Коли число козаків розрослося, вони почали обороняти вже не тільки свої оселі, але й уходи, куди вони ходили на промисли. Під назвою «уходів» розуміються ті землі, що були приписані до Канівського, Черкаського та інших староств. До Канева, наприклад, були приписані ті землі, що займали полудневу частину Київщини, до Черкас - мало не вся Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина. Найбільші обширні землі належали, до Острога, Любеча, Києва і Черкас. Ціну цих уходів становив не ґрунт, а ті багатства, які там експлуатувалися, себто риба, звірі і т. ін. Вже ж уходникам було небезпечно в цих неоселих пустих землях: татарам завжди можна було їх непокоїти. Вони нападали на них, ловили, забирали в полон, відбирали поживу. З другого боку, уходники повинні були, повернувшись додому, дати десятину заробітку старостам. Через те самі старости дбали про оборону уходів. Так, один енергійний староста канівський і черкаський (в першій половині XVI ст.), князь Дмитро Вишневенький, задумав протягти козацький кордон, щоб оборонити ті землі, куди уходники ходили на промисли. Він зорганізував контингент козаків, які по черзі ходили на низ Дніпра і там вартували уходи від нападів татар. Ці козаки на зиму верталися додому, а навесні виходила знов нова вже черга. Ще за часів Дмитра Вишневецького козаки збудували собі там фортецю, але де саме вона була, тепер не можна сказати. Одні кажуть, що вона була на острові Хортиці, другі - на Томаківському острові. Одне тільки певно, що вона була на низах Дніпра. Це й був перший початок Запорожжя, яке повагом змінилося в самостійну громаду.
У XVI ст. почало формуватися «військова база» козаків, яка мала назву Запорозька Січ. Вже у другій половині XVI ст. Запорозька Січ розвивається і стає козацькою республікою. Вона представляла собою укріплення лісової засіки, переважно знаходилася на острові. Від Січі пішла назва січові козаки. Назва Запорозька Січ походить від того, що розташовувалась вона нижче порогів річки Дніпро, або за порогами (звідки і назва). Це було добре розроблене укріплення, яке також обкопувалось по колу ровом і завоювати її було не так і легко. Треба зазначити, що з цього ми бачимо добру стратегії козацького війська.
Запорожці мешкали у куренях. Назва «курень» пішло від слова «курити». Курень представляв собою довгу казарму, зазвичай 44 аршин довжини, та 5 аршин ширини. Курінь будували із дерева. У середині куреня було 2 відділення. В одному великому мешкали козаки, які були приписані до куреня, разом із ними мешкав і їх старшина. У другому відділені мешкав курінний кухар та його помічники, також тут знаходилася кухня хлібопекарня. Біля кожного куреня стояла курінна скарбниця де козаки зберігали своє майно. Бувало, що біля ку ріней будували окремі маленькі будинки де мешкали козацькі старшини. Зауважимо, що у Запорожців слово «курень» був у двоякому відношенні. Як нерухомість і як сотня, полк, військова одиниця, самостійна частка війська. У середині Січі також знаходилися церква та будинки де розміщалися продукти харчування, промислові господарства. При церкві існувала школа. У Січі також знаходився притулок для хворих та поранених - «шпиталь».
Одяг у запорожців був здебільшого простий. Зазвичай це були: жупан, кафтан, пояс, шаровари, саф’янові чоботи, бархатні шапки. На голові постійно треба було носити шапку - це був знак козацької гідності. Коли була сувора погода носили бавовняну бурку.
За свідченнями сучасників, одяг запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилось у самій його назві - підлий одяг. На протилежність йому парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, добутих під час походів. Зазвичай багатий одяг носили заможні козаки (додаток 1).
З-поміж повсякденного одягу, у козаків був і парадний одяг. Парадний одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку та польського й англійського сукна - кармазину та оксамиту. Шовкова штофна тканина з візерунками називалася у запорожців шальовою, одяг із польського та англійського сукна називався састами, а вбрання з червоного східного сукна - кармазинним. Безперечно треба зазначити, що соціальне та майнове розшарування козаків не було непоміченим.
З поміж військових традицій та воїнства козаки також займалися ремеслами. На Січ також приходили ремісники, що мешкали в околицях Січі і працювали за певну плату: кравцями, шевцями, теслярами, пивоварами, бочарами і т. д. Великий опис чим займалися козаки дає нам Гійом де Боплан. Зокрема він зазначає: «…серед цього народу зустрічаються люди, досвідчені в усіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці і т. д.»
Адміністративний та військовий устрій Запорозької Січі
Не менш цікавий інтерес викликає адміністративний та військовий устрій Запорозької Січі.
На чолі Січі стояла старшина, очолювана кошовим отаманом. У куренях були свої, курені отамани, які дбали про паливо, харчі, зберігання грошей та одягу і які мали значні адміністративні права. Взагалі у Січі було багато інших чинів з точно встановленими обов’язками.
В запорозькому війську витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важливі справи вирішала військова рада, що в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила більші провини, укладала умови з державами, що бажали наймати козаків на військову службу, подавала плани військових походів. Військові ради відбувалися в міру потреби, часом і щодня; голосування відбувалося окликами, нерідко призводило і до фізичного втручання, але більшість примушували меншість погодитися. Обрання отамана, як і всі загальні питання, вирішувала загальна рада. Рада у запорозьких козаків була вищім адміністративним, законодавчим та судовим органом.
Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман проводив усім військом і під час війни мав необмежену владу над козаками, але після походу в усьому відповідав перед радою. На Запорозькій Січі також існував військовий писар. Військовий писар (кошовий писар) - виборна службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у XVI - XVIII ст. Військовий писар розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і витрат, здійснював дипломатичне листування. Ведучи всю документацію і кореспонденцію, писар мав значний вплив на внутрішню і зовнішню політику Війська Запорізького. Особа, яка отримала лист або відписала його за писаря - страчувалась. У роботі писарю допомагав кошовий підписарій. Знаком посади військового писаря була довга чорнильниця-каламар (“калям” від східн. - тростина), яку він під час військових рад зберігав за поясом, а також гусине перо, застромлене за праве вухо. Військовий писар обирався козацькою радою строком на рік, але як правило, займав цю посаду протягом багатьох років. Останнім писарем Запорізької Січі був І.Глоба. Багато важливих посад існувало у Війську Запорізькому. Так, ще не менш важливою посадою був військовий осавул. Військовий осавул - виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорізькій Січі XVI - XVIII ст. Обирався на військовій раді строком на один рік. Військовий осавул у мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, а у воєнний час - у таборі. Також він відав заготівлею провіанту на випадок війни; розподілом, за наказом кошового отамана, грошової і натуральної платні, захистом інтересів запорожців у прикордонній зоні; охороною подорожуючих територію Запоріжжя; очолював козацьку розвідку і стежив за ходом битв, вводячи по мірі потреби у бій резерви. У судових справах військовий осавул виконував роль слідчого - проводив дізнання з приводу суперечок між січовиками, злочинів серед сімейних козаків, розглядав скарги на місці, стежив за виконанням судових вироків, переслідував злочинців збройно. Знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця з потовщеннями на кінцях, скріплена срібними кільцями. Помічником осавула обирали військового підосавулія, а під час війни - військового обозного. До генеральних старшин, гетьмана та полковників для виконання різних доручень прикріплювалися козаки певного куреня. Вони звільнялися від усіх інших обов’язків, у тому числі і від військової служби.
В військовому відношенні запорозька община поділялася на 38 куренів; в територіальному відношенні - спочатку на 5, потім на 8 паланок. Коли і ким був установлений такий поділ невідомо, але по записам історика Мацеевкого, який говорить, що військо запорозьке поділялося «на курені, селища і околиці» при гетьмані Євстафії Рожинськом, тобто у I половині XVI ст. Курені знаходилися у самій Січі. Чисельність їх була 38, усі вони носили різні назви, або від отаманів - засновників їх , або від міст - метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або ж від чину більшості козаків.
«Паланка» у прямому відношенні слова з турецької означало невелику фортецю; у переносному значенні слова це визначалося у запорожців як центральне управління відомої частини території, а частіше всього відомство, чи уїзд запорозьких вольностей.
Рядове козацтво, як і старшини, мобілізувалося за територіальною ознакою. Територіальний принцип комплектування козацького війська зберігався протягом всього часу його існування. Кожна адміністративно - територіальна одиниця - сотня і полк - під час мобілізації була основою і джерелом комплектування військових одиниць, насамперед - полків та сотень. Організація комплектування та мобілізації, як звичайно починалася з вказівки Генеральної військової канцелярії, що на підставі указу вищого російського командування видавала ордер про підготовку і збір козаків до походу. Цей ордер мандрував по інстанціях до полкових канцелярій, а звідти - до сотенних, які в свою чергу перепроваджували його курінним отаманам.
Існувало також і реєстрове козацтво. Звідки ж походить ця назва? У 1524 р. польський король Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів держави наймане військо з запорозьких козаків. Але вперше здійснити це вдалося його наступнику - польському королю і литовському князю Сигізмунду ІІ Августу у 1572 році. Наймані козаки, чисельність яких налічувала 300 чоловік були занесені до окремого реєстру (список), від чого і дістали назву «реєстрове козацтво».
Говорячи про військовий устрій козаків треба згадати про Запорозькі військові клейноди. Клейнодами називали у запорізьких козаків військові знаки: булава, військове прапор, пірнач, бунчук, литаври, трості та інші. Так, наприклад однією із символіки Запорізької Січі був військовий прапор, який був червоного, або малинового кольору на якому зображувався Святий Архангел Михаїл, якого козаки вважали за свого покровителя.
Окремо слід зупинитися на військовій організації запорожців і взагалі козаків.
Не завжди, звичайно, козаки перемагали, але майже не бувало випадків, щоб вони безладно втікали з поля бою. Під натиском переважаючого їх ворога вони організовано відступали або надзвичайно патріотично і героїчно гинули зі зброєю в руках. Їх мужність та хоробрість знайшла своє відображення не тільки у людських серцях, а і у думах та баладах про козаків: «…та вже шаблі заржавіли, мушкети без курків, а ще серце козацьке, не боїться турків…» «Мужньо стояв козак у строю, міцно тримаючи шаблю та своє хоробре серце…»
Озброєння козаків складалося з мушкетів, пістолів, шабель, сагайдаків (луків), списів, сокир. Також козаки озброювалися не великими ножами, кортиками 18 - 20 см. завдовжки (додаток 2). Захисних панцерів у них не було; всі воїни билися у звичайному одязі іноді голі до пояса.
Багата кількість козаків із Запоріжжя мали вогнепальну зброю. Козаки мали також спис, шаблю та мушкет. Коли козаки вирушали у морський рейд, кожен із козаків брав із собою по 5 - 6 мушкетів. Козацька кіннота була озброєна списами, луками із залізними наконечниками стріл (додаток 3), шаблями (додаток 4). Також було в них і по 4 кремінних пістолі (додаток 5).
У загонах козаків були також і гармати (додаток 6), які також називалися фальконетами, чи справа. Артилерія була одним із головних родів військ козацької армії. На Січі козаки мали приблизно 50 гармат і разом із тим багато добрих гармашів, які забезпечували добру влучність по ворогу. Так наприклад вже у XVI ст. українські народні загони виступали із артилерією, а такі ватажки повстання як Северин Наливайко були славнозвісними самобутніми майстрами гарматної справи. Остаточно як рід військ артилерія у козацькій армії сформувалася на початку війни українського народу 1648 - 1654 рр. Гарматний парк українського народу утворився із гармат реєстрового козацького війська, яке приєдналося до повстання. Треба зазначити, що хоча козаки і були дуже вмілими кіннотниками, але вони не любили бойових дій у кінному зіткненні. Велику майстерність та маневреність війська козаки демонстрували у пішому зіткненні із ворогом, особливо коли закріплювалися за табором, який представляв собою подвійний ряд з’єднаних ланцюгами возів, з - за яких вони відбивалися наче з - за насипів. Були навіть цілі рухомі табори. Тут треба зазначити, що цей добре укріплений стрій було напрочуд важко розірвати, чи зупинити. Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопувались у землю і насипали її також зверху возів. Навколо возів із зовнішньої та внутрішньої сторони робили окопи, бруствери та шляхи сполучення між ними.
Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Йоган Мюллер пише про великі можливості Запорізького війська щодо його збільшення: «Чисельність козаків не постійна і може значно збільшитися протягом одного дня». Висока військова майстерність Запорізького Війська досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання.
Козацькі ватажки, отамани, гетьмани та і прості козаки вирізнялися надзвичайною майстерністю ведення бою. При наступі на фортецю чи з ходу, в умовах безпосереднього зіткнення з противником козаки розбивалися по флангах та в тил ворога і розпочинали одночасний наступ. Це було правильно, адже добре буде коли супротивника загнати з обох боків і разом із тим прикривати свої фланги у разі раптового нападу резервних груп противника чи його союзника. На полі бою запорізькі козаки вели з високою майстерністю організовану стрільбу з рушниць. Бувало, що на свій бік запорожці перетягували татарів у боротьбі проти Речі Посполитої.
Козацьке військо поділялося на полки і сотні, у зв’язку з цим у кожному полку було по 3 - 4 сотні. У свою чергу сотня нараховувала від 100 і більше воїнів.
Безумовно треба відмітити організацію козацького флоту. Щоб ходити за пороги Дніпра та наносити раптові удари татарам козаки будували човни, яки дістали назву «Чайка» (додаток 7). У кожну «чайку» брали по 5 - 6 фальконетів. Ці човни були низької посадки, що і робило чайок непомітними. З боку бортів знаходилися очеретяні свитки, які розверталися у випадку коли пороги річок були досить масивні і круті. Це додавало високу маневреність човнам. Якщо порівняти козацьку «чайку» та турецьку «галеру» більш маневреними були човни козаків. Так, наприклад, Боплан дає нам відомості про козацькі «чайки» він пише: «Спорядившись вони спускаються по Борисфену. Їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами. Турки, звичайно, бувають попередженні про похід і тримають у гирлі Борисфену декілька галер, щоб не дати їм вийти із лиману. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються у очерета, які тягнуться на 3 - 4 льє вгору по Борисфену, куди галери заходити не наважуються». В умовах зіткнення з противником на воді чайки могли дуже швидко розвертатися і наносити несподіваний і за частую фатальний постріл із гармат. При висаджуванні на берег на кожну «чайку» козаки залишали по одному чоловіку. Військова майстерність флоту козаків дозволяла їм доходити на «чайках» аж до Анатолії і навіть там вести війну із турками.
Великий вплив на формування військового мистецтва Запорізької Січі справило також західноєвропейське військове мистецтво часів початку Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 рр. Згідно із цим військовим мистецтвом вважалося, що основними родами військ є піхота та артилерія.
Великого настрою, бойового духу, патріотизму та ритму бою надавали козацькі литаври (додаток 8). Це були великі барабани, які вели у бій Військо Запорозьке, наводячи страх на воїнів Речі Посполитої.
В значній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю обумовлювалось ще й тим, що кожного дня козака міг підстерегти татарин, і тоді його долю вирішувала військова майстерність. Невпинні сутичку козацьких охоронних загонів з татарськими, що займались розбоєм на шляхах, загартовувала козаків, підвищували їх бойовий досвід.
Козацькі загони відрізнялися також гарної і суворою дисципліною. Так, наприклад польський історик Ш. Старовольський у своїй роботі говорить, що у своїх таборах козаки мали дисципліну стародавніх римлян і разом з тим не поступалися жодній нації у світі за військовою доблестю та обізнаністю.
Щоб прослідкувати військове мистецтво Запорозьких козаків ми звернемося до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
В історії України постать Богдана Зиновія Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов'язане становлення Української козацької держави та довершення військового мистецтва на Запорізькій Січі. військове козак січ визвольна