Материал: Запорізький край в житті та творчості Т.Г. Шевченка

Запорізький край в житті та творчості Т.Г. Шевченка

Вступ

Актуальність теми. Найяскравішою зіркою української культури був її Кобзар - Тарас Григорович Шевченко творчість якого була пронизана любов’ю до Запоріжжя, до Дніпра, до Хортиці, до Великого Лугу. У запорозьких козаках Шевченко вбачав кращі риси українського народу, його волелюбність, його ненависть до гнобителів та загарбників. Народившись майже два століття тому, він передбачив в поетичній формі долю своєї нації і Батьківщини, саме тому, шануючи пам'ять Шевченка, слід зробити все для втілення у життя його мрії про вільну Україну, особливо в сьогоднішніх складних політичних умовах, коли Україна стоїть над прірвою втрати не лише цілісності, але й власного суверенітету,творчість Т.Г.Шевченка не лише не втрачає своєї актуальності, але і набирає нового розмаху натхненого патріотизмом в сучасному українському суспільстві.

Метою роботи є комплексне вивчення всього масиву джерел які свідчать про місце запорозького козацтва та Запорозького краю в творчості Великого Кобзаря. Отримані результати представити на широкий загал.

Острів Хортиця, і Запорізький край знайшли відображення у трьох вимірах життя і творчості Кобзаря: поетичному, епістолярному і безпосередньому знайомстві. Завданням даної наукової роботи є дослідження кожного із них.

Об’єктом роботи є творча, епістолярна і художня спадщина Т.Г. Шевченка.

Предметом роботи виступають писемні, епістолярні, художні джерела, з означеної проблеми.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше залучено весь комплекс історіографічної і джерельної бази відносно проблеми вивчення місця Запорожжя в творчості Т.Г.Шевченка.

1. Запорожжя та острів Хортиця в поетичній спадщині Тараса Григоровича Шевченка

Одним із перших, хто привернув увагу до українських святинь, спробував осягнути їх був Тарас Григорович Шевченко. Хортиця була і залишається одним із найзагадковіших феноменів української культури. Про це, зокрема, свідчать археологічні відкриття Я.Новицького і Д.Яворницького, а також дослідження на острові останніх років, які змінили існуюче уявлення про Хортицю, яка представляється перед нами не тільки як острів козацької слави або рідкісна природна пам’ятка, а і як давній острів-святилище, потужне сакральне місце[8]. Разом із тим Хортиця - одне з небагатьох географічних місць, України, якій присвячено окремі писемні згадки, починаючи від трактату візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного «Про управління імперією» та згадок у руських літописах ХІІ-ХІІІ ст. Проте довгий час Хортиця як феномен культури перебувала в тіні, у зоні забуття.

Ще до зустрічі з Хортицею поет володів значним історичним матеріалом, багато знав про морські походи запорожців, про славетні битви з польською шляхтою, про боротьбу проти турецько-татарської агресії[10]. Запорозька Січ сприймалася ним як осередок волі, центр національно-визвольної боротьби. Свої знання Шевченко черпав з кращих історичних праць свого часу - І. Срезневського «Запорожская старина», козацьких літописів С.Величка, Г. Грабянки, М. Коржа, Самовидця та ін. Шевченко чудово знав Запорожжя й інші історичні місця, тісно пов’язані з історією землі української[16]. Усі ці місця були овіяні думами і піснями про славу і волю.[1] Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як “Тарасова ніч” (1838), “Перебендя”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”. В історико-героїчній поемі «Гайдамаки» поет вперше створив образ Хортиці. (7 квітня 1841 р., Санкт-Петербург). “Гамалія” (жовтень - перша половина листопада 1842 р) та «Іржавець» в якій розказав «як покидали запорожці «Великий Луг», Січ» (друга половина 1847 р., Орська кріпость) і «Не хочу я женитися» (друга половина 1848 р., Кос-Арал) в якому поет устами козака говорить про свою давню мрію…

« Піду я одружуся з моїм вірним другом

З славним військом запорозьким та з Великим Лугом.

На Хортиці у матері буду добре жити…»

Поему «Чернець» присвятив запорожцю Семену Палію. У вірші «У неділеньку у святую» він прославляє «преславного запорожця Павла Наливайка». Запорозькому козацтву - безстрашному і справедливому - присвятив він ще багато своїх віршів («У тієї Катерини», «Ой чого ти почорніло»[19]. Та й у своєму «Заповіті», вважає запорізький дослідник творчості Т.Г. Шевченка про запорізький край Петро Павлович Ребро, він пише саме про Запорожжя, про Дніпрові пороги, адже Дніпро ревів у порогах, і Ревучим люди називали поріг «Ненаситець»:

« Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого

На Вкраїні милій,щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі було видно, було чути,

Як реве ревучий».

Разом їх об’єднує тема Запорозької Січі, Запорожжя і козацтва: кобзар вшкварив, а козаки - //Аж Хортиця гнеться - //Метелиці та гопака// Гуртом оддирають («Гайдамаки»), «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! сестро?» //Загула Хортиця з Лугом: «Чую! Чую!» («Гамалія»), «Не втікали б із Хортиці //Славні небожата» («Іржавець»), «З славним батьком запорозьким // Та з Великим Лугом // На Хортиці у матері // Буду добре жити, // У оксамиті ходити, // Меда-вина пити» («Не хочу я женитися»)[28].

Отже, для Шевченка острів Хортиця - це і є Запорозька Січ. Вся творчість Кобзаря пройнята болісною пам`яттю минулої запорозької слави.

. Запорожжя в художній спадщині Тараса Шевченка

кобзар поет запорожжя хортиця

У першій половині 40-х років XIX ст. Т.Г. Шевченко був вже відомий і як художник, і як поет. У 1843 році, після закінчення Академії мистецтв, мрія Шевченка здійснюється. В травні він виїхав в Україну, де не був протягом чотирнадцяти довгих років. Тарас Шевченко перебуває тут до лютого 1844 року, мандрує по містах і селах Полтавщини, Катеринославщини,Чернігівщини, Київщини. Поет відвідує рідних, спостерігає життя народу, бачить його страждання[21]. У цей час Шевченко знайомиться з письменником-етнографом О.. Афанасьєвим-Чужбинським, поетом В.Забілою, художником, майбутнім ілюстратором рукописного “Кобзаря” Я. де Бальменом [2].

Подорожуючи, Т.Г. Шевченко виконує багато малюнків. Під впливом побаченого і пережитого в нього виникає задум створити серію офортів “Мальовнича Україна”, де він хоче показати минуле й сучасне свого народу, його життя та побут, красу рідного краю, його архітектуру та історичні пам’ятки -Україну: “…і краєвидами гарною, й історією славною, і побутом цікаву й навдивовижну”. Шевченко пише: “…Я рисую теперь Україну… Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красою прикметні; вдруге, як теперішній народ живе, втретє, як він колись жив і що виробляв”… “Мальовнича Україна” повинна була стати періодичним художнім виданням, своєрідною художньою енциклопедією України[26]. За задумом митця, вона мала виходити окремими випусками по три офорти чотири рази на рік. Однак Шевченкові, з причин, не тільки від нього залежних, не вдалося повністю здійснити цей задум. Друком вийшли лише два випуски. Серія стала видатним явищем в історії українського мистецтва.

Сьогодні не можна однозначно відповісти на питання, яким маршрутом мандрував поет на Дніпрові пороги, імовірно, біля Кременчука по наплавному мосту поет переїхав на правий берег Дніпра і опинився на землях Катеринославщини [6]. “Прикметний шлях цей тим, що простягшись на цілих триставерств, починаючи от Ромна і до Кременчука, він не проходить ні через одне місто чи містечко, ні через село, ні навіть через хутір. Пролягає собі серед чистого, рівного, зеленого поля. Тільки де-не-де стоять корчми з великими стодолами та глибокими криницями…” - писав Шевченко про ці місця у повісті “Наймичка”. Підтверджує слова поета і його сучасник Г.П. Галаган: “ У дуже безрадісний для краю час проїжджав тут поет. Народ бідував тут, як і по всій Україні»… Мандруючи по Катеринославщині, поет не розлучався зі своїм альбомом[27]. Тарас Шевченко зупинився на деякий час в селі Орлику, де ріка Орель впадає у Дніпро. Тут він змалював три малюнки: «Хутір на Україні», «На Орелі» (фото 1), та «Краєвид з кам’яними бабами» (фото2).

Фото 1 Картина Т.Г. Шевченка «На Орелі»1844рік.

Є припущення, що на всіх трьох орільских малюнках Т.Г. Шевченка зображено одне й те ж місце на карті Придніпров’я: з різних точок зображено пейзаж біля села Турово (нині Царичанський район Дніпропетровської області)[27]. Художник точно передав вигони річки й особливості місцевості на цих невеликих, зроблених буквально “з коліна” малюнках.

Фото 2 Картина Т.Г. Шевченка «Краєвид з кам’яними бабами» 1845рік

Що міг малювати Т.Шевченко на Запорожжі? Що його цікавило? У проханні до Петербурзького «Общества поощрения художников» обгрунтовуючи задум альбому «Живописная Украина», він обіцяв увічнити для нащадків «следы вековых потрясений, поэтические предания о доблестных подвигах предков и разнообразные красоты природы». Де ж поділися ці ескізи ? Альбоми з етюдами та малюнками 1843 року були вилучені у Тараса Шевченка під час арешту на Дніпровській переправі у 1847 році. Якимось неймовірним шляхом вони потрапили перегодом до польського археолога і колекціонера Костянтина Свідзинського[24]. Вже після його смерті Пантелеймон Куліш згадував: «Дивним і незбагненним явищем було б для якого-небудь малоросійського пана умираючий поляк, католик і аристократ, оточений такими речами, як мідні дошки з українськими сценами, гравірувані поетом Шевченком, як його дорожні альбоми, набуті з десятих рук за велику плату»[23].

Отже, провідною тематикою у художній творчості митця стали історичні сюжети та побутові сцени з життя українців, зображення краєвидів України, і Запорожжя у тому числі, які стверджували національну і культурну самобутність українства, окремішність розвитку історичного шляху України. Це слугувало розвитку національної самосвідомості українців, формуванню патріотизму та поваги до власних культурно-історичних надбань, що сприяло національному відродженню українства.

. Кобзар на Хортиці

З існуючих біографічних даних Кобзаря та праці, присвяченої перебуванню Т. Шевченка на Запорожжі, виявляється , що він відвідав острів у липні - серпні 1843 р., під час своєї першої подорожі Україною. Це була омріяна й вистраждана мандрівка молодого Тараса на рідну Україну після багатьох років розлуки з нею, від неї він очікував на дотик із тим рідним, багато в чому ідеалізованим. При дослідженні шляху Тараса до острова Хортиці в різних джерелах знайдені спогади і припущення, які доповнюють чи навпаки суперечать один одному. На дніпровські пороги Шевченко відправився з Полтавщини, його полонили красою чудові краєвиди в по низов’ї річки Орелі[17]. І поміж численних скіфських та половецьких могил, на вершинах яких красувались кам'яні баби, розкинулися невеликі старовинні українські села. Десь у районі Старого Орлика, розташованого поблизу злиття Орелі з Дніпром, Шевченко переїхав на правий берег Дніпра[7].

Дорога йшла уздовж берега, можливо саме про цю про місцевість поет згадує у повісті: «Наймичка»: «...І не поштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари». Діставшись правого берега Дніпра, поет продовжує свою подорож через Верхньодніпровськ - поштову станцію Романкове- Карнаухівку. Згодом прибув до Катеринослава. Подорожував Шевченко по Катеринославщині на поштових. Шлях вів через Старі Кодаки, хутір Волоський, поштову станцію Концерополь, колонію Ейнлаге. А згодом прибув на острів Хортицю[3]. Є запис сторічного діда Власа Сербиченка, який у 1911 році розповів більш докладніше про події давнього 1843року, пов’язані з поетом: «Жаркого липневого дня йшов молодий рибалка, йшов з села Вовнижі в село Микольське. Біля Ненаситецького порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече, з невеликою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися.

Я дізнався, що поет ішов до Діда - так називався поріг Ненаситець. Своєю стихійною розбурханістю зачарували поета дніпровські пороги. Найбільш небезпечним вважався Ненаситецький поріг, або, як його називали, Дід-поріг. Він складався з семи брил та дванадцяти гряд. Вода біля правого берега з гуркотом падала з висоти чотири з половиною метри, кипіла та вирувала, як у велетенському казані. Це місце називали пеклом.…Дніпровські пороги бентежили Шевченкову уяву, котрий присвятив їм немало поетичних рядків, віддзеркаливши могуть цього природного явища. Згадаймо хоча б такі рядки з добре відомих творів поета[4]. «…Тільки і остались, що пороги серед степу. Ревуть-завивают»… («Гайдамаки»). Нижче Дід-порога, знаходилася Воронова Забора, далі пороги Вовнизький, Будило і Таволжанський.

Згідно інформації з щоденника Еріха Лясоти, який подорожував по руслу Дніпра через пороги 7 червня 1594р. саме «Тут тепер знаходиться найкраща загальна татарська переправа, яка простягається аж за Таволжаний (Tawal Zani), тому що Дніпро тут тече тільки одним руслом і не особливо широкий»[1]. Дмитро Яворницький в книзі «Дніпрові пороги», перевидання 2002р, , говорить про поштовий шлях від Катеринославу /тобто Половиці/ на лівий берег Дніпра через перевіз значно вище Кічкаського перевозу, а саме біля острову Таволжанський. «…За часи запорожців тут, де тепер село Федорівка-Язикова, був відомий перевіз, який звався Таволжанський.

Тут ще запорожці та гайдамаки перепливали кіньми на Таволжанський. «...В тому місці, хоча течія води й бистра, та береги правий (острова Таволжаного) і лівий, вище острова Перуна, підступніші і ширина ріки не більша як 200 саж.». «Татари мали немало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будило і Зайвий, другий - трохи вище острова Хортиці, в урочище Кічкас. Перше місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовував острова Таволжанський і Перун на три проливи і саме там найлегше було переплисти з кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був притиснутий скелями і мав лише 80 сажень вширш»[22].

З правого боку тягнувся великий Чумацький шлях, од Половиці, тобто од міста Катеринославу, на степ пана Захарина, повертався на Язикову коло Шмаляної могили, як поминути Рябу могилку, де Підгородянська пошта. … З лівого боку до Дніпра сюди ж таки йшов великий Чумацький шлях од Самари через Свистунівський шлях і тут розходився на Олександрівськ. Дослідження записів Яворницького наводить на думку про переправу Тараса Шевченко саме біля острова Таволжанського, а не Кічкасу[25].

Цю версію продовжив краєзнавець Юрій Вілінов «Шевченко ночував у селі Августинівка, читав «Катерину» селянам, які зібралися на гостини у хатині Сербиненків (за іншою версією - Сербинових). Наступного ранку він пішов далі і надвечір, здолавши Кічкаську переправу, зупинився біля вітряків на околиці села Вознесенівка. Але з карти видно, що на правому березі до Кічкаської переправи вже не було козацьких поселень, то краще було переправитися у о. Таволжанський і, проїхавши поштовим Олександрівським трактом (або пройшовши пішки вздовж лівобережжя), дістатися до козацького поселення Вознесенки[5].

Як не було ще тут крепості (до 1770р), то в плавнях і крізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе…За переказами, які зібрав відомий історик Яків Павлович Новицький (1847-1925р) до будівництва Олександрівської фортеці та заснування вздовж річок Суха та Мокра Московка стіною тягнулися дубові ліси, які при виході у долину Дніпра зливалися з безкінечним лісом Великого Лугу. Але з початком будівництва у 1770 році фортеці почалася масова вирубка дубів. Як згадував 87-річний старець Василь Іванович Нагірний (Москаленко): «Молоді і старі, в обхват двох людей, дуби рубали безпощадно, рубали на дрова, рубали на будівлі, і до весни 1771 року вздовж берегів обох Московок лисіли одні пні. З того часу берега на ріках Московок залишилися голими і вже не буде тут лісу, поки світить сонце»[26].

За словами вище згаданого діда Власа Сербиченка: «У селі Микольському Шевченко ночував. Увечері на прохання селян, котрі зібралися, він читав свою «Катерину» та інші твори. Наступного дня господар хати, де поет ночував, відвів його-до Кічкасу[8]. Тут Тарас Григорович переправився через Дніпро на Вознесенку». У Вознесенівці оселилися козаки які жили в Великому Лузі і Крутому Яру та переселилися після руйнування Січі в 1775 році.

Безпосередня зустріч із давно омріяним островом не могла не бентежити Т. Шевченка. Але те, що він побачив на Хортиці, надзвичайно неприємно вразило поета: ідеальний український краєвид був не тільки забутий і закинутий, а ще й відданий колоністам-менонітам. Це означало цілковиту протилежність усім його уявленням про острів. Мабуть, правий П. Ребро, пишучи: «Шановний читачу, чи не задумувались ви над питанням: чому мовчав олівець художника Шевченка (адже не збереглося жодного малюнка, зробленого ним на Хортиці)[12]?