вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. В. Винниченко зазначав: "Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту.." Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, поперше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.
Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило українсько-російські відносини. Виступаючи на селянському з´їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже Тимчасовий уряд підтримувала державна і військова сила та влада, а Центральна Рада мала лише моральний вплив та підтримку неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити опозицію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рішення: 23 червня 1917 року вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.
Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім´ї, закінчив гімназію, навчався в Київському університеті. Був членом РУП, потім — УСДРП, з 1907 р. — член її ЦК. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, Двох військових, селянського та робітничого з´їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29—30 червця 1917 року. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у тому числі чотирьох універсалів. 9 січня 1918 року Винниченко пішов у відставку з поста прем´єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У1919 р. організував у Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався
ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в´їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)».
Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 року для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Тереренка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила визнати автономні права України.
Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрівкадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 року. У цьому документі зазначалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов´язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».
Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.
Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4— 6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.
Дотримуючись узятих на себе зобов´язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада приймає до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 року приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов´язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 року видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:
1)Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;
2)Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;
3)до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин;
4)українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).
І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв´язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не
взмозі реалізувати її положення на практиці.
Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З´їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда викликали лідерів Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.
Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національнодемократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Центральної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і
налагоджені російсько-українські економічні зв´язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо.
Після провалу серпневого корніловського заколоту восени 1917 р. у Росії загострилася суспільна криза. Наростаюча радикалізація мас (захоплення селянами поміщицьких земель, самочинне встановлення робітниками 8-го-динного робочого дня, дезертирство і братання на фронті, посилення національних рухів, прогресуюча більшовизація Рад), безпорадність Тимчасового уряду, а також небажання меншовиків та есерів йти на компроміс із більшовиками підштовхнули В. Леніна до ініціювання збройного повстання. Штабом підготовки повстання став утворений 12 жовтня Виконкомом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів Військовореволюційний комітет (ВРК). Його очолив лівий есер П. Лазимир, а до складу увійшли В. Антонов-Овсієнко, С. Гусєв, П. Лашкевич, П. Дибенко, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, Я. Свердлов, М. Скрипник та ін.
Уніч з 25 на 26 жовтня силами ВРК було майже безкровно (загинуло 6 осіб) взято Зимовий палац, де тоді була розташована резиденція Тимчасового уряду. За три з половиною години до цього у Смольному розпочав роботу II З´їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Реагуючи на розгортання жовтневих подій у Петрограді, приблизно третя частина делегатів (переважно меншовики та есери) звинуватила більшовиків у воєнній змові і залишила зал. Маючи більшість голосів на з´їзді, Ленін та його прихильники проголосили перемогу соціалістичної революції, ухвалили документи, в яких було продекларовано суть радикальних суспільних змін. «Декрет про мир» проголошував революційний вихід Росії з війни, висував гасло термінового укладення миру без анексій (насильницького приєднання чужих територій) та контрибуцій, фіксував базові принципи зовнішньої політики Радянської держави — принцип пролетарського інтернаціоналізму і принцип мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. "Декрет про землю» констатував ліквідацію поміщицького землеволодіння, скасування приватної і встановлення всенародної державної власності на землю, передання землі у розпорядження селянських організацій, зрівняльне землекористування (цей документ частково повторював ключові ідеї есерівської програми і свідчив про намагання більшовиків розширити свою соціальну базу шляхом певних поступок селянству).
З´їзд обрав Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК) на чолі
зЛ. Каменевим, сформував перший радянський уряд — Раду народних комісарів (РНК), який очолив В. Ленін, а до його складу увійшли М. Глєбов-Авілов, В. АнтоновОвсієнко, П. Дибенко, М. Криленко, Г. Ломов-Оппоков, А. Луначарський, В. Мілютін, В. Ногін, О. Риков, І. Скворцов-Степанов, Й. Сталін (Джугашвілі), І. Теодорович, Л. Троцький (Бронштейн), А. ІПляпніков.
Усучасній історіографії при визначенні суті та оцінюванні подій жовтня 1917 р. у Росії домінують такі точки зору: а) революція, б) переворот, в) контрреволюція, що поклала край демократичним перетворенням, розпочатим після Лютневої революції, г)
змова темних сил, нав´язана Росії міжнародним сіонізмом. З огляду на те що категорія «революція» означає суспільний рух і переворот, які мають на меті повалення існуючого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін у суспільстві, жовтневі події 1917 р. є підстави вважати початком революції. У процесі свого розвитку вона докорінно змінила не лише суспільний розгортання Росії, а й перебіг світової історії, оскільки її наслідками стали: крах Російської імперії; утворення на її руїнах нової держави — СРСР; розбудова радянської державності на принципово нових базових засадах; встановлення кордонів і поступове формування державної території; ліквідація приватної власності; радикальні соціальні зміни (зникнення поміщиків і буржуазії); формування на базі державної власності нового правлячого класу — владної номенклатури; розкол світової спільноти на капіталістичний і соціалістичний табори.
Жовтневе більшовицьке повстання та крах Тимчасового уряду розв´язували деякі проблеми й конфлікти і породжували нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в день петроградського перевороту ініціювала утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики — Г. П´ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.
Ужовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами
—прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО), більшовиками, яких підтримали ради робітничих і селянських депутатів, та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжу10411 «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам´янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. їхня спроба розгортання повстання в Києві зустріла активний опір підконтрольних КВО сил. Протягом 29—31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, радівці, намагаючись відстояти національні інтереси, почали активно впливати на розвиток подій. Вони уклали компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу та комісара Тимчасового уряду в Києві 31 жовтня погодитися на умови миру, запропоновані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викликаних штабом КВО військ, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища — вона призначила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка, невдовзі роззброїла більшовицькі загони в Києві, Дарниці, Броварах. У цей критичний період Центральна Рада мала достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.
Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев´яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення