МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Факультет іноземних мов
РЕФЕРАТ
На тему: Українська держава П. Скоропадського. Внутрішня політика
Студента групи Н-11-а
Шмідля Д.З.
Зміст
Вступ
. Події перевороту 29 квітня 1918 року
. Внутрішня політика уряду П. Скоропадського
. Військова доктрина
. Аграрна політика
. Національно-культурна політика
. Фінанси та економіка
. Безробіття
. Валюта
. Доходи
Висновок
Вступ
скоропадський гетьман українізація економіка
1. Події перевороту 29 квітня 1918 року
. Центральна Рада 29 квітня провела останнє засідання, на якому депутати без обговорення затвердили Конституцію УНР, яка проголошувала: державну незалежність і територіальну цілісність України; рівноправність громадян; демократичні свободи; республіка мала бути парламентською, вищий законодавчий орган - Всенародні збори; широке самоврядування в усіх землях тощо. М. Грушевський був проголошений президентом УНР (хоча у щойно затвердженій Конституції такої посади не передбачалося).
. Одночасно, 29 квітня Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в українських землях виникло нове державне утворення - Гетьманат Українська Держава (УД) монархічного типу на чолі з гетьманом замість УНР. Новий уряд отримав назву - Рада Міністрів. Головою Ради Міністрів став Ф. Лизогуб, до революції октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик з Лівобережжя. Спроба залучити до кабінету українських соціалістичних політиків виявилася невдалою. Абсолютна більшість не довіряла консерваторам, ставлячи партійні інтереси вище загальнонаціональних. Лише Д. Дорошенко, відомий історик, який на той час вийшов з Української партії соціалістів-федералістів, погодився обійняти посаду міністра закордонних справ. В умовах опозиції з боку українських національних партій гетьман змушений був дедалі більше спиратися на стару дореволюційну бюрократію. Старі чиновники доклали чимало зусиль щодо зміцнення державної влади, діючи звичними для себе репресивними методами. Після гетьманського перевороту Україною прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. Замість законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його урядовці чинили сваволю і беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: заарештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, але й їхніх родичів, сусідів, випадкових людей.
. Внутрішня політика уряду П. Скоропадського
П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. В Україні запрацював адміністративний апарат, що узявся навести в суспільстві елементарний порядок, подолати безладдя. Але посилення апарату за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українській державі, бо саме в середовищі старого чиновництва була сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф. Лизогуба. Багато хто з урядовців вважав Українську державу лише етапом до неминучого відновлення «єдиної і неподільної Росії». Очевидець подій В. Андрієвський писав: «В установах знов почулася скрізь московська мова. До української мови чимдалі, то все більш іронічно ставилися «українські» урядовці, без огляду на те, що її офіційно було проголошено мовою урядовою».
. Військова доктрина
червня 1918 р. гетьман П. Скоропадський наказав військовому міністру до вироблення загального статуту козацтва скасувати всі приватні і вільно-козачі організації, відібрати в них печатки і оголосити недійсними всі їх посвідчення. Але Генеральна Козацька Рада, заснована на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині ще 6-7 жовтня 1917 р., продовжувала діяти. 10 жовтня 1918 р. було затверджено закон про відновлення українського козацтва. Відредагований статут Генеральної Козацької Ради окреслював її головне завдання - поновлення, згідно із традиціями української державності, історичного козацтва на чолі з гетьманом. Організаційна побудова українського козацтва передбачала добровільні формування за адміністративно-територіальним принципом на чолі з виборними отаманами: волость - сотня, повіт - полк, губернія - кіш.
Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найздатнішими підрозділами були окрема запорізька дивізія, організована на базі Запорозького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта. Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовтня 1918 р. окремим Універсалом П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині.
Армія Української Держави за законом від 24 липня 1918 р. про загальний військовий обов'язок утворювалася переважно для боротьби із зовнішнім ворогом. Проте не виключалася можливість її використання і в межах держави. У кожній губернії, за винятком найменшої Таврійської, розташовувався армійський корпус кадру. Рівномірною на території країни була й дислокація окремих з'єднань, підпорядкованих безпосередньо Генеральному штабу. Начальники українських військових залог отримали спеціальну інструкцію оперативного відділу Генерального штабу «Про взаємовідносини української військової влади до австро-угорської і німецької». У цьому документі зазначалося, що «всі українські сили, які ведуть боротьбу з більшовиками, в оперативному відношенні, підкоряються німецькому вищому командуванню і від нього одержують завдання». По всій Україні діяло 108 військових повітових комендатур. У підлеглості комендантів також знаходились резервні сотні, які в разі потреби мали протидіяти антивладним виступам. Крім того, у складі української армії було з'єднання, яке повинно було вести боротьбу безпосередньо з більшовиками (під цим терміном ототожнювали всю опозицію режиму П. Скоропадського)
Окремо слід наголосити на тому що 6 із 15 міністерств гетьманського уряду (враховуючи військовий флот) мали власні збройні формування. Більшість з них були призначені для виконання спеціальних завдань по охороні громадського порядку, державного ладу, економічної безпеки країни і боротьбі з антивладними виступами.
Серед гетьманських охоронних установ другого напрямку варто назвати, насамперед, Державну Варту, яка безпосередньо виконувала поліцейські функції і складалася з освідомчих, карно-розшукових, залізничних і загальних підрозділів. Діяльність Державної варти визначав ухвалений Радою Міністрів Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», який був затверджений гетьманом 13 серпня 1918. Згідно з цим Статутом Державна варта займалася такими справами:
. Попередження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку;
. Устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах;
. Призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків;
. Охорони і спостереження за прикордонною смугою;
. Постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців;
. Перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у різних злочинствах;
. Догляду за питними та трактирними закладами;
. Прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей;
Загалом, в гетьманській державі існували дві установи з паралельними функціями - Освідомчий відділ департаменту Державної Варти у складі МВС і Особливий відділ Головної квартири гетьмана. Усі державні і цивільні установи, посадові особи, а також військові частини і військовослужбовці повинні були надавати допомогу і виконувати вимоги службовців Особливого відділу, пов'язані з виконанням ними своїх обов'язків. Невідкладно і точно всі розпорядження особистів гетьмана повинні були виконувати урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні і лісові охоронці, а в разі вбачання будь-яких антидержавних діянь терміново їм про це доповідати.
Повноваження Особливого відділу були практично необмеженими. Класні урядовці за розпорядженням начальника або його помічника мали право робити арешти за порядком, вказаним у розпорядженні МВС від 30 травня 1918 р., яке базувалося на законі Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. їм також надавалися права військових цензорів
. Аграрна політика П. Скоропадського
Уже 29 квітня 1918 р. гетьман проголосив, що «права приватної власності, як фундамент культури й цивілізації, відбудовуються в повній мірі». Дозволялися вільний продаж і купівля землі. Обіцялося, що вживатимуться заходи для вивласнення земель за дійсною їхньою вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів.
Але відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники за допомогою німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно: на їхні вимоги власті примушували селян повертати не лише землю й реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. При цьому, «стягуючи за збитки», вони нерідко вимагали значно більше, ніж втратили. Особливо великою була сваволя поміщиків у перші тижні окупації. Їхнє повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовими насильствами. Німецькі й австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи.
Конкретніше гетьман висловився щодо майбутньої земельної реформи на зустрічі з делегацією хліборобів з Харківщини, Херсонщини, Полтавщини і Волині 2І червня. Він заявив тоді, що велику земельну власність буде скасовано, землю передадуть хліборобам у кількості не більше 25 десятин в одні руки, а купівля землі однією особою в різних місцях не дозволятиметься. Поміщики мали продавати свою землю Держбанкові для утворення державного земельного фонду. Отже, гетьман розраховував створити в Україні економічно міцний клас хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. Однак сам принцип викупу зустрів рішучий опір з боку більшості селянства, що сподівалося дістати землю безкоштовно.
травня було прийнято закон про права на врожай поточного року. В ньому наголошувалося: право на врожай озимини, засіяної 1917 p., належить власникам або орендарям землі, право на врожай ярини, засіяної 1918 p., належить тим, хто засіяв ці землі (з відповідним відшкодуванням власникам землі). Одночасно майно, передане селянам земельними комітетами за законодавством Центральної Ради, мало повернутися поміщикам. За цим доручалося стежити призначеним урядом старостам і комендантам окупаційних військ. Поміщики могли викликати для захисту своїх майнових прав військові команди.
У липні вийшов закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Він передбачав у разі необхідності примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув'язненню. Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за революційним правом, зустріли аграрну політику гетьмана в багнети. В українському селі швидко нагромадився колосальний вибуховий потенціал.
5. Національно-культурна політика
Консервативна соціальна політика, що настроїла проти Скоропадського основну частину суспільства, диктувалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської військової адміністрації, котра дивилася на Україну тільки як на джерело продовольчого постачання. Однак у сфері національно-культурної політики гетьман мав свободу дій.
Скоропадський робив спроби, й далеко не завжди безуспішні, українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників - «українофобів». У всіх установах і військових частинах було створено курси українознавства.
При всілякому сприянні гетьмана міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко розпочав українізацію загальноосвітньої школи. Зустрічаючи опір у педагогів і батьківських комітетів, він пішов обхідним шляхом: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. існувало вже близько 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.
Поряд з існуючими університетами засновувалися нові - українські (перші - у Києві та Кам'янці-Подільському). У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права.
У листопаді 1918 р. відкрилася Українська Академія наук. Наказом Скоропадського були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу - Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному - В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутківський; по відділу соціальних наук - М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський.
Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. У серпні 1918 р. було організовано Національну бібліотеку, в котрій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу - як рукописні, так і друковані. Засновувались Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Сакса-ганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо.
. Фінанси та економіка
За сім із половиною місяців уряду Павла Скоропадського вдалося створити національну економіку та фінанси фактично з нуля, всупереч німецькій окупації та важкому спадку, який залишили по собі соціалістичні лідери Центральної Ради. Павло Скоропадський прийняв країну в становищі, близькому до руїни. Божевільна економічна політика Центральної Ради (а точніше, її майже цілковита відсутність) практично зупинила господарське життя щойно проголошеної Української Народної Республіки. Прописана в ІІІ Універсалі ЦР "соціалізація" землі та промисловості (фактично легалізовані самозахоплення і націоналізація) зупинила виробництво і спричинила втечу капіталу.
До більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Генеральний секретаріат ЦР не створив жодних органів виконавчої влади на місцях, не мав апарату збору податків і цілковито залежав від фінансування з Петрограда. В умовах, коли ЦР не визнала більшовицького перевороту, не дивно, що червоні припинили її фінансувати. 19 грудня 1917-го в пошуках грошей вона запровадила податок у 25 крб на кожен наявний в Україні телефонний апарат. 3 березня уряд встановив примусові майнові податки для заможних і торговельно-промислових класів міст України, тобто - фактично обклав міста контрибуцією (не краще за більшовиків). Київ, наприклад, мав сплатити 35 млн крб, а Харків - 50 млн. На Центральній Раді висіли астрономічні суми заборгованостей - тільки підприємствам Донбасу на квітень уряд був винний 192 млн крб. До всього додавалися власні борги ЦР, яка ще 2 листопада 1917 року відкрила в державній скарбниці кредит на суму 1 млрд крб на поточні потреби Генерального секретаріату. І все це - не враховуючи збитків, завданих більшовицькою навалою, та системних економічних проблем, що дісталися Центральній Раді у спадок від Російської імперії (борги останньої протягом війни зросли від 5,5 млрд руб. на 1913 рік до 55 млрд руб. навесні 1917-го).