Материал: теоретичні питання

12. Роль біологічних і соціальних факторів у психічному розвитку дитини

Психічне становлення індивіда, формулювання особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Історія попереднього розвитку людину (філогенез) впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами - біологічним і соціальним. Процес психічного розвитку дитини характеризується загальними закономірностями, що зберігаються протягом усього онтогенезу.

Роль біологічних і соціальних факторів у психічному розвитку дитини

Сучасна дитяча психологія ґрунтується на позиції детермінованості психічного розвитку дитини взаємодією різних чинників, обставин, умов, тобто біологічних і соціальних факторів.

Біологічні фактори - сукупність природних чинників, які впливають на Індивідуальний розвиток людини як біологічного організму, зумовлюючи її спадкові особливості.

Після народження дитина потрапляє у середовище людей - соціум, який активно впливає на її розвиток.

Соціальні фактори - сукупність чинників, вироблених суспільним розвитком людства, які детермінують поведінку людини як суспільної істоти.

Ця концепція пояснює процес розвитку людини, водночас вказучи на можливість опосередкованого керівництва ним. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості - соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти взаємопов'язані у процесі розвитку дитини.

Основні концепції психічного розвитку дитини

Психічний розвиток є процесом незворотних, спрямованих і закономірних змін, які призводять до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень у психіці і поведінці людини. Основними властивостями розвитку, які відрізняють його від усіх інших змін, є такі:

а) незворотність - здатність до накопичення змін, "надбудови" нових змін над попередніми;

б) спрямованість - підпорядкованість єдиній, внутрішньо взаємозв'язаній лінії розвитку;

в) закономірність - здатність до відтворення однотипних змін у різних людей.

Також вирізняють головні фактори (провідні детермінанти) розвитку людини. До них належать:

1) спадковість -властивість організму повторювати у низці поколінь подібні типи обміну речовин та індивідуального розвитку;

2) середовище - суспільні, матеріальні і духовні умови існування людини;

3) активність - діяльний стан організму як умова його існування і поведінки; системо утворювальний фактор взаємодії спадковості і середовища.

Спадковість впливає на індивідуальні властивості людини і є передумовою її розвитку, середовище (суспільство) - на соціальні властивості особистості; активність - на індивідуальні і соціальні властивості.

Психічний розвиток дитини, перетворення безпомічного немовляти на особистість відбувається за певними законами, які вивчає дитяча психологія. Ця проблема є однією з найактуальніших у сучасній психології. Інтерес до неї має не лише теоретичну природу, значною мірою він спричинений і педагогічною практикою, яка потребує постійного вдосконалення навчання і виховання.

Ядром теорії психічного розвитку є розкриття його рушійних сил, виявлення ролі біологічних і соціальних факторів (спадковість, середовище, навчання і виховання) у становленні особистості. У дискусії з цих питань викристалізувалися полярні погляди представників біологізаторського, соціологізаторського напрямів. Прихильники біологізатпорського напряму (С.-Г. Холл, Д. Селлі, Ш. Бюзер, Д. Мейлі та ін.) виходять із визнання того, що всі психічні особливості людини є вродженими, зміна періодів розвитку, виникнення різноманітних психічних процесів, властивостей, якостей особистості обумовлені спадковістю. Психічний розвиток вони розглядають як поступове кількісне розгортання, дозрівання спадкових структур (здібностей, інтересів, рис характеру), які дитина успадковує так само, як будову тіла, риси обличчя, форму рук тощо. Появу нових якостей вони заперечують.

У межах цієї концепції виокремилося кілька теорій. Прихильники біогенетичної теорії вважають, що дитина за короткий період свого життя долає всі ті етапи, що й людство у своєму розвитку.

Представники психоаналітичної теорії вирішальну роль відводять біологічним потягам. На їх думку, основою творчості, як і сновидінь, є біологічні потяги, які людина, соромлячись, приховує від себе, витісняє у "сферу несвідомого" (3. Фройд). Творчість вони розглядають як сублімацію (перетворення) нездійсненних і нереалізованих у ранньому дитинстві сексуальних, ірраціональних потягів, бажань. Тому потрібно дати вихід внутрішнім силам дитини.

Відповідно до сучасних біологізаторських концепцій соціальні форми поведінки представлені в людині особливими генами (матеріальними носіями спадковості), відібраними у процесі еволюції. Здавна характерними для людини є боягузтво, брехня, егоїзм, агресивний інстинкт, інші пороки. Мутація генів, які є носіями моральності, за словами представників біологізаторської концепції, веде до бездушності (цим вони пояснюють злочини та інші асоціальні прояви у поведінці людини).

Біологізаторська концепція є односторонньою, часто використовується як ширма тими, хто не хоче або не вміє виховувати інших і себе, намагається всі недоліки пояснити негативною спадковістю, проти якої людина безсила. Вона відкриває простір для обґрунтування природної нерівності здібностей людей різних рас і національностей. Расисти, наприклад, вважають, що представники білої раси переважають за спадковістю чорношкірих людей, а тому повинні панувати над ними. Життя і педагогічний досвід переконливо спростовують ці твердження, оскільки кожна дитина, до якої б раси або національності вона не належала, може за відповідних умов досягти високого рівня розвитку.

Джерела соціологізаторського напряму започатковані ще в середні віки теорією tabula rasa, згідно з якою психіка людини в момент народження є "чистою дошкою", однак під впливом зовнішніх умов, виховання в неї поступово виникають властиві людині психічні якості. Представником цього напряму був французький філософ Клод Анрі Гельвецій (1715-1771), який вважав, що всі люди народжуються з однаковими природними даними, а подальша нерівність їх розумових здібностей і моральних якостей зумовлена неоднаковими зовнішніми умовами і виховними впливами. Ці твердження були спрямовані проти панівних на той час концепцій вродженої обумовленості психічного розвитку, соціальної нерівності людей.

Одним із проявів соціологізаторської концепції розвитку була поширена в 20-30-ті роки XX ст. соціогенетична теорія, прихильники якої доводили, що основним фактором психічного розвитку дитини є пристосування її до соціального середовища.

Спільним для біологізаторських і соціологізаторських теорій розвитку у поглядах на дитину є те, що вони виходять із механістичної концепції розвитку і розглядають її як пасивний об'єкт зовнішніх впливів, як іграшку (в одному випадку в руках спадковості, в іншому - соціального середовища). Тому їх неможливо взяти за основу розуміння закономірностей розвитку дитини.

На сучасному етапі поширена теорія конвергенції біологічного і соціального факторів. Згідно з нею психічний розвиток обумовлюється взаємодією спадковості і середовища: спадковості відводиться визначальна роль, середовищу - роль регулятора умов, у яких реалізується спадковість. Однак ця теорія не має обґрунтованих пояснень випадків, коли в одній сім'ї виростають діти з різними характерами, маючи однакову спадковість (однояйцеві близнюки). Сучасна наука переконливо доводить, що ні спадковість, ні середовище, як їх розуміють прихильники конвергенції двох факторів, не визначають розвиток дитини.

13. Проблема вікової періодизації психічного та особистісного розвитку дитини

Розвиток психіки - діалектичний, суперечливий, стрибкоподібний процес, що складається з кількох ступенів і відбувається у вигляді спіралі. Наявність неоднорідних етапів розвитку дозволяє розглядати його періодизацію, тобто надає можливість поділити процес становлення особистості на періоди, кожен з яких підготовлюється попереднім й зумовлює наступний, роблячи свій неповторний внесок у розвиток.

Сьогодні у фізіології, психології та педагогіці розроблено досить значну кількість періодизацій розвитку дитини. Л. С. Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку:

- за зовнішнім критерієм (Р. Заззо - відповідно ступеням виховання і навчання);

- за однією ознакою дитячого розвитку (З. Фрейд - за розгортанням лібідоносної енергії; П.Блонський - за станом зубів; Н. Поліцин - за зміною суспільної спрямованості особистості);

- за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку (Л.С. Виготський - на основі комплексних особистісних новоутворень; Ш. Бюлер - а структурою життєвого шляху; Е. Еріксон - за розгортанням закладених у зародковому періоді програм - епігенезом; Л. І. Божович - за соціальною ситуацією розвитку і новоутвореннями).

Крім того, періодизації психічного та особистісного розвитку поділяються на часткові (охоплюють частину життя) і повні (охоплюють все життя людини). Наприклад, до другої групи належать періодизації Ш. Бюлер, Е. Еріксона, Б. Г. Ананьєва.

Зокрема, в періодизації Шарлотти Бюлер відображено вплив на періодизацію розвитку особистості послідовності життєвих задач, але рушійні сили цього розвитку вважаються вродженими. Вона вирізняє наступні періоди:

- до 16-20 рр. Відсутність сім'ї, професійного та життєвого шляху;

- від 16-20 до 25-30 рр. Попереднє самовизначення, створення сім'ї;

- від 25-30 до 45-50 рр. Зрілість, сім'я, суспільне визнання, наявність конкретних життєвих цілей, самореалізація;

- від 45-50 до 65-70 рр. Старіння, душевна криза, зникнення самовизначення;

- від 65-70 рр. Старість, відсутність соціальних зв'язків, втрата цілей, самозавершеність.

Окремо слід зупинитись на концепції розвитку особистості Еріка

Еріксона. Згідно з цією концепцією, основний закон розвитку - «епігенетичний принцип», відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше (новоутворення), проте ці новоутворення закладаються під час зародкового розвитку організму людини. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі кризи, яка має закономірний характер і відображає подолання суперечностей розвитку, характерних для попередньої фази.

Життєвий цикл людини складається, за Е. Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні задачі і може завершуватися сприятливо (у разі подолання основних суперечностей) - або ні - для подальшого розвитку. Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності й найважливіших задач основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

Дамо коротко характеристику фаз у періодизації Е.Еріксона.

Грудна фаза - до 1 р. Головна особа на цій фазі - мати. Провідні суперечності довіра-недовіра; надія-безнадійність. Основне завдання полягає у виробленні ще неусвідомленого почуття «базової довіри» немовляти до зовнішнього світу. Головний метод - турбота і любов батьків. Якщо «базову довіру» на цьому етапі сформувати не вдаєть ся, то у немовляти розвивається почуття «базової недовіри» до світу, тривожність, яка потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ тощо.

Повзункова фаза - до 3-х років. Головні особи - батьки. Основна суперечність: автономія-сумнів, сором. У дитини формується відчуття самостійності та особистої цінності або ж їх протилежність

- сором'язливість і сумніви в собі. Закладаються основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до порядку тощо.

Дошкільна фаза - до 6 років. Значущі особи - батьки, брати, сестри. Базова суперечність: ініціативність-пасивність. Формується ініціативність. Блокування ініціативності призводить до виникнення почуття провини, яка знижує активність дитини. Вирішальну роль при цьому відіграють ігри, спілкування з однолітками. Закладається почуття справедливості, прагнення виконувати правила.

Передпубертатна фаза - до 12 років. Головні особи - в шкільному середовищі, сусіди. Базова суперечність спроможність-неповноцінність. Розвиваються почуття підприємливості та ефективності, цілеспрямованість. Найважливішими цінностями стають ефективність і компетентність. У негативному варіанті розвитку формується відчуття власної неповноцінності, яке спочатку виникає як усвідомлення своєї неспроможності у вирішенні якихось конкретних задач. У цьому віці закладається ставлення до праці.

Юність - до 18 р. Значущі оточуючі - ровесники. Основна суперечність: визнання, ідентичність - невизнання. З'являється відчуття власної унікальності, відмінності від інших. При негативному варіанті формується невиразне, дифузне, нестійке «Я», рольова й особистісна невизначеність. Стрімко розширюється репертуар особистісних ролей, кожну з яких юнак випробовує, не заглиблюючись у виконання якоїсь окремої з них.

Рання зрілість. Значущі особи - друзі. Головна суперечність: співпраця - відчуження, ізоляція. З'являється потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості. У негативному варіанті розвивається почуття ізоляції та самотності.

Середній вік. Провідні цінності - професія, батьки. Центральна суперечність: дружба - ізольованість. Особистість відзначається творчою діяльністю і почуттям продуктивності, що поширюються на сфери професійної праці, турботи про інших людей, зокрема про дітей. У негативному варіанті розвивається почуття стагнації (застою).

Пізня зрілість. Значуще оточення - людство, близькі. Головна суперечність: самореалізованість - розчарування. Поява почуття повноти життя, виконаного обов'язку, завершеності шляху. Мудрість і відстороненість дають змогу дивитися на свої й чужі вчинки та їхні наслідки з певної висоти. У негативному варіанті розвиваються розчарованість, безнадія і розпач.

Для дитячої психології особливе значення мають часткові періодизації психічного та особистісного розвитку, які завершуються моментом закінчення активного періоду навчання (загальноосвітньої школи).

Таким чином, проблема періодизації психічного розвитку особистості не отримала свого остаточного вирішення і знаходиться у стані розробки.

ВИСНОВКИ про проблему вікової періодизації психічного і особистісного розвитку:

- наявність неоднорідних етапів психічного розвитку дозволяє розглядати його періодизацію;

- найбільш відомі періодизації психічного розвитку дитини запропоновані Л. С. Виготським; Ш. Бюлер; Е. Еріксоном; Л. І. Божович; Д. Б. Ельконіним;

- запропоновані періодизації психічного розвитку розрізняються критеріями, що покладено в їх основу, а також, відтинком життєвого шляху людини, який вони охоплюють.

14. Вікова періодизація психічного розвитку дитини від народження до закінчення школи

Для практики навчання і виховання підростаючого покоління особливо важливим є розкриття закономірностей психічного розвитку на окремих вікових етапах цього відтинку життя людини. Узагальнивши наявні у вітчизняній психології періодизації розвитку психіки й особистості дитини, а це, насамперед, роботи Д. Б. Ельконіна, Л. І. Божович, В. В. Давидова, І. В. Дубровіної, І. С. Кона, В. Ф. Моргуна, Н. Ю. Ткачової, подаємо схематизовану психологічну характеристику вікових періодів розвитку дитини від народження до моменту до зак. Школи.

15. Анатомо-фізіологічні особливості новонародженого, значення рефлексів у житті новонародженого

Народження є великим потрясінням для організму дитини. Від існування у відносно постійному середовищі (організмі матері) він переходить у зовсім нові умови повітряного середовища з багатьма подразниками, які часто змінюються, у той світ, де він має стати розумною особистістю.

Довжина тіла новонародженого становить приблизно 50-51 см" вага - 3,4-3,5 кг. За перший місяць вага тіла збільшується на 600 г. У нього ще непропорційні окремі частини організму: відносно велика голова, довгий тулуб і короткі кінцівки. Хребетний стовбур майже прямий, голівка падає на груди.

Після народження різко змінюється форма взаємодії організму дитини і середовища. Особливо швидко відбуваються зміни в діяльності різних систем, органів і організму загалом. Дитина робить перший вдих, який супроводжується голосним криком: легені, які були до моменту народження у сплячому стані, розправляються. Через декілька годин після першого вдиху у новонародженого встановлюється рівномірне дихання.

У момент народження апарат травлення дитини ще дуже слабкий, він може перетравлювати лише материнське молоко або спеціально виготовлені молочні суміші. Фізіологічні зміни в організмі новонародженої дитини пов'язані не лише зі зміною способу харчування, а й зі зміною (зниженням) температури середовища приблизно на 15-18°С.

Період новонародженості характеризується недостатнім розвитком органів і захисних систем, передусім незрілістю центральної нервової системи, яка слабо пристосована до нових зовнішніх умов. Тому навіть незначні несприятливі впливи (зміна повітря, їжі тощо) можуть спричинити серйозні проблеми в дитячому організмі.

Новонароджені діти вразливі до захворювань, спричинених порушеннями перебігу внутріутробного життя, пологами (травми, крововиливи в різні органи тощо). Особливо небезпечні крововиливи в головний мозок, які можуть спричинити судоми, спазматичні паралічі. Нерідко трапляються хвороби пупка і пупкові ранки, запальні хвороби шкіри (дерматити).

На цьому етапі діти дуже чутливі до мікробів кокової групи (стрептококів, стафілококів, пневмококів), тому в них бувають гнійні запалення шкіри (піодермія) і пупка. Можливі також і розлади, зумовлені недостатньою функціональністю різних органів. Одним із них є фізіологічна жовтяниця (50-70% новонароджених), що виникає внаслідок посиленого руйнування еритроцитів у перші дні після народження, недостатньої функціональної здатності печінки. Спостерігаються також фізіологічне зменшення ваги тіла, сечовий інфаркт, статеві кризи новонароджених.

Значення рефлексів новонародженого у розвитку дитини

Новонароджена дитина більшість часу спить. Та вже в перші дні час неспання (короткі інтервали між сном) досягає кількох годин на добу. Під час неспання дитина виявляє три форми активності:

1) спокійне неспання: дитина лежить з розплющеними очима, не виявляючи рухової активності, у т. ч. й мімічної (гримаси). Зауваживши предмет, який рухається, вона може супроводжувати його поглядом;