік для обговорення. Горбачова підтримали лише Казахстан і Киргизія. У підписаному комюніке констатувалося: виносячи узгоджений текст договору на обговорення парламентів, члени Держради виходять з того, що його буде підписано та ратифіковано до кінця поточного року. Однак подальший розвиток подій в СРСР визначався вже за стінами Держради — в Україні, яка готувалася до всенародного референдуму та виборів президента.
Відбулися вони 1 грудня 1991 року. Із 37,9 млн. громадян, які мали право голосу, у них взяли участь 31, 9 млн. осіб (84,2%). На внесене до бюлетеня питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» позитивно відповіли 28,8 млн. громадян (90,3%). Цим актом було перекреслено, як писала союзна преса, «міф комуністичної епохи, що всі народи колишнього СРСР бажають жити в одній державі». На президентських виборах переконливо переміг Л. Кравчук, якого підтримали 61,59% виборців; В. Чорновіл отримав 23,27% голосів, Л. Лук´яненко — 4,49, В. Гриньов — 4,17,1. Юхновський — 1,74, Л. Табурянський — 0,57%-Результати референдуму і
президентських виборів в Україні кардинально змінили ситуацію в СРСР, переконливо продемонстрували, що народ України підтримує політичний курс на незалежність.
7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі відбулася зустріч Президента України Л. Кравчука, Президента Роси Б. Єльцина та Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, які підписали Угоду про створення Співдружності
Незалежних Держав (СНД). Попри різні трактування цієї події та її наслідків, не витримує критики твердження, що вони розвалили (розпустили) СРСР. Адже руйнація такої великої та потужної держави не може бути одномоментним актом.
Дезінтеграція Радянського Союзу була тривалим процесом, що подолав у своєм у розвитку такі фази:
1.«Розпад» (квітень 1985 — березень 1989 р.). У цей період під впливом глибинних чинників та перших кроків реформування відбулися: започаткована у попередньому періоді дестабілізація суспільства; пробудження національної свідомості у жителів союзних республік; порушення вертикальних управлінських зв´язків у командній системі; деградація і дезінтеграція політичного стрижня СРСР — КПРС; формування і утвердження альтернативних комуністичним політичних об´єднань, що претендували на владу.
2.«Розвал» (березень 1989 — серпень 1991 p.). Головними його особливостями були: вихід опозиційних сил на державний рівень; усвідомлення національними елітами своїх інтересів і пріоритетів; посилення національних рухів; активна «охоронна» реакція консервативних сил; протистояння альтернативних політичних течій, наслідком якого стало руйнування традиційних суспільних структур, усталених зв´язків, а також уявлень і переконань, радикальна зміна вектора громадської думки.
3.«Переділ» (серпень — грудень 1991 p.). Цю фазу характеризували посилення відцентрових тенденцій; послаблення союзних структур; перенесення реальної політичної влади з союзного Центру у республіки; загострення протистояння під час поділу спадщини СРСР.
Отже, у Біловезькій Пущі відбувся не «розпад», «розвал» чи «розпуск» Радянського Союзу. Події в ній засвідчили настання вирішального моменту фази «переділу» як наслідку дії об´єктивних історичних законів. 10 грудня 1991 року Верховні Ради Білорусі та України ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсовували договір 1922 р. про утворення СРСР. Український парламент, підтримавши рішення «біловезької трійки», одночасно Проголосував і за «Застереження Верховної Ради України, До Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». Очевидно, на це рішення вплинули висновки з головного уроку 1922 p., який засвідчив, що недостатньо під Час утворення державного об´єднання проголосити формальне право кожної республіки на вихід із Союзу, а необхідно розробити юридичний механізм цього процесу сформувати правові засади рівноправних відносин. TОМУ основний акцент у «Застереженнях» (всього 12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності і незалежності України, яка вступає до СНД. Про це свідчать поправки що стосувалися підведення правової бази під статтю, яка гарантує територіальну цілісність та недоторканність існуючих кордонів; створення координаційних інститутів на паритетній основі, рекомендації яких необхідно приймати консенсусом; формування власних систем транспорту збройних
сил. Таку мету переслідувало і застереження Верховної Ради України про те, що кожна з Договірних Сторін залишає за собою право не лише призупинити (як було записано в Угоді, укладеній 8 грудня 1991 року у Мінську), а й припинити дію цієї Угоди.
Швидкість і формальна одностайність, з якими були ратифіковані «біловезькі» документи Верховними Радами Білорусі та України (у білоруському парламенті — «за»
— 212 депутатів, «проти» — 7, «утрималось» — 21; в українському — «за» — 288 депутатів, «проти» — 10, «утрималось» — 7), засвідчили незупинність цієї геополітичної тенденції.
12 грудня 1991 року питання про ратифікацію «біловезької» Угоди розглядав Російський парламент. Аргументуючи необхідність підтримки мінських рішень, Б. Єльцин у своєму виступі акцентував на ключовій ролі України у подіях: «1 грудня народ України висловився на референдумі за незалежність. Україна відмовилася підписувати Союзний договір. Наслідки цього очевидні: серйозне порушення геополітичної рівноваги у світі, ескалація конфліктів всередині колишнього Союзу, проблеми державних кордонів, національних валют, власних армій та інші. Але ж в Україні є ядерна зброя. У цих умовах укладати договір про союз із 7 республік без України і при цьому залишатися спокійним, чекати чергових узгоджень, нічого не робити — було б просто злочинно». Після гострих дебатів російський парламент ратифікував «біловезьку» Угоду.
Наступним кроком процесу інтеграції на новій основі стала зустріч керівників 11 держав — колишніх радянських республік у Алмати, що відбулась 21 грудня 1991 року-Учасники її підписали протокол до Угоди, суть якого полягала в утворенні на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Радянський Союз зник із політичної карти світу.
А 25 грудня М. Горбачов залишив пост Президента Радянської держави. Того дня Президент США Дж. Буш у своєму зверненні до американського народу заявив, що Сполучені Штати визнають незалежність України і готові
негайно встановити з нею дипломатичні відносини. На 25 грудня її незалежність визнали 19 країн. Перед Україною відкрились нові шляхи та перспективи розвитку. Отже, «український фактор» у період із серпня по грудень 1991 р. відігравав помітну (якщо не вирішальну) роль у суспільних трансформаціях в СРСР. Це було зумовлено багатьма чинниками. По-перше, Україна мала вагомий економічний потенціал і політичну вагу серед республік радянського Союзу. По-друге, у республіці мали відбутися значні зрушення у політичній сфері, зумовлені референдумом і виборами президента. По-третє, завдяки геополітичному становищу, економічному потенціалу, авторитету на міжнародній арені Україна, попри те, що її територія становила лише 2,6% СРСР, стала фактором, без якого збереження Союзу було неможливим.
Як зазначала британська газета «Економіст», Україна належить до тих великих союзних республік, «чиє відокремлення від Союзу могло спричинити геополітичний землетрус».
Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати діючою
напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та України, які виступили своєрідними каталізаторами процесів «розпаду — розвалу — переділу».
1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».
Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників.
Зовнішні чинники:
1)поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв´язку з розпадом соціалістичної системи;
2)помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;
3)втрата центром контролю за подіями на місцях;
4)синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;
5)поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;
6)намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.
Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.
Внутрішні чинники:
1)існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;
2)бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;
3)певна стабільність українського товарного ринку;
4)активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;
5)післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;
6)дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;
7)багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.