Гетьман Скоропадський чудово розумів, що діяти йому доведеться за принципом "або пан, або пропав". У тому разі, якби гетьманат не дав реальних результатів, його противниками ставали водночас і розчаровані союзники-німці, і озлоблені втратою влади українські соціалісти. Та поряд із цим Україна мала неабиякий економічний потенціал, за таких умов можна було ризикнути, і Павло Скоропадський зважився.
Передусім гетьман скасував закони ЦР про соціалізацію. Здійснити це в реальності було непросто, потрібно було йти на соціальні жертви. Робітники мали відмовитися від упровадженого Центральною Радою восьмигодинного робочого дня, а селяни - добровільно повернути попереднім власникам уже розподілену землю. Результати відновлення приватної власності (хай навіть значною мірою болісні) далися взнаки вже восени 1918 року. Зобовязання про постачання до Німеччини та Австро-Угорщини харчів і сировини відкрили ринки цих країн для української продукції та фактично створили умови вільної економічної зони. Гетьманська держава скористалася цим із вигодою для себе.
. Проголосивши непохитність права приватної власності, гетьманський уряд не міг по-більшовицьки конфіскувати і розподілити всю землю - потрібно було якось порозумітися з великими землевласниками. Поміщики опиралися проведенню реформи через своє лобі в уряді - міністр фінансів Антон Ржепецький, наприклад, виступав категорично проти і наголошував, що земля перейде до селян природним шляхом.
. Для втілення в життя реформи потрібно спершу організувати роботу земельного міністерства. Були необхідні земельний кадастр (тут уряд зіштовхнувся навіть із такою проблемою, як брак професійних землемірів) та Земельний банк, який відкрили 23 серпня 1918 року для надання довгострокових позик на купівлю землі.
. Безробіття
Соціальна ситуація в Україні на момент приходу гетьмана до влади була напружена - в країні вирувало безробіття. На початку 1918 року відбулася стихійна демобілізація російської армії і країну заполонили 4,2 млн колишніх солдатів та офіцерів, які не мали жодного джерела доходу. До них додавалися сімї загиблих.
"Це були дружини офіцерів, мати і дві доньки, причому одного й того ж дня троє чоловіків були убиті більшовиками, і вони лишилися без будь-яких засобів з купою маленьких дітей на руках. Пенсій ніяких. Таких прохань було дуже, дуже багато", - згадував гетьман Скоропадський. З більшовицької Росії потоком валили біженці. Демобілізовані та безробітні влаштовувалися хто як міг. У липні 1918-го Міністерство праці Української Держави зареєструвало 200 тис. безробітних і передбачило зростання їх у серпні до 500 тис. Серед цих людей проводили шалену агітацію анархісти, більшовики та прибічники "єдиної-неділимої". Перед урядом постало завдання працевлаштувати їх, а для цього необхідно було стимулювати розвиток виробництва.
Більшість українських підприємств мали іноземних власників (зокрема, у 1913 році 80% українського виробництва чавуну належало французам), які опинилися по інший бік фронту. Тому було розпочато державне фінансування підприємств і заохочення до співпраці вітчизняних ділків. Доводилося йти на компроміси в культурних питаннях саме через необхідність залучити фахівців та підприємців російського і єврейського походження. Однак промисловість потихеньку відроджувалася. Видобуток вугілля, наприклад, за гетьманату зріс від 30 млн пудів за ЦР до 50 млн.
Ще один напрям боротьби з безробіттям - громадські роботи. 5 серпня 1918 року гетьман затвердив відповідну постанову, згідно з якою виділялися кошти на укріплення Андріївської гори в Києві, на впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі, на розробку камяних карєрів біля сіл Лозоватка та Селище тощо. Поміж планів гетьманської адміністрації були також спорудження шлюзо-канальної артеріальної системи від Балтійського до Чорного морів та будівництво гідроелектростанцій на Дністрі, Бузі та Дніпрі.
. Валюта
Попри те що на квітень 1918 року на руках в українців уже перебували кредитові білети вартістю 100 крб і знаки державної скарбниці у 25 та 50 крб, головною валютою в Україні все ще лишався російський рубль, який стрімко знецінювався через масовий друк більшовиками нічим не забезпечених банкнот. Не все було гаразд і з карбованцем - під час відступу з Києва більшовики захопили запаси білетів у 100 крб та обладнання для їх друку, внаслідок чого український ринок заполонили карбованці російського походження.
Гетьманський уряд ніколи не приховував свого негативного ставлення до російської валюти. "Створити добробут в Україні за теперішніх умов можна тільки відокремившись від Росії", - заявив 10 травня 1918 року міністр фінансів Української Держави Антон Ржепецький. З травня створювався апарат управління, який у серпні почав роботу з виходу України із рублевої зони.
серпня гетьман затвердив закон про заборону ввезення на її терени російських цінних паперів та обмеження на ввезення рублів на суму 10 тис. Водночас в обіг надійшли українські гроші - карбованці, а трохи пізніше й гривні (1 крб = 2 грн).
Важливим фактором становлення національної валюти було створення Українського державного банку. Формально заснувала його ще Центральна Рада, але фактично все звелося лише до перейменування Київської контори відповідної імперської установи, не було відкрито фондів, запроваджена бухгалтерія та налагоджені звязки з провінційними установами - Харківське та Одеське відділення функціонували самостійно. Держбанк створювали фактично з нуля. 10 серпня 1918 року гетьман затвердив його статут й асигнував кошти на формування капіталу.
. Доходи
На кінець вересня 1918 року запрацювала митна служба та були відкриті прикордонні пропускні пункти. 10 вересня між Україною та Центральними державами було підписано "Угоду про мито", якою врегульовувалися обсяги платежів, що вносилися на кордоні Української Держави. Німці з австрійцями не тільки за поставлений хліб розраховувалися за договірними цінами, а й сплачували за нього мито - така була дивна "грабіжницька окупація".
За часів гетьманату Україна провела дві митні війни - з Румунією та Кримом. Остання привела до того, що у жовтні 1918 року крайовий уряд півострова погодився на правах автономії увійти до складу України.
"За час революції населення достеменно відвикло від сплати податків. Слабке їх надходження потребувало створення більш твердої організації збору, для чого видано закон про скарбових зборчих і розсильних та особливо про волосних зборчих для сільського населення", - зазначав отаман-міністр (премєр) українського уряду Федір Лизогуб.
Система сплати податків населенням до кінця організована не була, особливо важко було їх стягувати з робітників, які вважали, що вони створені виключно для заможних класів, хоча оподаткуванню підлягали лише особи, які заробляли більше ніж 1000 крб на рік (фунт білого хліба коштував 60 к.).
Гетьманське Міністерство фінансів на початку своєї діяльності мусило зясувати обсяги доходів та видатків - Центральна Рада бюджет країни створити так і не змогла. Те, з чого складалися прибутки, ілюструють державні кошториси, подані в уряд наприкінці вересня 1918-го.
Найбільше грошей державі забезпечили скарбові (казенні) операції з цукром - 1322 млн крб (державну цукрову монополію уряд запровадив 7 травня 1918-го), залізниці - 693 млн крб, а також скарбові операції з алкоголем - 350,9 млн (державна монополія на винокуріння була запроваджена 9 травня 1918-го).
Наприкінці вересня кошториси були опрацьовані й структура видатків стала прозорою. За сім місяців доходи держави становили 3,2 млрд, водночас дефіцит бюджету дорівнював 2 млрд крб. Дані, отримані урядом, дали можливість сформувати бюджет країни на 1919 рік - перший в історії України. Щоправда, підписувала його (і не виконала) вже Директорія УНР.
Висновок
Оцінки доби Гетьманату в історіографії неоднозначні. Радянська історіографія акцентувала на реакційному характері гетьманату, зображаючи його, як маріонетковий пронімецький уряд поміщиків і великої буржуазії. Для українських істориків консервативного напряму (Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко) гетьманат став єдиною правовою українською державою, витвореною місцевими консервативними силами. Ліво-націоналістична українська історіографія породила традицію зображення доби гетьманату, як періоду торжества проросійських антинаціональних сил. Але, беручи до уваги категоричне несприйняття Гетьмана соціалістичними партіями, небажання співпрацювати з новою владою за будь-яких умов, то стає зрозумілим, чому він змушений був опиратися то на німців, то на військові формування російських офіцерів. Як відомо, немає пророка в своїй вітчизні. Це в повній мірі можна віднести до Павла Скоропадського, людини, яка так і залишилася не сприйнятою народом.
Незважаючи на позитивні зрушення в суспільному житті, Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Політичні прорахунки гетьманського уряду викликали невдоволення населення, яке призвело до падіння режиму П. Скоропадського 14 грудня 1918 року. Я вважаю, що причиною цьому стала надмірна залежність уряду від окупаційних військ німців та автро-угорців. Соціальна база гетьманату була слабкою, основна орієнтація - на заможні верстви населення, що погано сприймали селяни. Фактично, Українська держава була буржуазно-монархічною монархією з елементами диктаторських повноважень гетьмана.
Джерела
1. Публікація Гайдай В. «Військова доктрина Української держави гетьмана Павла Скоропадського», 2011;
2. Михайленко П. Довбня В. «Державна Варта Української держави», Тижневик МВС України «Іменем Закону» №15(5557) 2007 р;
. М. Котляр « Довідник з історії України», Київ 1993.